50 років тому відбулися арешти дисидентів-"шістдесятників"
– 1963 року я повернувся з армії і вступив на факультет журналістики Львівського університету. Вразила тамтешня атмосфера. Це був дух свободи, – розповідає Ярослав Кендзьор, 74 роки. – Стали популярними Шевченківські вечори, на яких декламували зі сцени "Розриту могилу", "І мертвим, і живим". Почали виколупувати заборонену літературу – Євген Плужник, Микола Зеров, Микола Хвильовий. Доймали викладачів: чого це поети народилися у зовсім різні роки, а рік смерті завжди 1936-й чи 1937-й? Вони делікатно обходили цю тему. Досвідченіші за нас – розуміли, що потепління може бути тимчасове. Через маминого брата я познайомився з Михайлом Горинем і Михайлом Косівим, пізніше – з В'ячеславом Чорноволом. Влився в когорту цікавої інтелігенції. І все, закрутило.
1956-го, через три роки після смерті Йосипа Сталіна, відбувся ХХ з'їзд КПРС. Перший секретар Микита Хрущов розкритикував політику попередника. У Радянському Союзі розпочинається "відлига" – термін походить від написаної 1954 року однойменної повісті Іллі Еренбурга, уродженця Києва. З таборів повертаються репресовані. Менш прискіпливою стає цензура. Друкуються твори, які ще недавно назвали б "антидержавними".
– Хоч формально і була "відлига", але заборон вистачало, – згадує Олесь Шевченко, 76 років. З 1960-го він – студент журфаку Київського університету. – Підійдеш до пам'ятника Тарасу Шевченкові, особливо на день перепоховання, 22 травня, – вже антирадянська агітація. Спершу викликали на бесіду, потім виганяли з університету чи роботи. На лекції з логіки зробив викладачці зауваження: "Чому українець у столиці України повинен отримувати знання з вашого предмету нерідною мовою? Поясніть логічно!" Одразу відправили до секретаря парторганізації факультету. Він кулаки на стіл: "Української мови захотіли? То в Канаду їдьте!" Такі приклади запалювали і показували, що треба жити по правді. Ми вірили, що настає нова епоха.
Столичні митці гуртуються в Клубі творчої молоді "Сучасник". Збираються у Жовтневому палаці. Діють п'ять секцій: письменницька, художня, музична, кіно, театральна. Організовують виставки, творчі вечори, етнографічні експедиції. Аналогічні об'єднання виникають у Львові (клуб "Пролісок"), Одесі, Харкові.
– Тоді в українській поезії були кити – Іван Драч, Микола Вінграновський, Віталій Коротич і Борис Олійник, – каже 79-річний Валерій Гужва – очолював відділ поезії видавництва "Молодь". – Під ними плавала така-сяка рибка, а ще нижче – планктон. Це був час боротьби за книжки цих китів. Підписуємо до друку "Сто поезій" Вінграновського. У цензурі викидають чверть віршів. Мушу щодня ходити туди, випрошувати. Микола вже опускає руки: "Ну його к чорту, цю книжку!" Але за місяць добиваюся, щоб зняли тільки кілька віршів. Головний дає добро, приходжу забирати. Аж раптом якийсь нижчий рангом: "У мене питаннячко. Тут є строфа: "Як чорний чай, як чорний чай Цейлону мені це літо впало у лиман". Треба не Цейлон, а Шрі-Ланка". Я зриваюся: "Ви що, дурень? Це вже географія, а не політика!" Пізніше дізнався, що у видавництві є шість агентів КДБ. І то не клерки якісь. Один – редактор перекладної літератури, інший – поет. Відтоді на роботі майже не спілкувалися. Збиралися на лавочках, по пивних.
