В останню суботу листопада Україна вшановує пам'ять жертв Голодоморів - штучно створених радянською владою. Найбільший за жертвами голод був у 1932-1933-х роках. Голодомори стали не лише актом масового знищення українців, а й спробою стерти національну ідентичність.
У Києві пам'ятні заходи розпочалися з хвилини мовчання та загальнонаціональної акції "Запали свічку пам'яті". Біля Меморіалу жертв Голодомору відбулася поминальна служба за участі священників, представників влади та громадськості.
Кореспондентка Gazeta.ua побувала на молебні та поспілкувалася з українцями про те, чому варто памʼятати про трагедію та що вони знають про геноцид від рідних.
КОРОВА В ЗЕМЛІ
О 15:00 біля Національного музею Голодомору-геноциду починають збиратися люди. У руках тримають оберемки золотавих колосків, хліб, яблука. На молебень українці йдуть цілими родинами, міцно тримаючи за руки дітей.
У наметі поблизу беруть лампадки, запалюють свічки й несуть до пам'ятника "Гірка пам'ять дитинства" - скульптури дівчинки з колосками. Літній чоловік у вовняному картузі тремтливою рукою кладе між лампадками гроно калини.
Сотні киян, із запаленими свічками у руках, збираються цього холодного листопадового дня, щоб вшанувати пам'ять мільйонів українців, життя яких забрала одна з найстрашніших трагедій XX століття - Голодомор. Лунає журлива мелодія, а на екрані транслюють документальний фільм зі свідченнями очевидців геноциду. Перед ним, завмерши зі сльозами на очах, стоять і діти, і дорослі.
- Ми з Чигиринщини. Бабуся розповідала, що наша сімʼя вижила в часи Голодомору тільки завдяки тому, що була захована у землі корова. Могли брати молоко й так харчуватися, - розповідає Тетяна Лебеденко, 40 років. На памʼятний захід прийшла з родиною. - Далекі родичі померли, бо в них забрали геть усе, що могло дати порятунок.
- Корова була з перевʼязаною мордою у заваленому погребі, десь на отшибі в селі, - долучається до розмови її син 20-річний Данило Сівак. - Її не знайшли завдяки тому, що закидали гілками. А друга лінія родичів жила в Одесі. Звідти привозили золото. Прапрадід мій Петро їздив у Кременчук "дубками" - лодкою - здавав те золото. За 100 грам отримав тільки пів кусочка хліба і кілограм борошна - отакий пайок.
Чоловік розказує, що поки була жива прабабуся, то розповідала рідним про трагедію. Однак називала Голодомор - "голодовка".
- Вони казали: "Уся країна тоді голодувала". Ми ж тепер розуміємо, що це не так… Боялися розповідати, - додає Данило. - Коли Росія вийшла із "Зернової угоди", почала бити по морських портах із суднами, де було зерно, то можна провести паралель між минулим і сучасним. "Україна - житниця Європи" - вони ще тоді на нас так казали. А зараз так і є. Скільки існує Московія - стільки немає спокою.
ТРАМП І ЯДЕРНА ЗБРОЯ
Перед памʼятником вишиковуються священники, запалюють свічки на буханцях хліба під хрестом. Молебень проводять глава Української греко-католицької церкви Блаженніший Святослав та архієпископ Православної церкви України Агапіт.
Чути брязкання кадила, аромат ладану розлітається площею. Священники у традиційних червоних ризах проводять панахиду, наповнюючи простір молитвою. Раптом у натовпі запала тиша - усі схилили голови у хвилині мовчання. Полум'я свічок мерехтить від морозного вітру.
Олександр Максимчук із дружиною Людмилою піднімаються сходами від музею. Прийшли вшанувати пам'ять жертв Голодомору, ба важливо памʼятати історію, кажуть.
"Ви знаєте, я ще коли маленьким був, мені бабуся розповідала. Це було у нашому селі Ленківці, Хмельницька область, Шепетівський район. Люди один одного їли, дітей їли з голоду… Тоді це здавалося страшною казкою, я не міг повірити, що таке могло бути. Але потім, коли почали відкриватися архіви, стало ясно: це було страшною реальністю, - говорить Максимчук. - Боялися всі. Сусідів боялися, виходиш із дому - і не знаєш, чи повернешся. Люди пухли з голоду, діти лежали, не було чого їсти, навіть траву їли. Але про це не говорили. Одна з моїх бабусь взагалі нічого не хотіла згадувати. Це велика трагедія для всієї нашої нації, і хотілося б, щоб за це відповіли.
