"Чужинці приходять і відходять, а в хаті залишається господар"

Кость Левицький намагався розвивати хист українців до підприємництва

"У нас було багато видатних осіб у різні періоди історії. Але більшість із них була пов'язана з війнами, революціями, збройною боротьбою. А Кость Левицький був прихильник мирного шляху розвитку держави, здобуття влади. Він мав величезний досвід, оскільки йому довелося жити в п'яти політичних режимах – Австрія, Польща, ЗУНР, перша радянська окупація, німецька окупація. І цей досвід міг бути використаний", – висловив думку про першого керівника Державного секретаріату ЗУНР, юриста Костя Левицького, доктор історичних наук, професор Ігор Андрухів.

 

Кость Левицький народився 18 листопада 1859-го в містечку Тисмениця неподалік Станіславова, нині Івано-Франківськ, у родині греко-католицького священника. Батько, отець Антон, деякий час допомагав ієрею в церкві, а згодом отримав власну парафію в селі Нижнів над Дністром й переїхав туди із сім'єю.

У дитячому віці Кость виявляв неабиякі здібності до навчання. Після успішного закінчення школи вступив до Станіславівської гімназії. У місті на той час жили українці, поляки, євреї, вірмени, німці, однак у навчальному закладі існував дух українства. Мовою викладання була польська, проте учні-українці між собою розмовляли рідною мовою. Переходили на українську під час спілкування з ними й поляки. До 1871-го директором гімназії був українець за походженням.

Під час навчання Левицький вступив до нелегального об'єднання "Громада", створеного ще 1863-го. Про це він згадував на шпальтах газети "Станіславівські вісті" від 29 серпня 1937 року: "Трималось іще життя між українськими учениками, званими студентами… Там була "Громада", тайна українська організація, піддержувана родиною Заклинських, і в цій громаді знайшов я перше національне вишколення та організаційне приспособлення…"

Восени 1878-го, після закінчення гімназії і вдалого складання випускних іспитів, Кость розпочав навчання на правничому факультеті Львівського університету. Під час студентських років юнак активно залучався до громадської праці в молодіжних об'єднаннях націо­нального характеру. Один із них – "Дружний лихвар", куди Кость вступив на початку 1880 року.

1882-го, після закінчення університету, працював у канцелярії Галицького намісництва, де здобув перший управлінський досвід. За два роки захистив дисертацію з права, а 1890-го відкрив у Львові приватну адвокатську контору. На першому ж судовому процесі новоспечений адвокат вимагав від прокурора виголошення обвинувачення українською. Сам Левицький принципово вів справи рідною мовою. І саме він першим почав вести офіційні документи українською. У львівському правничому світі здобув повагу, особ­ливо в цивільних справах. Старші адвокати, українці й поляки, приходили до Левицького розв'язувати важкі юридичні завдання. А знав він чимало, бо читав багато німецьких правничих журналів.

"Д-р Кость Левицький мав тоді коло 30 літ, високого росту, гарно збудований, дуже пристійний, з румяно-­білим обличчям, з темним заростом і темним волоссям в коротку щітку. Мені тоді показався як людина зрівноважена, з достойною поведінкою, чим викликав притягаюче вражіння. Говорив коротко, лагідно і по-приятельськи. Особливо цим останнім здобув мої симпатії, бо вже з моєї піврічної практики я переконався, що молодий "академік"-студент був переважно трактований як нуля. Д-р Кость Левицький визначив мені місячну платню у висоті 25 ринських, попереджуючи мене про те, що він є педантом і вимагає педантичної праці, а це мені як молодому академікові на будуче придасться", – писав у спогадах доктор права Олександр Баранецький, який у 1892–1895 роках працював канцелярійним урядником в адвокатському бюро Костя Левицького.

Свій професійний досвід Кость Левицький популяризував на сторінках українського журналу "Часопись Правнича" і з 1889-го був його незмінним редактором протягом перших 10 років існування. На сторінках видання публікували розвідки з історії права, переклади основних законів Австро-Угорської імперії українською мовою. Таким чином, удосконалювалася українська юридична термінологія.

1893-го з'явилося перше видання книжки "Німецько-­український правничий словар" Костя Левицького, що став класикою юридичної літератури. На його створення автор витратив 10 років.

Левицький намагався розвивати хист українців до підприємництва. Для цього вивчав австрійський досвід. Раніше, 1883-го, він став співзасновником першого українського кооперативу "Народна торгівля", що згуртував перед Першою світовою понад сотню споживчих товариств і кілька тисяч фізичних осіб. Для нього Кость писав статут.

Ще під час навчання в гімназії Левицький вступив до Товариства "Просвіта" й майже одразу став його секретарем. Адвокат розумів, що народові потрібен не лише правовий захист, але й елементарна освіта.

