"Бути чи не бути – це не питання компромісу. Або вам бути, або не бути"

Світ жорстокий, егоїстичний і брутальний. Страждань малих націй він не помічає. Навіть найосвіченіші уряди та демократії, очолювані порядними людьми, які представляють порядних людей, не надто схильні тепер думати про проблему справедливості в міжнародних відносинах. Ми не завжди можемо керуватися їхніми порадами й тому повинні мати сміливість дивитися на речі реально та діяти так, як нам підказує інстинкт самозбереження.

Фундаментальне людське право всіх батьків – не боятися, що не зможеш забезпечити дітей, хай би скільки ти трудився. Я була знайома з цим страхом задовго до того, як відчула його на власній шкурі. А відчувши таке раз, більше не забудеш.

 

Із київського дитинства я виразно запам'ятала, як ми бідували. Постійно чогось не вистачало – їжі, теплого одягу, дров. Я завжди мерзла, й живіт судомило від голоду. Досі зринає не потьмянілий від часу спогад: я плачу на кухні, бо мати годує мою молодшу сестру Ціпку кашею, яка по праву належала мені. У ті часи каша вважалася в нашому домі великим делікатесом. На щастя, я тоді не знала, що моя старша сестра Шейна у школі часто непритомніла від голоду.

У нашому домі в Мілуокі завжди було повно народу, як правило, родичів – двоюрідних і троюрідних братів і сестер, тіток, дядьків. Дотепер бачу, як усі вони сидять навколо кухонного столу, п'ють чай зі склянок, і якщо це субота або свято, цілими годинами співають, і ніжні голоси моїх батьків виділяються на загальному тлі.

Мене ніколи не цікавив успіх. Якщо я усвідомлювала, що чиню правильно, то робила все від мене залежне, незважаючи на можливий результат.

Я не прихильниця того фемінізму, який виражає себе у спаленні ліфчиків, ненависті до чоловіків або кампаніях проти материнства. Але я відчувала глибоку повагу до жінок, які багато й енергійно працювали в лавах партії Поалей Ціон і зуміли озброїти десятки дівчат теоретичними знаннями і практичними навичками. Такий конструктивний фемінізм справді робить жінкам честь і означає набагато більше, ніж суперечки про те, кому підмітати й накривати на стіл.

Якщо ти хочеш чогось, то це вже не мрія.

Усе життя я прожила і пропрацювала з чоловіками, але те, що я жінка, ніколи мені не заважало. Ніколи в мене не виникали почуття незручності чи комплекс меншовартості, ніколи я не думала, що чоловіки кращі за жінок, або що народити дитину – нещастя. І чоловіки зі свого боку ніколи не надавали мені якихось особливих пільг. Але правда й те, що для жінки, яка хоче жити не тільки домашнім, а і громадським життям, все набагато важче, ніж для чоловіка. Бо на неї лягає подвійний тягар.

Наша доля не може бути й не буде визначена іншими.

Анекдот, який колись ширився Ізраїлем: ніби Бен-Ґуріон сказав, що я – єдиний чоловік у його кабінеті. Кумедно, що він вважав це найбільшим компліментом, який можна зробити жінці. Сумніваюся, що якогось чоловіка потішило б, якби я сказала, що він – єдина жінка в уряді.

Коли ви геть юні, не так важливо вирішити, ким саме хочете стати. Значно важливіше вирішити, як хочете жити. Головне, щоб ви були чесні із собою та друзями і робили корисне не тільки для себе, а й для загалу. А ким саме ви станете, визначить випадковість.

Завжди можна штовхнути себе трішечки далі й вийти за лінію, яка ще вчора вважалася абсолютною межею можливостей.

Я стала прем'єр-міністеркою, бо так було треба – так само, як мій молочар став офіцером, бо мусив. Ані він, ані я не були в захваті від таких завдань, але сумлінно виконували свої обов'язки.

Вірте в себе. Зробіть себе такою чи таким, щоб щасливо прожити все життя. Створіть більшу частину себе, роздуваючи потаємні крихітні іскри своїх здібностей у багаття досягнень.

Сіонізм поволі заполонив мої думки й життя. Я була свято переконана, що моє місце як єврейки – в Палестині, а як соціал-сіоністка мушу докласти всіх зусиль, щоб утвердити в ішуві соціальну й економічну рівність.

Людина, яка втрачає совість, втрачає все.

До всього можна звикнути, якщо треба, навіть до вічного почуття провини.