Поступки, мовчання - і от вам результат
- Ми дітьми сприймали все, як казку, - додає схвильованим голосом Людмила. Не стримується - плаче.
Олександр проводить паралелі між трагедією Голодомору та агресією Росії проти України. Росія зараз чинить ще гірший геноцид, говорить.
- Тоді не було чого їсти, а зараз просто вбивають і знищують. Я не розумію, куди світ дивиться? Усе почалося з Криму. Тоді всі просто проковтнули це, і тепер получаємо. Те ж саме було перед Другою світовою війною: поступки, мовчання - і от вам результат. Думають, що Росія їх не зачепить?, - запитує риторично Олександр. - Міністр оборони Польщі розповідав, що зараз вони дають Україні пів відсотка оборонного бюджету. А тепер знову блокують допомогу. Хто так робить? Хіба це по-сусідськи?
Чоловік обурюється, що західні партнери недостатньо допомагають Україні. Однак через останню російську атаку міжконтинентальною балістичною ракетою неабияк перелякалися.
- Вони в Америці починають бухтіти: "Це ж капєц! Він ще чимось бахне". Ну а чим Путін не бахав? Тільки ще ядерна зброя залишилася, але й вона не допоможе йому. По ньому ж тоже тоді полетить, - каже він. - Те, що нам дають, - це сльози. Це щоб ми не здохли, але й щоб не перемогли, - говорить Максимчук. - А ви подивіться, що робить та ж Корея, чи Китай! І це при тому, що у тих країн ресурсів в рази менше. А ті, хто мають величезний потенціал, просто дивляться збоку. Ну так не має бути. Але я впевнений, що все одно питання буде вирішено.
Після перемоги Дональда Трампа на президентських виборах майбутнє непередбачуване, вважає Олександр.
- Коли його вперше обрали в Америці, я перестав поважати американців. А зараз - тим більше. Трамп - людина непередбачувана, з амбіціями. Від нього можна всього чекати, навіть сильної допомоги Україні, якщо Путін його чимось образить чи зачепить. Усе можна було зупинити ще в 2014-му. Обама тоді міг не дозволити Росії забрати Крим. Але він мовчав. Тепер ми розгрібаємо наслідки. Але ми вистоїмо. Ми обов'язково переможемо. Це точно.
Чоловік довіряє президенту України Володимиру Зеленському. Але незадоволений діями й політикою Верховної Ради.
- Ті, хто сидять у Раді, ті 'красавці' - до них ще черга дійде. Вони всі розбігаються, щойно з'являється небезпека. І я сподіваюся, що люди ще спитають із них, запитають, що вони робили, коли Україна була у вогні, - різко відказує він. - Я тільки боюся втрат: людських, територіальних, культурних. Але ми це переживемо. Просто потрібно триматися, не здаватись і робити своє. Люди втомилися вже, але треба підтримувати емоції, як після звільнення Херсона, Харкова, Київщини. А щоб перемогти ворога на полі бою - треба зброя.
СІМЕЙНИЙ АЛЬБОМ
О 16:00 люди зі свічками стають у чергу до памʼятника. Ставлять лампадки, припадають на коліно й хрестяться. З лампадкою у руках, обплетеною вінком, підходить голова Наглядової ради Міжнародного благодійного фонду Музею Голодомору Іван Васюник.
- Цьогорічний День памʼяті жертв Голодомору, як і два попередніх, проходить в умовах великої геноцидної війни. Уже тепер, на третій рік, українці і весь світ розуміють, що Голодомор і теперішня війна планувалися в одних і тих самих кремлівських кабінетах, - наголошує Васюник. - Тоді це був Сталін, а сьогодні - Путін. Але мета їхня не змінилася - знищення української нації. І тоді, і тепер унаслідок цього геноциду гинуть українці. Багато нащадків тих, хто вижив під час Голодоморів, воюють зараз у складі нашої армії й захищають нас, захищають Україну.
