"Одне з головних моїх завдань – надихнути нашу націю любов'ю до своєї архітектури", – написав Віктор Гюґо у передмові до першого видання твору "Собор Паризької Богоматері". Це перший французький історичний роман. Його опублікували 16 березня 1831-го у видавництві Шарля Ґосслена.
За вісім років до цього виходить друком історичний роман британця Вальтера Скотта "Квентін Дорвард". Гюґо каже, що у Франції досі не написано нічого подібного. Натхнення шукає у соборі Паризької Богоматері, зведеному в ХІІ ст. Вивчає архівні записи першого вікарія храму абата Еґже, якого католицька церква згодом назвала єретиком. Тоді й придумує сюжет: 1482 року в молоду циганку Есмеральду одночасно закохуються троє чоловіків – настоятель собору Клод Фролло, поет П'єр Ґренґуар і горбатий дзвонар Квазімодо. Романтична історія закінчується стратою дівчини за надуманим обвинуваченням.
15 листопада 1828 року Гюґо підписує контракт з Ґоссленом. Автор зобов'язується через п'ять місяців віддати у друк готовий роман. Але письменник працює над іншими творами. Улітку 1830-го укладають новий договір. Гюґо встигає написати шість сторінок. Під час переїзду в інше помешкання губить усі чернетки. Ґосслен призначає остаточну дату здачі – 1 лютого 1831 року. Інакше автору загрожує великий штраф.
"Він купив пляшку чорнил і величезну фуфайку з сірої вовни, в якій тонув з голови до п'ят, зачинив цей наряд на замок, аби не піддатися спокусі вийти на вулицю, і зайшов у свій роман, як у тюрму, – згадує дружина письменника Адель. – Він сумував. Відтоді залишав свій робочий стіл тільки щоб поїсти або поспати. Єдиною розвагою була післяобідня бесіда з друзями, які приходили його провідати. Іноді він читав їм написане протягом дня. Вже після перших розділів сум зник, а творчість повністю полонила його. Він не відчував ані втоми, ані холоду – у грудні працював з відкритими вікнами".
Останній рядок Віктор Гюґо написав 14 січня 1831-го. Чорнила використав до останньої краплі. Навіть хотів змінити назву твору на "Що всередині пляшки з чорнилами?" До кінця року роман перевидали шість разів. Дуже швидко його переклали усіма поширеними європейськими мовами, а в театрах з успіхом йшла п'єса "Дзвонар із собору Богоматері".
18 березня 1662 року в Парижі з'явився перший громадський транспорт. Ідею запустити по французькій столиці багатомісну кінну карету висловив математик Блез Паскаль. Перші екіпажі вміщали вісім осіб, пізніші моделі – до двох десятків. Люди сиділи в кабіні й на даху – ці місця називали "імперіал", вони коштували вдвічі дешевше.
Такий транспорт почали називати омнібусом, від латинського omnibus – загальнодоступний. Багатомісні карети заполонили великі міста – 1829 року почався регулярний рух у Лондоні та Нью-Йорку, 1847-го – у Санкт-Петербурзі. На початку ХХ століття їх витіснили трамваї та автобуси. Зараз єдиний омнібус, що діє як громадський транспорт, є у місті Санта-Клара на Кубі.
На фото: омнібус у Швейцарії, кінець ХІХ століття
16 березня 1917 року в американських магазинах почали продавати туш для вій Maybelline. Гасло нового виробу: "Перша сучасна косметика для очей на щодень". Його винайшов студент із Нью-Йорка Террі Вільямс за чотири роки до цього – змішав сажу й вазелін і запропонував намалювати цим вії сестрі Мейбел. Після цього дівчина дуже швидко знайшла собі нареченого. Вільямс створив фірму, яку назвав, поєднавши ім'я сестри та слово "вазелін" – Maybelline
16 березня 1915 року припинило існування кафе "Бродячая собака" у Санкт-Петербурзі. Діяло з кінця 1911-го, тут збиралася місцева богема. Анна Ахматова писала про цей заклад: "Да, я любила их, те сборища ночные, на маленьком столе стаканы ледяные, над черным кофеем пахучий, зимний пар, камина красного тяжелый, зимний жар". А поет Бенедикт Лівшиць пояснював: "Основной предпосылкой "собачьего" бытия было деление человечества на две неравные категории: на представителей искусства и на "фармацевтов", под которыми подразумевались все остальные люди". Вважають, що кафе закрила поліція через бійку, яку влаштував поет Володимир Маяковський. Насправді заклад покарали за підпільний продаж спиртних напоїв – під час Першої світової війни у місті діяв "сухий закон". 2001-го в цьому приміщенні запрацював клуб "Подвал бродячей собаки".
17 березня 1960 року в Японії надійшли у продаж різнокольорові олівці фірми Pentel. Зовні це був пластиковий корпус з фетровим наконечником, всередині містився виготовлений з пористого матеріалу резервуар, по якому до наконечника стікало чорнило. Того ж року такі олівці почала тиражувати німецька компанія Edding. Оскільки в них використовували чорнила фірми Flowmaster, скоро їх також почали називати фломастерами.
22 березня 1935-го азійська держава Персія змінила офіційну назву на Іран. Ініціатором цього став шах Реза Пехлеві, що прийшов до влади за 10 років до цього і наказав іменувати себе "шахіншах" – цар царів. Іран – споконвічна назва краю. Персією його почали називати стародавні греки. Історики припускають, що на Пехлеві вплинули керівники нацистської Німеччини: мовляв, давнє слово Іран підкреслюватиме арійське походження тутешнього населення.
1,43 тонни важила буханка хліба, спечена в Йоганнесбурзі, Південна Африка, 18 березня 1988 року. Мала розміри 3х1,25х1,1 м
'O sole mio – з неаполітанського діалекту італійської мови перекладається як "Моє сонце" – слова та ноти пісні опублікували 17 березня 1898 року в Неаполі. Автором тексту є поет Джованні Капурро. Надіслав рукопис своєму товаришу, композитору Едуардо ді Капуа, який саме перебував на гастролях в Одесі. За легендою, той написав музику, дивлячись на Чорне море. У вересні того ж року твір брав участь у конкурсі неаполітанських пісень Festa di Piedigrotta і посів друге місце. Права на пісню автори продали видавництву за символічну суму. Популярною вона стала через 20 років, коли потрапила до репертуару тенора Енріко Карузо. На Олімпійських іграх в Антверпені 1920-го оркестр виконав 'O sole mio під час нагородження медалями збірної Італії – бо не змогли знайти музику гімну держави
3 
1
Коментарі