Моя мама народилася на Далекому Сході. Туди наша рідня переїхала ще на початку 1900 року, при Столипіні. Там і познайомилися мої батьки – тато служив на Далекому Сході в армії. Після одруження батько забрав маму на Чернігівщину, де я і народилася.
На початку Другої світової війни мама з нами рушила в евакуацію і застрягла на Луганщині в селі Іванівка, поблизу Красного Луча. Тато на той час уже пішов на війну, служив танкістом.
Ми заїхали в Луганську область, і фронт нас наздогнав: літаки літають, скидають бомби на голови. А мама була вагітна третьою дитиною, і прийшов час народжувати. Ми жили в чужих – тоді люди були добрі: взяли нас до себе з дітками і зовсім без нічого. Так мама пішла в хату народжувати, а ми з хазяйкою будинку і її дітьми в погребі сиділи. Низько літак якраз пролітав і через силу повітря нас порозкидало по всьому погребу. Мама в хаті народила ще одну дівчинку, загорнула її у щось і теж до нас у погріб прийшла: і от уже нас три сестри.
Городи красиві були. Картоплю садили, а поряд – маки
На Луганщині прожили рік. У невеликому шахтарському селищі малечу нічим було годувати. Тому мама вирішила на зиму поїхати в село Конятин Коропського району на Чернігівщині – на малу батьківщину батька. Поїздка припала через Харків і тривала місяць.
Попри війну в селі на Чернігівщині було багато дітей: набрали аж два перших класи. В одному класі були семирічки, в іншому – восьмирічки.
Солі тоді не було. Страшний дефіцит у війну. Хліб самі пекли, а дріжджів теж не було. То залишали шматочок тіста – на наступну діжу для закваски. Борошно мололи, бо на городах самі ростили пшеницю. А городи красиві були. Картоплю садили, а поряд – маки: коли цвіло, гарний вигляд був. Коли німці відступали, мама маку нам'яла й нас ним нагодувала. Бо думала, якщо бомба на погріб упаде, в якому ми сиділи, то буде краще загинути всім уві сні.
Батько повернувся додому 1946-го, після війни з японцями в Маньчжурії. Його відправили в Бобровицю на Чернігівщині – вирощувати пшеницю. А там нема лісу – суцільний степ. Нас мама посилала в той степ нарвати лободи або щавлю. Отака їжа була: дрібно порізати оцю зелень і кинути в окріп, мама додавала ще жменю борошна. Моїм обов'язком було рвати лободу щодня після школи. Один раз я не нарвала, бо загралася з іншими дітьми: мені тоді було 9 років. То мама не пустила мене наступного дня до школи. Сказала йти по лободу, бо в хаті нема чого їсти.
В Озерянах коло Бобровиці був базар. Нам, дітям, солодкого хотілося. А там якраз буряки продавали. То ми їх варили або пекли у грубці.
Після війни в нас були коза й кури. З'явилася сіль. Її продавали по стакану. То мама економила: суп солила, а картоплю – ні. Казала, що й так поїмо. Перед школою запікала картоплю нам у горщику, то те, що зверху пригоріло, було найсмачніше. Ми по картоплині з'їли та й пішли до школи. На уроках усі тоді сиділи голодні.
Улітку ходили гриби збирати – солили їх і сушили. Рятувалися потім – додавали їх до картоплі. Мама щодня розподіляла між нами обов'язки – хто й по що йде в ліс.
Взуття не було – дорослі й діти ходили босі, щойно сніг зійде із землі. Одягу не мали також – шукали будь-які клапті, й мама шила з них сукні. Якось до нас із Києва приїхала бабуся, батькова мати, – худа-худа. Розказала, що під час окупації німці роздавали пайку хліба – шматок зо пів долоні з якихось вижимків. Коли його кидаєш до рота, він розбухає. Тоді бабця привезла сім різних клаптів, то мама зшила платтячко. Моя сестра закінчила 122-гу школу в Києві, а за рік туди прийшла я в сестриному платті. Директор так і здогадався: "Твоя сестра тут училася?"
5 
1
Коментарі