Головне – не концентруватися на топонімії, а потроху переходити далі
115 українських та іноземних діячів культури написали спільний лист до керівництва ЮНЕСКО. Просили припинити деколонізацію Одеси. Принаймні до кінця війни.
На думку підписантів, мало не весь історичний центр міста побудовано за часів Російської імперії. Пам'ятники, відповідно, теж. Вони належать до охоронної зони ЮНЕСКО, а отже, руйнувати їх не можна, вважають автори звернення.
Проте якраз пам'ятників і не руйнували, обурення авторів викликало перейменування низки географічних назв в одеському середмісті. Вони стверджують, що Іван Бунін, Костянтин Паустовський, Олександр Пушкін, Ісак Бабель та багато інших є символами Одеси. А вулиці з їхніми іменами чомусь перейменували. Не залишилися осторонь і новомодні тези про "культурну травму", якої неодмінно зазнають жителі міста через деколонізацію.
Одеса не перша зіткнулася з масовими перейменуваннями. Обурення викликали ті самі процеси в Харкові, Дніпрі й інших містах.
Кілька моїх друзів теж незадоволені. Кажуть, що йдеться про культурно-історичні постаті, які чіпати не варто. Адже історично вони більшою чи меншою мірою пов'язані з цими містами, а культура взагалі поза політикою. Інші говорять, що варто знищити геть усе, що бодай трохи пов'язане з Росією. Навіть непрямо.
Що ж таке деколонізація і до якої міри її варто проводити?
Деколонізацію в Україні часто плутають із дерусифікацією та антиімперіалізмом. Це, хоч і подібні, але зовсім різні речі. Деколонізація означає всеохопний процес від виборювання незалежності колишньої колонії до повного звільнення від впливів метрополії на різних рівнях. В Україні деколонізацією назвали процес звільнення від імперської спадщини – Російської імперії та Радянського Союзу.
Фактично, те, що відбувається нині в Україні, є другою стадією деколонізації. Перша – декомунізація – загалом пройшла успішно. Вона передбачала знищення символів, пам'ятників, топоніміки, пов'язаних із СРСР та КПРС. Кажу "загалом", бо декомунізація мала свої, не завжди адекватні, пересмикування, про що йтиметься нижче.
Друга стадія деколонізації, свідками якої ми є тепер, – дерусифікація. І процес цей варто називати саме так. Якщо сприймати українське минуле до радянського періоду за колоніальне, то всі держави, частиною яких були українські землі, підпадають під назву метрополії. Проте жодна з них – ані Польща, ані Угорщина, ані, тим паче, Литва чи Туреччина – не залишила в українській історії, культурі, політиці та ментальності такого сліду, як Росія. Тому йдеться саме про дерусифікацію. І знов-таки, в Україні цей термін прив'язано традиційно до проблеми мови. Означає це повернення українців у першому чи будь-якому поколінні до української мови – добровільну відмову від російської як першої мови спілкування. Ясна річ, дерусифікація означає значно більше.
У ситуації з Одесою, Дніпром, Харковом та іншими культурними центрами це означає звільнення насамперед від колоніальних маркерів – символів, які залишила тут Росія. Певною мірою вони – якорі, ознака того, що Росія тут назавжди. І це здебільшого досить легко розпізнається.
У випадку з Одесою історія про заснування міста росіянами, Катериною ІІ, наскрізь фальшива. Адже місто засновано значно раніше. Воно існувало й за часів Османської імперії, і Русько-Литовської держави. Тож розміщення в середмісті таких культурних маркерів є ознакою колоніалізму. І зрозуміло, їх треба прибрати. Це зовсім не те саме, що цивільна архітектура – адже архітектура будь-якого періоду служить насамперед жителям міста незалежно від ідеологічних чи національних переконань. Тому будівля міської ради з імперського періоду не є ознакою колоніалізму, а от пам'ятник Пушкіну є.
Як на мене, є три основні пункти, за якими більшою чи меншою мірою відбувається процес деколонізації як в Україні, так і в інших постколоніальних країнах. По-перше, це повернення заборонених представників колонізованої держави, які народилися, жили або працювали в тому місці, де відбувається деколонізація. У випадку Одеси – Іван та Юрій Липи. І сотні інших заборонених, репресованих, вигнаних, убитих українців-одеситів, про існування яких місцеві часто навіть не підозрюють. Завданням деколонізації є не лише повернути імена цих людей або подій, назвати на їхню честь вулиці, спорудити пам'ятники тощо, а й провести адекватну кампанію ознайомлення з цією спадщиною. Адже часто саме видатні особистості з конкретного міста викликають найбільший опір проросійських активістів та великої частини місцевого населення. Бо вони цілковито ламають усталений образ такого міста чи території. Отже, боротьба за Пушкіна неодмінно йде в парі з війною проти видатних українців-земляків. Яскравий приклад з останніх – намагання надати одній вулиці Харкова ім'я Міська Барбари, вокаліста гурту "Мертвий Півень". Останні понад 20 років життя він прожив у Харкові, проте місцева влада категорично відмовляється його вшановувати. Її представники радше погодяться на Бандеру та Шухевича, ніж на пошанівок до місцевих українців. Бо загальні постаті можна сприймати за ідеологію, а коли йдеться про людей із твого міста – це вже вкоріненість. І саме тому боротьба русофілів проти них така запекла.
