На могилах українських вояків встановлювали козацькі хрести
"На Зелені Свята у Львові до стрілецьких могил на Янівському й Личаківському цвинтарях ішло все з українців, що могло йти і що мало хоч макову дробинку українського серця, – згадує міжвоєнні роки публіцист Анатоль Курдидик у книжці "Записки з буднів", виданій 1977-го у Вінніпегу, Канада. – Воєвода, начальник безпеки й інші окупантські акули тижнями пам'ятали про наші Зелені Свята. Поліція стягувала підкріплення з околиці. "Тайняки-хитраки" запускали додаткові вуси і бороди – щоб ті, яким вони вибивали зуби і синячили очі в політичному слідстві, не могли їх пізнати. Окремі специ вибирали на цьому й тому цвинтарі найгустіші кущі, в яких мала сидіти поготівлям мазурня в шапках і мундирах. Польські студенти-цваняки горлали на вічах, приготовляли грубі палиці. "Жовті" газети нацьковували вулицю на "гайдамакуф" і лякали "обивателів" гайдамацькими ножами. А український Львів спокійно, як і годиться, готувався до відвідин своїх Героїв, Лицарів і Мучеників".
Точна кількість галичан-українців, загиблих протягом 1914–1920 років, невідома. Під час Першої світової війни близько 10 тис. пройшли через легіон Українських січових стрільців. Кількасот тисяч мобілізували до інших підрозділів австро-угорської армії. Восени 1918-го почалося піврічне українсько-польське збройне протистояння. Регулярне військо Західноукраїнської Народної Республіки – Українська галицька армія – налічувало близько 100 тис. осіб. У червні 1919-го вояки мусили відступити на схід. Там багато з них загинули від тифу та інших хвороб. До 1924 року поляки утримували 20 тис. військовополонених українців у спеціальних таборах.
Тимчасові пам'ятники на могилах полеглих встановлювали самі вояки або жителі найближчих сіл. Переважно це були звичайні березові хрести. Пізніше їх міняли на стійкіші дубові. Часто прикрашали орнаментами.
"Мені приємно було, що чиясь рука поставила знак на сім місці. Хоч я переконаний, що незабаром, як тільки сей курінь піде дальше своїм кровавим шляхом, розсунеться та могила, зникне хрест із неї, розберуть поручє. А може нікого з нашої інтелігенції в цілій околиці не заболить о се голова", – згадує відвідини такого поховання фронтовий кореспондент Осип Назарук.
Восени 1915 року він опинився поблизу села Завалів на Тернопільщині. Нещодавно там загинув один з ідеологів січового стрілецтва – Іван Балюк. Його могилу знайти не вдалося.
"Ми не провели статистики наших втрат у людськім матеріялі ні у світовій війні, ні у визвольній, – йдеться в рефераті Івана Німчука, укладеному 1927-го. – Донині не знаємо навіть у приближенні, скільки найбільших і найцінніших жертв, на які наша нація може спромогтися, жертв людського життя, зложили ми на вівтарі Батьківщини для ідеї нашого визволення. Нині вже запізно і неможливо обчислити точно весь безмір наших людських втрат з того часу".
Держави, які повстали на уламках Австро-Угорської імперії, зобов'язані впорядкувати та доглядати всі військові поховання на своїй території. Цього вимагав укладений у вересні 1919-го Сен-Жерменський мирний договір. Для поляків така постанова стала великим викликом. Адже більшість полеглих тут вояків були українцями – їхніми вчорашніми противниками по зброї. 1921 року українці створюють у Львові "Краєвий комітет охорони воєнних могил і пам'яток". Але через кілька місяців влада забороняє його – за "антидержавну діяльність".
"Роздумуючи над нашим минулим – "звідки взялось і де поділось", ми дивуємося не раз, де ділися всі ті пам'ятки нашої давнини, – пише вояк УСС і УГА Лев Лепкий у першому числі "Літопису Червоної Калини" 1929 року. – Чому вони не заховалися (збереглися. – Країна) до наших днів, як це сталося з історичними пам'ятками інших народів, хоч би наших сусідів поляків та чехів. На це є коротка і вигідна відповідь. Відповідь завчена, до якої ми вже звикли: татари все понищили, і сліду не стало. Ясно і коротко. Розв'язка справді своєрідна, бо вигідна. Є на кого вину звалити. Всему винні татари, а не ми самі".