Надворі темніє, у яскравому сяйві височіє меморіал у формі свічки над музеєм. Люди заходять всередину - гортають книги, розглядають експонати. На захід традиційно завітав експрезидент Віктор Ющенко, який багато років підтримує музей і памʼятні події.
- Сьогодні ми чекаємо великої консолідації, - говорить Ющенко. - Нам треба добити цього лютого ворога. Без цього спокою не буде у вас, і у нас, на жаль. Під час війни котується все, що робить нас цільними. А цільними нас робить національне усвідомлення - у біді, на радостях, у перемогах. Коли ми відкривали чорну сторінку тяжкого великого Голодомору, говорили, що якщо ми її глибоко усвідомимо - вона нас консолідує. Коли будемо відкривати історичну правду про наших дідів-прадідів, їхні звитяги - вони також нас консолідують. Перемогу не творить зброя - її творить дух. Ми розуміємо, що вже перемогли з тим опором, який чинить наш люд 11 років. Українством пишається весь світ, за 33 роки наша нація зробила чудову дорогу усвідомлення, національної зрілості.
Голодомор і теперішня війна планувалися в одних і тих самих кремлівських кабінетах
Люди піднімаються на засніжені схили парку, де білим закарбували дати - 1932-1933. Встановлюють свічки у кріплення й зупиняються на кілька хвилин у задумі. Біля екрану жінка з синьо-жовтою хустинкою на шиї притискає до грудей оберемок колосків. Предки 73-річної Лідії Коваленко загинули в Голодомор.
- Моя родина дуже важко пережила голод. Дідусь мав землю, ліс, люди в нього працювали, але коли прийшла ця біда, все було знищено, - розказує Лідія, затинаючись, а по її щоках ллються сльози. - У мене є сімейний альбом, я всім онукам і правнукам розказую про наше коріння, показую фотографії. Дідусь на фото такий красивий, у костюмі, при краватці, а поруч бабуся й тьоті. Але вони всі померли… Один дідусь загинув у голодовку, інший теж не вижив, бабусі також не змогли пережити ці часи.
Пам'ять про ці події передавалася у її родині з покоління в покоління. Вона дбайливо зберігає сімейні історії, аби молодші знали про трагедію.
- Я завжди ставлю свічечку на вікно в День пам'яті. Завжди розповідаю дітям і онукам про ті часи. У нашому селі, поблизу Білої Церкви, виживали, як могли. Ліс поруч, річка Рось - ловили рибу, збирали, що можна було їсти. Але не всі вижили. Дітки помирали, дідусі, бабусі. Це була страшна трагедія. Ця війна - це теж геноцид. Вони хочуть стерти нас, українців, як націю. Знищити нашу культуру, нашу історію. Але ми маємо згуртуватися, бути сильними, допомагати одне одному. Я пройшла два Майдани, і тоді я відчувала таку любов до України, такий патріотизм, що словами не передати. Ми варили каву, носили їжу, підтримували всіх, хто стояв на барикадах. І зараз ми повинні бути такими ж єдиними.
Родина жінки впродовж років зазнавала страждань через Росію. Пережили Голодомор, Другу світову й голод після неї, війну в Афганістані, а після повномасштабного вторгнення на фронті отримав поранення її двоюрідний онук. Лідія розповідає, що попри всі труднощі, її любов до України лише зросла. Вона не уявляє свого життя за кордоном і вірить у силу українського народу.
- Мені 73 роки, але я ніколи в житті не відчувала такого піднесення, як у ті моменти, коли ми боролися за нашу землю. Ми маємо захистити нашу землю, захистити один одного. І ніяких переговорів, або - тільки на наших умовах. Це такі нелюди, що їм не можна вірити. Вони хочуть знищити кожну родину, кожну нашу домівку. Але ми мусимо триматися разом. Нам потрібно бути сильними, щоб вони нас не перемогли.
Люди повільно розходяться, залишаючи запалені свічки по всій площі. Чути аромат теплого воску. Холодний вітер грає з полум'ям, розносячи довкола світло памʼяті.
2 
79692
Коментарі