Особливою заслугою Костя Левицького було придбання "Просвітою" у квітні 1895-го власного будинку у Львові, на площі Ринок. У ньому розмістилися також Наукове товариство ім. Шевченка з бібліотекою і музеєм, громадські організації. Левицького обрали головою львівської контори, а з 1900-го впродовж шести років він фактично керував і головним відділом "Просвіти".

Влітку 1903-го очолив Крайовий комітет, який розробив проєкт статуту фонду побудови руського Народного театру у Львові. Нову ідею фінансово підтримав професор Михайло Грушевський та інші галицькі українці.

Завдяки старанням Левицького відкрили страхову компанію, ідею створення якої у Львові виношували 30 років. Левицький розробив для неї проєкт статуту та став співзасновником Товариства "Дністер", створеного 1892-го, й однойменного кооперативного банку (1894).

"Спочатку товариство займалося страховими випадками, пов'язаними лише з пожежами. Пізніше вже пере­орієнтувало свою діяльність на різні випадки: це й хвороба поголів'я худоби, і повені, й т. д." – каже Павло Артимишин, кандидат історичних наук.

Ще одне дітище Левицького – "Крайовий союз кредитовий" у Львові. Українські кооперативи змогли отримувати кредити з банків Австро-Угорщини, завдяки ним українці засновували бізнес, купували нерухоме майно чи землю. Також надавалися консультації у проведенні господарських операцій, союз виділяв кошти на спорудження церков та видавничо-виховну діяльність. Кількість кредитних кооперативів за 15 років існування установи зросла у 16 разів, а власні кошти збільшились у 58 разів. 25 грудня 1906-го Контрольна рада обрала Левицького Генеральним директором союзу, що фактично став центральною ощадною касою української кооперації.

 

Страхова компанія "Карпатія", яка діяла з 1911-го під протекторатом митрополита Андрея Шептицького, рекомендувала енергійного адвоката і громадського діяча на посаду голови наглядової ради.

Але попри досягнення в культурно-просвітницькій та в економічній сферах Кость Левицький увійшов в українську історію насамперед як політичний діяч.

Його політична кар'єра розпочалася в середовищі народовців, в їхній ідеології були присутні лібералізм, націоналізм, піднесення соборного духу й національної свідомості галицьких і наддніпрянських українців.

1885-го створили громадсько-політичну організацію "Народна Рада". У програмі йшлося, що галичани є "частиною великого 20-мільйонного народу малоруського, самостійного, посеред громади народів слов'янських"; доведено також необхідність боротьби за "автономію країв і автономію народів". Співзасновником Ради й незмінним заступником її керманичів і був Кость Левицький.

У грудні 1899-го Левицького обрали до Тіснішого Народного комітету – керівництва новоствореної Української національно-демократичної партії – УНДП, яка оголосила своїм ідеалом "незалежну Русь-Україну" й фактично стала лідером українського політичного життя. Була заснована з ініціативи Івана Франка, Михайла Грушевського, Юліана Романчука, В'ячеслава Будзиновського.

У травні 1907-го Костя Левицького обрали послом австрійського парламенту. В ухваленій того ж року програмі фракції стверджено мету діяльності послів – самостійний політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток українського народу. Чимало часу приділив роботі в Галицькому крайовому сеймі, послом якого його обрали 1908-го.

У 1910–1913 роках Українська національно-демократична партія відстоювала покращення становища українського громадянства Галичини й усієї України на міжнародній арені.

1912-го назрівала війна між Австро-Угорщиною та Росією. У грудні того ж року у Львові відбулися збори політичних діячів Галичини, на яких ухвалили резолюцію, де зазначалося: "З огляду на добро і будучність українського народу по обох боках кордону, на случай оружного конфлікту між Австрією і Росією ціла українська суспільність однозгідно і рішуче стане на стороні Австрії, проти Російської імперії як найбільшого ворога України".

Почалася Перша світова війна. Відгуком на неї було створення у Львові Головної Української Ради (ГУР) 1 серпня 1914-го, яку очолив Кость Левицький. А вже 3 серпня ГУР звернулася до населення з документом, де йшлося про те, що "теперішня хвиля кличе український народ стати однодушно проти царської імперії".

Кость Левицький підтримав ідею створення наддніп­рянською еміграцією у Львові позапартійного Союзу визволення України (СВУ). Особливо важливою виявилася ініціатива ГУР щодо формування у складі австрійського війська легіону Українських січових стрільців кількістю 2,5 тис. вояків. Із цією метою Левицький провів у серпні 1914-го переговори з прем'єр-­міністром, міністрами закордонних справ і оборони Австро-Угорщини.

5 травня 1915-го на базі реформованої ГУР у Відні заснували Загальну Українську Раду (ЗУР), яку очолив знову-таки Кость Левицький.

Він вітав проголошення незалежної Української Народної Республіки на мітингу 10 лютого 1918-го перед будинком "Просвіти" у Львові, укладення нею Брест-­Литовського мирного договору.