По-друге, деколонізація означає максимальне повернення постатей, які з тих чи тих причин перестали вважатися українцями. Грубо кажучи, всіх, кого бодай побіжно можна назвати українцями, варто лишати. Людей, які були етнічні українці, народилися, жили чи померли в Україні, незалежно від національності пов'язаних з Україною в будь-який спосіб. Усіх їх Україна має "привласнити". Вони мають стати органічною частиною українського світу. З цього погляду, і Микола Гоголь, і Джозеф Конрад безперечно є українцями.
Проте є низка діячів минулого й теперішнього, які мали зв'язок з Україною, але не лише стали частиною імперської культури, а й активно виступали проти українців чи України. Твори Михайла Булгакова чи біографія Анни Ахматової не лишають жодних сумнівів щодо ставлення цих літераторів до України. Це робиться з однією метою – будь-хто з іноземців на твердження про "українськість" Булгакова може відкрити "Білу гвардію" чи деякі інші його твори і прочитати кілька яскравих фрагментів. Без жодних дискусій – просто прочитати. Тож намагання "привласнити" одіозних діячів, які руками й ногами відбивалися від натяків на свою українськість, – заздалегідь марна справа.
Натомість культурних діячів, пов'язаних із СРСР, не варто викидати з пантеону через деякі факти їхніх біографій. Зокрема, це стосується всього Розстріляного відродження та й загалом української радянської культури. Нещодавно одну з вулиць в Ірпені збиралися назвати на честь Миколи Бажана. Громадські активісти виступили проти через його співпрацю з радянською владою. Проте Бажан – геніальний поет і перекладач. Його внесок в українську культуру – неоціненний. І не порівнюється із внеском більшості діячів, на честь яких ті вулиці таки назвали. Так само, якщо йдеться про Одесу, не до кінця зрозумілі критерії відкидання того ж таки Ісака Бабеля – по суті, одеського Гоголя. Повторю, якщо йдеться про діяча культури, для якого політика не є основним заняттям, то намагання застосувати до нього принципи декомунізації чи дерусифікації не витримує критики.
По-третє, деколонізація передбачає прибирання надлишку символів імперського минулого. Кажу "надлишку", бо і Федір Достоєвський, і Антон Чехов є відомими у світі російськими письменниками, і їх вивчення як частини світової культури важливе для українців. Проте йдеться про прибирання саме символів імперського минулого. Сотні й тисячі російських культурних діячів увінчують топонімію в Україні – їх було значно більше, ніж власне українських. І абсолютна більшість із них є маркерами колоніальної присутності Росії – аж ніяк не світової культури. Зрозуміло, що в цей історичний період, коли РФ веде з Україною війну на знищення, навіть великим російським діячам немає й не може бути місця в Україні. Тож їхнє зникнення з назв наших вулиць, програм літератури чи афіш театрів цілком виправдане і зрозуміле.
Часто ставлять запитання про унікальність українського досвіду. Чи така дерусифікація простору є власне нашим винаходом? Зовсім ні. Більшість країн проходила такий період під час становлення національної держави. Маркери метрополії стиралися, знищувалися, перебудовувалися, переписувалися і музеєфікувалися.
Річ у тім, що в нас саме слово "деколонізація" чи "колонія" насамперед асоціюють із країнами Африки, Азії чи Латинської Америки. Мовляв, саме там були колонії великих держав. Але більшість європейських держав теж мала подібний досвід. Надто у Східній Європі. Чехів століттями намагалися зробити німцями, болгар – турками, словаків – угорцями. І кожна з таких країн проходила свій довгий і болісний процес деколонізації. Це стосується не лише назв вулиць, пам'ятників та інших зовнішніх символів. Деколонізувати потрібно і світогляд, і звички, і мову, науку, політику, їжу, спорт, релігію, кіно, літературу, пресу, навіть транспорт – згадаймо тут не лише російську колію наших залізниць, а навіть зовнішній вигляд вагонів. Тобто це тривалий багатошаровий процес. І головне – не окошуватися на топонімії. Варто було б потроху переходити далі.
Зрештою, повертаючись до того, що деколонізація для нас означає дерусифікацію, варто згадати й теперішню ситуацію. Дедалі більшого впливу в Україні набуває англійська мова – саме англо-американська культура і спосіб життя. Скажімо, такі "дрібниці", як вивіски, меню англійською в кав'ярнях або англомовні оголошення в застосунку київського "Динамо". На обурення чи заперечення дістаєш класичну відповідь: "вчи англійську" або "хіба не зрозуміло?" Десь ми це вже бачили… І коли президент і його команда пропонують не перекладати англомовних фільмів – це та сама історія. Враження, що ми наступаємо на ті самі граблі.
Важливо зазначити, що деколонізація не означає антиімперіалізму. Зрозуміло, що є великі, культуротворчі держави чи групи держав. І очевидно, вони впливають і на економіку, і на політику держав менших. Проте межі цього впливу визначаємо лише ми. Ніщо не змушує нас перетворюватися на колонію, щоб потім не довелося повторювати досвід дерусифікації.
Передплатити журнал "Країна"
2 
1
Коментарі