"Голодомор став наслідком тотального підкорення селянства"

 

Виселення "куркулів" і централізовані заготівлі розкололи села, – каже історик Станіслав Кульчицький.

– Голодомор стався з конкретних причин, які розгорталися на тлі примусової колективізації. Цей процес Сталін розпочав 1930-го. Його метою було не просто колективізувати, а комунізувати селянство – знищити приватну власність на землю й об'єднати селян у комуни чи радгоспи, щоб держава мала абсолютний контроль над робочою силою в сільському господарстві.

Проте вже на початку цієї політики Сталін наштовхнувся на масовий, хоч і неорганізований, спротив селян. Опір охопив увесь Радянський Союз, але особливо сильний він був в Україні. Канадська дослідниця Лінн Віола у своїй книжці про селянський протест наводить статистику, згідно з якою саме Україна стала епіцентром більшості заворушень. Це непокоїло Сталіна ще й тому, що радянська Україна мала спільний кордон із Західною Україною, яка тоді входила до складу Польщі. Кремль побоювався, що Варшава може скористатися ситуацією, а радянська влада втратить контроль над українськими територіями.

– Вони прямо говорили, що Пілсудський і його агенти – це загроза. Тоді Сталін міг два-три місяці відпочивати на півдні СРСР, листувався з тими, кого він залишав у Москві. У 1931–1936 роках він залишав Лазаря Кагановича, й у листах до нього відверто все викладав.

Сталін боявся інших "Україн" – по різні боки від радянської України. З одного боку – Кубанська Україна на Північно-Західному Кавказі. Каганович там був із надзвичайною комісією, але практично не звертав уваги на національні республіки, що входили до складу регіону. Він зосередився на Кубані. Бо тоді Кубань – це 75 відсотків українців. І тоді були заклики, прохання та плани об'єднання Кубані з радянською Україною. Про це знали, і Каганович знищив там усе українське. Людей депортували, заборонили українську мову. Українізацію Кубані повністю зупинили.

А ще була третя Україна – західні області, що входили до складу Польщі. І там поляки поводилися з українцями жорстко. Але якби вони поводилися інакше. Сталін якраз і остерігався, що може бути інакше. Що якщо тут, у радянській Україні, щось спалахне, а там підтримають, то всі три України об'єднаються. І тоді Москва втратить контроль над Україною.

– Під тиском обставин Сталін відмовився від комун, погодився на артілі, де в селян все ж лишилася присадибна ділянка. Дозволили колгоспні базари з ринковими цінами.

Так минули 1930–1932 роки. Але Сталін повернувся до продрозкладки – реквізиції зерна, як у 1919–1920 роках під час воєнного комунізму Леніна.

– Ленін прагнув ліквідувати товарно-грошові відносини та ринок, замінив їх пайковим постачанням – люди залежали б від держави. Спроба провалилася: селяни не віддавали хліб. 1921-го Ленін вимушено запровадив НЕП, частково поновив приватне підприємництво. НЕП дозволив непманів, але Ленін застеріг: це перехідний етап. Поставив питання "Хто кого?" – або приватники переможуть радянську владу, або вона знищить приватників.

– 1929 року Сталін остаточно відмовився від НЕПу й повернувся до політики воєнного комунізму, вже з урахуванням досвіду контролю над ринком. Спроба знову комунізувати село провалилася: люди погоджувалися лише на артілі, не на комуни.

Насправді виникла не "загальнонародна власність", як стверджувала пропаганда, а державна, підконтрольна партійно-радянській номенклатурі. А партія зосередила економічну владу в руках вождів.

Селяни фактично втратили право на землю, маючи лише присадибну ділянку для виживання. Система прод­розкладки – під новою назвою "контрактація" – діяла в 1930–1932 роках і виявилася ще жорсткішою за ленінську. Люди дедалі більше ігнорували колгоспи, зосереджувалися на власних городах. Економічна катастрофа ставала неминучою.

До того ж насильницьке вилучення зерна супроводжувалося репресіями: чекісти контролювали село, стежили за настроями, придушували опір. Так держава створила умови, за яких голод став не випадковістю, а закономірним наслідком тотального підкорення селянства.