– Приношу додому верстку з редакції. Кожен абзац і слово обдумую – оцей вірш точно викинуть, і цю строфу, а тут ціла стаття піде геть, – розповідає Юрій Мушкетик, 86 років. Працював головним редактором літературного журналу "Дніпро". – Думається: на чорта воно мені здалося? Викреслю і ляжу спокійно спати. Автору поясню: "Цензура забрала". А другий голос: "Ти ж вважаєш себе порядною людиною, як так?" І так цілу ніч: то туди – то сюди. Бувало, партійний начальник закликає до кабінету, садить біля себе. Секретарка приносить каву-цукерки, а він тобі руку на плече: "Юрію Михайловичу, у вас в журналі знову натяки на Голод 1933-го". Я кажу: "А хіба його не було?" Підхоплюється, ходить по кабінету: "Було, ще гірше було. Але ви ж розумієте, ми – у ворожому оточенні. Вперше в історії будуємо молоду державу. Не можна давати зброю в руки ворогам". Бере журнал "Сучасність", що виходив у Німеччині: "Ось, вірші Ліни Костенко надрукували. Ну, з нею все ясно". А тоді показує мій уривок, і від редакції примітка: "У Радянському Союзі не все так, як хоче партія, там люди міняються. Мушкетик – комуніст, і патріот, але не хоче думати так, як думав раніше".
– Гуртувалися родинами, співали українських пісень, шевченківські "Думи мої" та "Реве та стогне", "Заповіт" обов'язково, – продовжує Олесь Шевченко. – Якось запросив друзів зі Львова в гості до свого кума, поета Віктора Могильного. Сидимо, в кімнату заходить його донька Дзвінка: "Слава Україні!" Всі оторопіли.
– Молоді були, здавалося – стільки всього попереду, – каже Валерій Гужва. – Збиралися вдома в Анатолія Шевченка – я, Микола Вінграновський, Женя Гуцало, Віталій Дончик, Андрій Крижанівський, Ігор Малишевський, Григір Тютюнник. Кожен ніс із собою пляшку "казьонки". Як хто приносив коньяк, говорили: "Аристократ, пий сам!" У нас був культ варених раків. Із Шевою йшли на Бессарабку, купували цілий ящик. Він варив їх із морквою, цибулькою, кропом, петрушкою, сіллю. Лисички смажили з картоплею, окремо – м'ясо. Біля півночі Вінграновський видзвонював дружину: "Масік, я зараз буду". Через годину: "Масік, я вже йду". І так – до ранку.
Відносне потепління триває недовго. У грудні 1962-го Микита Хрущов зустрічається з російськими митцями, жорстко критикує їхню творчість. Через два роки першого секретаря відправляють у відставку. В країні починають "закручувати гайки".
– Михайло Горинь виколупав "жучки" прослушки зі стелі. У дворі Чорновола завжди стояла машина з антенами, – згадує Кендзьор. – Якось іду з роботи на пошту по кореспонденцію. За мною – миршавий хлопчина. Зупиняюся з кимось привітатися – він стоїть. Прискорююся – він також. На пошті взяв листи – він у залі. Не витримав. На сходах притиснув його до стіни, на якій раніше, мабуть, якісь стенди висіли, бо лишилася квадратна пляма й гаки. Я був майстром спорту з важкої атлетики. Підняв і кажу: "Наволоч ти паскудна! Тобі би хоч інструкцію твої шефи дали, що не можна людині на п'яти наступати". Відпустив, а він ременем зачепився за гак, так і лишився висіти. Потім шеф міського КДБ Олександр Шумейко казав мені: "Більше так не жартуй. Бо іншим разом трапиться не такий дрібний працівник, і висітимеш ти".
– Сусід із горішнього поверху почав робити ремонт, приходить до мене: "Що це ви за радіо собі провели? Від вашої квартири кабель іде у мене під плінтусом". Я через годину прибігаю з фотоапаратом, а він труситься весь: "Не пущу!" Встигли прийти, шнур обрізали, – говорить Олесь Шевченко. – Тому, коли домовлялися про зустріч по телефону, наперед знали місце. А час – мінус 3 години. Дзвониш комусь: "Побачимося о четвертій". Значить, о 13.00 треба бути на місці. Якось іду на зустріч зі знайомою і бачу, що за мною "хвіст". А в мене – повен портфель самвидаву! Ось і вона крокує, позаду також "хвіст". Підходжу до неї, даю в руки порожню папку: "Беріть і, не ховаючи, несіть до себе". Вона як рвонула! Той, що був ближче, – за нею. А я переходами, закавулками – до себе на роботу. Сховав портфель у підвалі, вийшов з порожніми руками.
