"У цьому світі користь приносить кожен, хто полегшує тягар іншої людини"

Майже щороку Дікенс створював по одному різдвяному твору

"Він показав тисячам і мільйонам, що в їхньому убогому житті є багато неминущих радощів, що під попелом буднів жевріє іскорка тихої радості, й учив їх роздмухувати ту іскорку у веселий, благодатний вогонь", – писав австрійський письменник Стефан Цвейг про Чарльза Дікенса. Його називають батьком сучасного Різдва. Адже на початку XIX ст. в Англії, де народився Чарльз Дікенс, цього свята майже не відзначали: пуритани заборонили народні звичаї як пережитки язичництва, залишили тільки церковну проповідь. Проте Дікенс серед перших звернувся до різдвяної теми в літературі, пропонуючи твори для сімейного читання. З 1843-го по 1848 рік він видавав цикл повістей перед Різдвом, які читачі сприймали як святковий подарунок. Серед них – "Новорічні дзвони", "Цвіркун домашнього вогнища", "Битва життя", "Одержимий" і, звісно, "Різдвяна пісня у прозі", яку постійно перевидавали. Згодом майже щороку до кінця життя письменник створював по одному різдвяному твору – іноді у співавторстві, під псевдонімом чи анонімно

 

Чарльз Джон Гаффем Дікенс народився 7 лютого 1812 року в Портсмуті. Був другий із восьми дітей Джона й Елізабет Дікенсів. Батько працював клерком у Морському казначействі, отримував непогану платню, але через марнотратство постійно мав борги. Це і змушувало сім'ю часто переїжджати. Ранні роки Чарльза минули в місті Чатем, де він відвідував приватну школу. Тоді там учителював випускник Оксфорда Вільям Джілс, саме він прищепив хлопчикові любов до літератури.

Коли Чарльзу виповнилося 12 років, його батька ув'язнили в борговій тюрмі Маршалсі. Мати, намагаючись утримати родину, відправила Чарльза працювати на фабрику вакси для взуття, де він по 10 годин щодня наклеював етикетки за 6 шилінгів на тиждень.

Джон Дікенс провів у в'язниці кілька місяців. Після смерті матері, яка залишила йому 450 фунтів стерлінгів у спадок, він домовився з кредиторами про виплати та ви­йшов на волю. Однак мати Чарльза не поспішала забирати сина з фабрики. Це морально травмувало хлопця, який прагнув навчатися. Пізніше він писав: "Я ніколи не забував, я ніколи не забуду, я ніколи не зможу забути, що моя мама не особливо переймалася тим, щоб забрати мене". Цей досвід знайшов відображення у творах Дікенса про дитячу працю та соціальну несправедливість. Про нещасливий період юності він натякав у своєму найбільш автобіографічному романі "Девід Копперфілд": "Жодна людина не порадила мені, не наставила, не підбадьорила, не втішила, не допомогла, не підтримала, жодна, кого я міг би пригадати, коли, сподіваюся, піду на небо!"

Та все ж згодом Чарльз продовжив навчання у Веллінгтонській домашній академії, провів там майже два роки. Проте не вважав її хорошою школою, згадуючи абияке викладання, проблеми з дисципліною і грубість директора.

15-річний Чарльз почав працювати клерком у юридичній фірмі Ellis and Blackmore у Лондоні. Виконував рутинні завдання, як-от ведення рахунків і доставлення документів. Паралельно вивчав основи права. Проте швидко розчарувався в цій професії через її одноманітність. Невдовзі самостійно опанував стенографію за системою Герні та став вільнонайманим репортером – фіксував свідчення й дебати в судових інстанціях. Ця робота загострила його спостережливість і вдосконалила навички детального опису персонажів, що згодом стало основою його літературного стилю. Пізніше використав цей досвід у романах "Ніколас Ніклбі", "Домбі й син" і "Холодний будинок".

Дікенс був енергійний і впевнений у собі. Журналістська кар'єра швидко пішла вгору. 1831 року почав працювати парламентським репортером для газети "Дзеркало парламенту", що належала його родичу Вільяму Барроу. А з 1834-го створював нариси про повсякденне лондонське життя для видання "Ранкові хроніки". Писав під псевдонімом Боз – так жартома називали молодшого брата письменника Оґаста. Адже своє прізвище Чарльз вважав дивним – слово dickens використовували для висловлювання роздратування What the dickens!, що можна перекласти українською як "Якого дідька!"

Журналістський досвід став початком літературної діяльності. Перша книжка "Нариси Боза", видана 1836 року, принесла Дікенсу визнання завдяки гумору та тонким соціальним спостереженням. Після успіху збірки до Чарльза Дікенса завітав один із компаньйонів фірми Chapman and Hall і запропонував писати фейлетони про спортивний клуб. Вони виходили з квітня 1836-го по листопад 1837 року, ставши згодом першим романом письменника під назвою "Посмертні записки Піквікського клубу". У колоритних персонажах англійці впізнавали самих себе, хоч і в дещо гротескному вигляді. Невдовзі Дікенс підписав договір на новий роман "Пригоди Олівера Твіста", який закінчив 1839-го. Письменницькі успіхи продовжувались і згодом: автор працював над романами "Життя і пригоди Ніколаса Ніклбі", "Крамниця старожитностей" та "Барнабі Радж". Усі ці твори спершу друкували місячними випусками, а потім окремими книжками. Загалом Дікенс створив 15 романів (зокрема незавершений "Таємниця Едвіна Друда"), п'ять новел, численні оповідання та есеї, а також редагував журнали Household Words (1850–1859) і All the Year Round (1859–1870).