Я жалкую, і то гірко, про те, що мій шлюб не склався. Хоча ми з Моррісом не розлучилися й кохали одне одного. Якби я була уважніша до нашого шлюбу, то зрозуміла б, що Морріс мусив сам-один пристосовуватися до способу життя, який був для нього страшенно тяжкий. Він ніколи не підвищував голосу, навіть під час найбурхливіших дискусій. Мої часті роз'їзди стали важким випробуванням, але Морріс ставився до мене з безмежним розумінням. Хоч я тепер усвідомлюю, що зловживала його терплячістю. Наша трагедія полягала не в тому, що Морріс мене не розумів, а навпаки – в тому, що він розумів мене занадто добре і знав, що не зможе мене змінити.

Досі не певна, чи не обділила я своїх дітей. Вони виросли здоровими, талановитими й добрими, але я знаю, що в дитинстві вони ображалися, що мама працює поза домом.

Дві небезпеки підстерігають тих із нас, хто з'явився як нова самостійна держава: по-перше, небезпека засидітися в минулому; по-друге, ілюзія, що політична незалежність негайно розв'яже всі наші проблеми.

Навіть у надзвичайному стані потрібно виконувати повсякденну роботу.

Людей легше змусити плакати чи охати, ніж думати.

Раціональніше припустити, що це не Бог обрав євреїв, а євреї стали першим народом, котрий обрав Бога. Першим народом в історії, який здійснив справді революційний учинок, і саме тому вони унікальні.

 

У конфлікті між обов'язками та прагненнями обов'язки для мене беруть гору.

Я полюбила кібуц, а кібуц полюбив мене – цього не приховував.

Кожен сам вирішує, що реалістичне, а що ні.

Якщо ви прагнете побудувати країну, куди повертатимуться її сини та доньки, якщо ви хочете побудувати країну, з якої виїжджатимуть лише в сезон відпусток, якщо ви хочете побудувати країну, в якій не буде страху за майбутнє, то зробіть усього два кроки: прирівняйте корупцію до державної зради, а корупціонерів до зрадників, до сьомого коліна.

Зробіть три професії найбільш шанованими та високо­оплачуваними. Це військові, вчителі та лікарі. І найголовніше – працюйте, працюйте, працюйте, тому що ніхто, крім ваc, не захистить та не нагодує вас, і ваша країна потрібна тільки вам і нікому більше.

Песимізм – це розкіш, яку ми не можемо собі дозволити.

Лише перемога дасть нам змогу вижити. Усі дрібниці, розбіжності від нас відлетіли; ми стали однією сім'єю, яка твердо вирішила: ні кроку назад.

Доля маленьких країн завжди залежить від наддержав, а ті завжди захищають передовсім свої інтереси.

Бути чи не бути – це не питання компромісу. Або вам бути, або не бути.

Розмір нашої армії непорівнянний із військом країн, які воюють проти нас. У нас немає таких запасів зброї та амуніції, як у них. Зате є дві речі, що дають нам перевагу: ми не хочемо воювати й ми не хочемо помирати.

Життя – це найважливіше, важливіше навіть за Йом-­Кіпур. Тож загроза для життя виправдовує відступ від релігійних приписів.

Лондон і Вашингтон висловлюють співчуття і занепокоєння, але не готові до дій. Ми лишилися самі – в найбуквальнішому значенні цих страшних слів. Ми завжди вважали себе частинкою західного світу, а той нас вислухав, почув, що ми перебуваємо у страшній небезпеці, й відмовився допомагати.

Немає жодної різниці між убивством людини та прийняттям рішення, в результаті якого цю людину вб'ють інші. Це те саме, якщо не гірше.

Кожен народ знаходить власний, найкращий саме для нього спосіб вшановувати своїх героїв.

Неможливо домовлятися про мир із тими, хто прийшов тебе вбивати.

Ми здобули блискучу перемогу не лише тому, що не мали вибору, а й тому, що в глибині душі ми сподівалися на такий повний успіх, що воювати більше не доведеться.

Політичний лідер, який не вагається, перш ніж втягнути свій народ у війну, не має права бути лідером.

Коли цокання годинника відмірює винищення твого народу, то гріх скаржитися на кількість роботи.

Ти або робиш усе правильно, або взагалі нічого не робиш.

Я не належу до жодного гурту чи фракції в партії. Я можу порадитися з гуртом на одну особу – із самою собою.

У цьому житті я хочу побачити лише одне – день, коли мій народ більше не потребуватиме співчуття.

На запитання: "Бути чи не бути?" кожен народ має дати власну відповідь у свій спосіб.

Матеріал укладено на основі автобіографічної книжки Ґолди Меїр "Моє життя"

Передплатити журнал "Країна"

×