24 серпня 1965 року починаються арешти. Протягом двох тижнів за ґратами опиняються 25 осіб – у Києві, Львові, Одесі, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку, Феодосії. Звинувачення – "анитрадянська агітація та пропаганда".
– Ми їздили з Чорноволом і художницею Стефою Шабатурою в Карпати, щойно повернулися до Львова, – каже Кендзьор. – Я заночував у В'ячеслава. Вранці грюк у двері, вриваються чекісти, закривають нас і все обшукують. Увечері везуть мене на квартиру до дядька. Там – обшук на цілу ніч. Одночасно все передивляються у моєї мами в Солонці під Львовом. Знайшли одну сфотографовану сторінку Солженіцина "Архіпелаг ГУЛАГ" і статтю про підпал історичної бібліотеки в Києві, щоб знищити всю українську літературу. Три дні протримали. Після того – дев'ять місяців допитів. Питання – одні й ті самі: "Про що ви говорили з Чорноволом і Горинем такого-то числа в таку-то годину?" Відповідав: "Це мої знайомі, зустрічалися завжди, говорили про все на світі. Планів знищення радянської держави не будували. Бо не знаємо, як це робити".
Михайла Гориня з дружиною Ольгою арештовують у поїзді Сімферополь – Львів. Від Красного – останньої станції перед Львовом – до управління КДБ везуть машиною. Подружжя поверталося з Феодосії, де гостювали у товариша Михайла Масютка. Агент КДБ стежив за ними протягом відпочинку. Навіть грав із Михайлом у шахи на пляжі. Того ж дня затримують його брата Богдана Гориня, а ще через кілька днів – Масютка. Навесні 1966-го у Львові розпочинаються судові засідання. Підтримати однодумців приїздять столичні письменники. Арештованим кидають під ноги квіти.
– Перед від'їздом мені та Ліні Костенко призначив побачення полковник КДБ Леонід Калас, – розповідає Іван Драч, 78 років. – Зустрілися у Софіївському парку. Переконував, що їхати не варто – будуть неприємності. Є спогади полковника, у яких він пише, начебто я відповів: "Ми ще вас знищимо". Хоч я не пригадую, щоб таке говорив. У Львові заночували в мого тестя. Під судом В'ячеслав Чорновіл вголос коментував, давав оцінки обвинуваченим: той молодець, тримався на "п'ятірку", а той – на "трієчку". Я ще подумав: "Нахрєна ти такий здався, щоб, як мене посадять, оцінював?" А Ліна була дуже войовнича, гаряча. Коли арештованих везли, кулаком ушпарила по автобусу.
Друга хвиля арештів української інтелігенції відбудеться 1972 року.
Валентина Мороза обміняли на затриманих у США радянських шпигунів
Іван Гель, на момент арешту мав 28 років, студент історичного факультету Львівського університету. Засуджений на три роки таборів суворого режиму. 1972-го – другий арешт, 10 років таборів особливого режиму, п'ять років заслання. Кілька разів оголошував голодування. Одного разу протримався без їжі 100 днів – вимагав дозволу взяти шлюб. 1987-го повернувся в рідне село Кліцько Городоцького району Львівської області. Видавав журнал "Український вісник", обирався до обласної ради. Помер після другого інсульту 2011 року у Львові.
Богдан Горинь, 29 років, старший науковий співробітник Львівського музею українського мистецтва. Вирок – три роки таборів. Після звільнення працював муляром, кочегаром. 1988-го – один із засновників Української Гельсінської спілки. Двічі обирався народним депутатом, очолював Інститут досліджень діаспори. Живе в Києві.