У творах Дікенс критикував неефективну бюрократичну благодійність, проте сам ніколи не припиняв допомагати тим, хто потребував. Він проводив публічні читання своїх творів для збору коштів, підтримував понад 40 організацій, що боролися з бідністю та відстоювали права дітей. А 1847 року разом із багатою філантропкою Анжелою Бердетт-Куттс заснував притулок "Уранія котедж" для реабілітації повій і безпритульних жінок, де ті отримували освіту та навички, необхідні для ведення домашніх справ. Дікенс займався щоденним функціонуванням закладу, встановлював правила, переглядав рахунки і приймав жінок. Багато з них стало прототипами персонажів його книжок. Добираючи кандидатури мешканок притулку, він відвідував в'язниці, а також рекомендації надходили від друзів. Кожній жінці давали запрошення із підписом "Ваш друг". Після перебування в "Уранія-котеджі" була можливість емігрувати, щоб розпочати нове життя. Загалом, за оцінками, у проміжку між 1847-м і 1859 роком через реабілітаційний притулок пройшло майже 100 жінок. Пізніше Чарльз Дікенс писав: "У цьому світі користь приносить кожен, хто полегшує тягар іншої людини".

1836-го письменник одружився з Кетрін Томсон Гогарт, донькою редактора Evening Chronicle, де Чарльз працював журналістом. Перші роки подружнього життя сім'я мешкала разом із молодшим братом Чарльза, Фредеріком, та сестрою Кетрін, 17-річною Мері. Дікенс відчував сильну прихильність до Мері, яка померла на його руках від хвороби 1837-го. Дівчина стала прообразом багатьох персонажів у його романах, а її смерть описано як смерть Нелл у "Крамниці старожитностей".

Спочатку шлюб Чарльза та Кетрін здавався щасливим. У подружжя народилося 10 дітей: Чарльз, Мері, Кейт, Волтер, Франсіс, Альфред, Сідні, Генрі, Дора та Едвард. 1842 року Дікенс із дружиною здійснили першу подорож у США та Канаду. Проте з часом стосунки охололи через відмінності в характерах – Чарльз вважав Кетрін надто пасивною та нездатною впоратися з роллю матері великої родини. Сам він купався у славі, що зростала. Ситуація в родині ще більше загострилася після 1857-го, коли Дікенс зустрів актрису Еллен Тернан, їй було 18, йому – 45. Наступного року він із дружиною стали жити окремо. Однак офіційно розлучитися людині зі славою Дікенса було немислимо. Кетрін переїхала до окремого будинку зі щорічною допомогою розміром 600 фунтів. Лише старший син залишився з матір'ю, тоді як решта дев'ятеро дітей жила з батьком. Дікенс не просто обмежив доступ дружини до дітей, а опублікував заяву у пресі, де звинуватив Кетрін у невідповідності ролі матері, що ще більше зіпсувало її репутацію.

 

Роман з Еллен Тернан тривав до кінця життя Дікенса, але тримався в секреті через вікторіанські норми моралі. Еллен жила за його рахунок в окремих будинках у Лондоні, Слау, Франції. Вони подорожували разом під вигаданими іменами, уникаючи скандалу. Коханка стала його постійною компаньйонкою, супроводжувала на читаннях, хоч публічно її представляли як племінницю. Є версії, засновані на листах і спогадах доньки Дікенса Кейт, що коханці мали сина, який народився у Франції приблизно 1862–1863 року і помер немовлям.

9 червня 1865-го, коли Дікенс із Тернан поверталися з Парижа, потяг, у якому вони подорожували, з'їхав із моста біля міста Степлгерст. 10 людей загинули, 40 були поранені. Дікенс витягував постраждалих з-під уламків і надавав першу допомогу, проте сам отримав психічну травму, яка спричинила тривогу, безсоння та страх поїздів на решту життя. Здоров'я письменника поступово погіршувалося через наслідки аварії, хронічну втому. Це призвело до проблем із серцем і нирками. Та попри попередження лікарів, він продовжував виступи. З листопада 1867-го по квітень 1868 року здійснив другий тур у Сполучені Штати, де прочитав понад 70 лекцій у Бостоні, Нью-Йорку та Філадельфії. Заробив значні кошти, але виснажив здоров'я.

Чарльз Дікенс помер 9 червня 1870 року від інсульту у своєму будинку в Кенті, залишивши незавершеним останній роман "Таємниця Едвіна Друда". Усупереч заповіту про скромне поховання, за наполяганням шанувальників його творчості та королеви Вікторії, Дікенса поховали в Кутку поетів Вестмінстерського абатства.

Перед смертю Дікенс заповів Еллен Тернан пожиттєву ренту, завдяки чому вона стала фінансово незалежною жінкою. 1876 року, знищивши більшість листів від Чарльза, Еллен вийшла заміж за молодшого чоловіка й народила двох дітей.

 

×