– Так, і ці настрої, з одного боку, й економічна катастрофа – з другого, йшли в парі. У держави вже не було грошей, щоб купувати за кордоном машини. Бо закупівлі здійснювали не на основі довгострокових позик, адже радянська влада відмовилася визнавати дореволюційні борги, а на основі векселів – дев'ятимісячних зобов'язань. Тобто або платиш, або оголошуєш себе банкрутом. У разі несплати під загрозою опинялися радянські активи за кордоном – кораблі, дипломатичні будівлі, навіть майно торгових представництв.

Економічна катастрофа проявилася ще в тому, що держава отримувала дедалі менше хліба: не вистачало, щоб годувати міське населення, платити зарплати, а головне – продавати зерно за кордон, щоб добути валюту. Усе це призвело до голоду 1932 року. Це ще не був Голодомор – тоді голод охопив і Росію, і Україну.

– Саме так. У першій половині 1932-го держава намагалася боротися з голодом. Зупинили кораблі із зерном на експорт, що вже стояли в Одеському порту. Радянський уряд навіть купував невеликі партії зерна в Китаї,Ірані та кількох інших країнах. Українські трести, що виробляли консерви, рибні та м'ясні продукти, отримали наказ передати частину продукції селянам, що голодували. І це тимчасово стабілізувало ситуацію, створивши умови для весняної сівби 1933 року.

Але паралельно у другій половині 1932-го Москва отримала надзвичайно тривожні сигнали про настрої селян. До цього додалася політична напруженість у самій Росії.

– Росія була "державотворчою республікою" СРСР, але не мала власної партії – на відміну від України, з ­­КП(б)У як філіалом ВКП(б). У Москві не могли допустити двох центрів влади – загальносоюзного й російського.

Попри це РСФРР мала російський Раднарком. 1932 року була справа Рютіна. Мартем'ян Рютін, керівник російського Раднаркому, заявив, що Сталін не справляється як генсек і його треба усунути. Це стало вододілом. Тоді Сталін іще не був абсолютним диктатором, яким став після Голодомору, Великого терору 1937–1938 років і перемоги у війні. Він контролював Політбюро, але не мав повної влади над партією.

Сталін покладався на ГПУ – розгалужену структуру чекістів та тисячі сексотів, які доносили про настрої на підприємствах, у колгоспах та установах. Так він знав реальну картину в суспільстві.

На жовтневому пленумі 1932 року Рютіна розгромили. Тоді Сталін направив уповноважених, Молотова, Кагановича та Постишева, до трьох хлібовиробних регіонів – України, Північного Кавказу та Нижньої Волги. Вони діяли через місцеве керівництво, в Україні – через Станіслава Косіора.

Саме тоді, восени 1932-го, Сталін уперше вимовив слова про "нищівний удар по "саботажниках", які нібито зривали хлібозаготівлі. Це фактично означало початок терору проти селянства. І саме з цього моменту ми починаємо відлік Голодомору – вже як цілеспрямованої політики винищення.

1 січня 1933 року Сталін звернувся до харківського партійного керівництва з дорученням: передати зміст його звернення до всього селянства за адміністративною та партійною ієрархією, аж до найнижчих ланок, щоб воно дійшло до кожного селянина. Телеграма складалася з двох пунктів. Перший, що всі запаси зерна, які не потрапили до держави, а ховаються десь на місцях, негайно передати державі. Другий, хто цього не зробить, з ними треба було повестися так, як це передбачено законом від 7 серпня 1932-го. А цей закон, про так звані п'ять колосків, означав або смертну кару, або 10 років ув'язнення.

– Тільки через обшук. Тому це був сигнал до тотальних обшуків селянських садиб. Це 1 січня 1933 року. І бук­вально за тиждень уся ця каральна машина запрацювала – в села ринули обшукові бригади під керівництвом чекістів. Їх формували з відряджених із міст робітників, часто озлоблених, бо їм урізали карткове постачання, а деякі підприємства взагалі його втратили.

– Безумовно. У містах гинули від голоду – держава не могла наповнити карткову систему продуктами.