Михайло Горинь, 35 років, завідувач лабораторії на Львівському заводі автонавантажувачів. Отримав шість років таборів суворого режиму. Після повернення оселився у Львові. Працював кочегаром, психологом. 1981-го засудили на 10 років позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму та п'ять років заслання. 1987-го помилуваний. Був народним депутатом України. Помер позаторік у Львові.
Опанас Заливаха, 39 років, художник з Івано-Франківська. Вирок – п'ять років. Після звільнення одружився з Дариною Бандерою, племінницею керівника ОУН Степана Бандери. Першу персональну виставку зміг влаштувати тільки 1989-го. Через шість років здобув Шевченківську премію. Помер 2007-го в Івано-Франківську.
Святослав Караванський, 44 роки, позаштатний кореспондент журналу "Україна" в Одесі. Після Другої світової війни мав відсидіти 25 років за створення в місті під час нацистської окупації української книгарні й гуртка театру. Звільнений після смерті Сталіна. 1965-го цю амністію визнали незаконною і відправили досиджувати термін. У тюрмі збирав свідчення про розстріл чекістами польських офіцерів у Катині під час війни, написав про це статтю, за що отримав додатковий термін. Після звільнення 1979-го з дружиною виїхав до США, де опублікував кілька мовознавчих праць. Живе в Дентоні.
Михайло Масютко, 46 років, вчитель української мови та літератури у Феодосії, Крим. Вперше арештований 19-річним, півдесятиліття провів на Колимі. Вирок 1966-го – п'ять років ув'язнення. Не зміг повернутися додому, осів у селі Дніпряни Херсонської області без права виїзду. Написав книжку про переслідування дисидентів "У полоні зла". 2001-го перебрався до Луцька, де помер через два місяці – у свій день народження.
Ярослава Менкуш, 42 роки, модельєр. Уродженка Пустомитів біля Львова, замолоду з чоловіком була в ОУН. 1966-го засуджена до 2,5 року таборів суворого режиму. Після повернення продовжила займатися моделюванням одягу. Померла три роки тому у Львові.
Валентин Мороз, 29 років, викладач історії Івано-Франківського педагогічного інституту. Вирок – чотири роки позбавлення волі. Через рік після звільнення арештований вдруге. Закритий суд постановив: Мороз – особливо небезпечний рецидивіст. Вирок – шість років спецтюрми, три роки таборів особливо суворого режиму і п'ять років заслання. Якийсь зек розпоров йому живота – зашили. За кордоном відбувалися акції на підтримку Мороза. 1979-го після п'яти місяців голодування влада обміняла його та ще чотирьох дисидентів на двох затриманих у США радянських шпигунів. Викладав у Гарвардському університеті. 1997-го переїхав до Львова. Професор університету фізкультури.
Іван Світличний, 36 років, науковий працівник Інституту філософії Академії наук УРСР. Звільнений у травні 1966-го за браком доказів. 1972-го арештований вдруге, покарання – сім років таборів суворого режиму та п'ять років заслання. Відправили у селище Усть-Кан Горно-Алтайської області. Працював нічним сторожем, палітурником. У червні 1978-го до нього переїхала дружина Леоніда. Пережив інсульт, клінічну смерть, додому повернувся 1983-го важко хворим. Помер 1992 року в Києві.
Михайло Осадчий, 29 років, викладач факультету журналістики Львівського університету. Засуджений на два роки таборів суворого режиму. Наступного дня після оголошення вироку в нього народився син. Після звільнення працював на львівському комбінаті глухонімих. 1972-го арештований удруге. Дали сім років таборів особливо суворого режиму і три роки заслання. Після повернення до Львова працював вантажником, двірником, кочегаром. Захистив докторську дисертацію з філології в Українському вільному університеті у Мюнхені. Помер 1994-го у Львові.
3 
1
Коментарі