Увечері 9 листопада під головуванням Левицького відбулося чергове засідання УНРади. Його учасники ухвалили назву держави – Українська Держава. Був обраний Тимчасовий державний секретаріат на чолі з Левицьким.

"Ми свідомі цього обов'язку, який прийняли серед граду куль і незвичайно важливих обставин. Вступаючи в уряд, уважаємо за відповідне зазначити, що стоїмо на демократичнім принципі. Ми вийшли з народу, і для народу буде присвячена наша праця", – цими словами започаткував 10 листопада 1918-го діяльність Тимчасового Державного секретаріату його голова Кость Левицький.

13 листопада Левицький від імені уряду вніс на розгляд УНРади Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-­Угорської імперії. Його одноголосно схвалили. Згідно з ним з'явилася нова назва держави – Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР).

Виступаючи в обговоренні цього питання, Левицький висловився так: "Повстання нашої держави основано на праві самоозначення народів, признаного цілим світом… Ми признаємо в нашій державі республіканський устрій, примінюючи в суспільно-державнім життю всі здобутки новітньої демократії". Ухвалили оголосити також мобілізацію до армії. Вона мала стати регулярною.

Після збройного виступу поляків у Львові та падіння столиці наприкінці листопада 1918-го керівництво республіки переїхало до Тернополя, потім до Станіславова. А влітку 1919 року емігрувало за кордон. Наприкінці грудня 1918-го Левицький подав у відставку з посади керівника уряду.

15 липня 1920-го сформовано третій склад "уряду диктатора", на цей раз еміграційного. У серпні того ж року диктатор ЗУНР Євген Петрушевич призначив Костя Левицького уповноваженим для справ преси і пропаганди. У січні 1921-го йому доручили керувати Міністерством закордонних справ. Разом з іншими членами уряду брав участь у написанні державно-правових документів, що мали сприяти визнанню ЗУНР на міжнародній арені.

Левицький очолював делегації ЗУНР на міжнародних конференціях у Ризі (1920), Женеві (1921) та був членом делегації в Генуї (1922). Водночас заснував і очолив Комітет політичної еміграції, який об'єднував усіх західноукраїнських політемігрантів у Європі, надавав їм моральну, правову й матеріальну допомогу.

1923-го після самоліквідації уряду Левицький повернувся до Львова.

У міжвоєнні роки він входив до Центрального комітету Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО), але головні зусилля зосереджував на сфері національного економічного й культурного життя. Працював на посадах директора "Центробанку", голови Союзу українських адвокатів, члена Начальної ради адвокатів Польщі (1935–1939), редактора журналу "Життя і право". Крім того, написав низку фундаментальних праць з історії українського національно-­визвольного руху.

Одразу після наступу червоної армії на Львів 22 вересня 1939-го Кость Левицький як голова Українського допомогового комітету прибув до керівництва нової влади з метою встановити відносини, але за особистим наказом народного комісара внутрішніх справ УРСР Івана Сєрова його заарештували. Микита Хрущов негайно доповів про це Сталіну.

Вивезений до Москви 80-річний Левицький майже півтора року провів на Луб'янці. Його справою займалися особисто Берія і Молотов, які розуміли, що репресії й ув'язнення Левицького викличуть негативну реакцію українців приєднаного краю. Навесні 1941-го його звільнили – й він повернувся до Львова.

На початку радянсько-німецької війни у Львові 30 червня 1941-го заходами бандерівського крила ОУН проголошено утворення Української держави, а 6 липня сформовано представницький орган – Українську раду сеньйорів, з 24 липня – Українська Національна Рада, в кількості 45 членів. Її головою став Кость Левицький, а почесним президентом – митрополит Андрей Шептицький.

Попри утиски й перешкоди з боку німецької окупаційної адміністрації, УНРада захищала інтереси українців, намагалася пом'якшити окупаційний режим. 22 липня 1941-го за підписами Шептицького й Левицького Рада сеньйорів надіслала раднику Гітлера Йоахіму фон Ріббентропу телеграму протесту проти включення Галичини до Генерального губернаторства, підкресливши, що українці прагнуть проголошення самостійної Української держави.

Німці вимагали від Левицького оприлюднити заяву про лояльність до німецької влади, але він відмовився. І сказав: "Чужинці приходять і відходять, а в хаті залишається господар".

Левицький неодноразово вів переговори з керівни­цтвом нової влади, зокрема з губернатором, вимагав припинити безпідставні репресії, звільнити ув'язнених українців. У посланні до губернатора дистрикту Галичина від 14 жовтня 1941-го він сміливо наголошував: "Українська Національна Рада репрезентує громадську опінію національної ідеї до часу створення Соборної незалежної України".

Кость Левицький помер 12 листопада 1941-го. Був похований на Янівському меморіальному цвинтарі у Львові поруч із генералом Мироном Тарнавським. У надгробному слові владика Йосип Сліпий назвав Костя Левицького керманичем політичного життя народу до останньої хвилини.

×