Більшість обшукових бригад – місцеві селяни. 1930 року село було єдиним: "куркулі", середняки, бідняки трималися разом проти держави. Але виселення "куркулів" і централізовані заготівлі розкололи села. Бідняки керували сільськими зборами, які "демократично" вирішували, кому скільки здавати зерна, але самі не здавали, бо його не мали. В обшукових загонах вони привласнювали конфіскат, крім зерна. Репресії набули соціального виміру – війна селян проти селян.

Мабуть, саме цей внутрішній розкол у селах створив ґрунт для того, щоб сталінська політика голоду масштабувалася на інструмент геноциду?

– Так. Тут ми підходимо до визначення Голодомору як геноциду. У цьому процесі важливим є 1986 рік. Тоді вийшла книжка Роберта Конквеста "Жнива скорботи" – фундаментальна праця про Голодомор. Конквесту допомагав Джеймс Мейс, фахівець зі знанням української та розумінням радянських реалій. На книжку відгукнувся совєтолог Алекс Ноув, який написав: "Голодомор був спрямований проти селян, які в більшості виявилися українцями, а не проти українців, які в більшості виявилися селянами". Ця фраза, по суті, підважувала можливість юридичного визнання Голодомору як геноциду, бо в Конвенції ООН геноцид визначається щодо етнічних, релігійних чи національних груп, але не соціальних. Тому потрібно було довести, що удар Сталіна був спрямований саме проти українців як нації. І це, мені здається, вдалося показати, зокрема й у моїх працях. Хоча це розуміння дійшло до державних інституцій лише через багато років. Лише 2006-го Верховна Рада ухвалила закон, який визнав Голодомор геноцидом. І тільки тепер, у час повномасштабної війни, майже 90 відсотків українців переконані, що Голодомор був саме геноцидом – формою терору голодом. Це означає, що знищували частину спільноти – українського селянства, а решта, бачачи цю трагедію, почала поводитися покірно, боялася будь-якого спротиву. Так формуються масова покора, страх і злам волі.

– Злочин був ретельно замаскований. Без масових розстрілів чи газових камер – усе скидалося на неврожай чи кризу. Насправді – організована система з кількох елементів. Перший – вилучення всієї їжі, не тільки зерна, а всього, що підтримувало життя в садибі. Почалося після сталінської телеграми в січні 1933 року. Другий – інформаційна блокада. Ніхто не знав про сусіднє село. Жодних повідомлень, газет, повна тиша. Третій – фізична блокада. Селяни не могли виїхати. Четвертий – контрольований "порятунок". У лютому 1933-го, коли селяни були без харчів, влада "допомагала" тим, хто міг працювати: давала трохи хліба в їдальнях колгоспів і радгоспів для весняної сівби. Держава, яка прирекла на голод, поставала рятівницею.

– Абсолютну точність кількості жертв визначити важко для будь-якої великої трагедії. Скажімо, є усталена кількість жертв для Голокосту – 6 мільйонів. Українці іноді називають 7 чи 10 мільйонів – оцінки з ­1990-х чи еміграційної публіцистики. За президентства Вік­тора Ющенка, за всієї поваги до його роботи для популяризації теми Голодомору, циркулювала цифра 10 мільйонів, але без демографічного підґрунтя.

– Наукові методи спираються на переписи 1926-го, 1937-го і 1939 року. Група вчених під керівництвом Олега Воловини (США) з українськими демографами Інституту демографії НАН дійшла цифри 3,9 мільйона смертей в УРСР.

Я з Максудовим (російсько-американський історик та демограф. – Країна) 1990-го розрахували 3,5 мільйона (мої) і трохи більше (його). Наукові оцінки – в діапазоні 3,5–4 мільйони жертв в Україні.

– Так, він існує. І саме тому оцінки в діапазоні 7–10 мільйонів радше шкодять, ніж допомагають. Вони дають підстави опонентам казати: "Українці перебільшують, щоб здобути співчуття чи політичні дивіденди". Це ослаблює нашу позицію в міжнародних дискусіях. Натомість точність і академічна відповідальність – це наша сила.

×