Перший монументальний пам'ятник відкрито 1921 року на цвинтарі військовополонених у Яблонному, Чехословаччина. Автор – випускник Віденської художньо-промислової школи, колишній вояк УГА Михайло Бринський. Він зобразив кобзаря з бандурою. На постаменті вибито цитату Тараса Шевченка:
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Наступного року встановлено пам'ятник на місці перепоховання вояків УГА у Винниках під Львовом. Проект – двометрова куля між двох хрестів – розробили Левко Лепкий і Павло Ковжун. Другий також був на фронті – воював у складі Армії УНР.
– Говорити заборонено, помолімося за душі наших героїв, – каже на відкритті монумента священик Леонтій Куницький.
1926 року освятили великий меморіальний комплекс у селі Пикуличі під Перемишлем – тепер територія Польщі. Поряд існував табір інтернованих і військовополонених. На кургані встановили високий залізний хрест. Автор проекту – львівська художниця Олена Кульчицька.
"Плекати й поширювати ідеї пієтизму і пошани до могил борців, які полягли у війні й похоронені на території Польської держави", – таким бачать своє завдання члени Товариства охорони воєнних могил, створеного 1927-го. Його очолює греко-католицький священик Антін Каштанюк.
Наступного року встановили залізобетонні хрести на могилах вояків УГА на Личаківському цвинтарі Львова. Їх форму розробив Левко Лепкий із художником Петром Холодним. За основу взяли хрести з козацьких поховань.
Наприкінці 1920-х українська преса рясніє повідомленнями про вандалізм на військових цвинтарях. У Поморянах – тепер Золочівський район Львівської області – невідомі ламають хрести і розкопують могили. По території розкидані кістки полеглих. У Білобожниці Чортківського району на Тернопільщині селяни чотири рази мусять відновлювати хрест на похованні січового стрільця. Щоразу хтось витягає його і ховає у якомусь закутку, а врешті-решт викрадає.
Руйнують могили й офіційно. Влада регулярно влаштовує так звану комісацію – ліквідацію поодиноких поховань та перенесення їх до крупніших цвинтарів.
"8 червня з'явилися в Потуторах два поліціянти в супроводі якогось цивільного панка, – повідомляє про подію на Тернопільщині діаспорна газета "Свобода" влітку 1929 року. – Незважаючи на протест начальника громади та населення, примусили людей розкопати могили і тлінні останки українських героїв звалити на вози для перевезення на спільний цвинтар. Багато селян, незважаючи на погрози поліції, відмовилися розкопувати могили й дати свої вози для перевозу костей дорогих кожному українцеві стрільців. Кости в непорядку звалено до одного спільного гробу на цвинтарі. Красно уряджені стрілецькі могили, які були гарно обгороджені та обсаджені квітами, зрівняно з землею".
Проект монумента на могилі вояків УГА в Рогатині – тепер Івано-Франківська область – розробив тамтешній архітектор Роман Грицай влітку 1928-го. Втіленням заопікувалася місцева філія Товариства охорони воєнних могил. Найбільше проблем виникло під час погодження проекту в магістраті.
"Зажадали перше від філії дозволу з воєвідства, – оповідає "Літопис Червоної Калини". – Дозвіл доручено. Потім – який буде напис на пам'ятнику. Потім – хто лежить похований в могилі. Видно було, що роблять труднощі чисто формальні, бо напис на пам'ятнику затверджує воєвідство, а хто лежить в могилі – це загально відома річ. Щойно при помочі заходів наших радних витягнено справу з маґістрацької канцелярії на засідання громадської управи, яка однодушно ухвалила відступити потрібну площу на будову пам'ятника".
Перелічують матеріали, витрачені на будівництво: 103 кубометри будівельного каміння, 6500 цеглин, 32 бочки цементу, 15 кубометрів щебеню і 10 кубічних метрів піску. Кошторис – 4 тис. злотих. Під час будівництва виявилося, що потрібна у 2,5 раза більша сума. В касі філії було тільки 1,6 тис. Решту мусили збирати в місті й повіті. Видали 20 тис. "цеголок" – листівок.
Усі члени філії – понад 200 осіб – зобов'язалися пожертвувати на будову від 3 до 50 злотих. Театр товариства "Просвіта" дав виставу "Запорожець за Дунаєм" – увесь прибуток пожертвовано ТОВМ. Студенти влаштували дві вечорниці й одну виставу. Також збирали кошти на "кооперативному святі". Жителі довколишніх сіл безкоштовно звозили каміння для пам'ятника. Найбільше постаралася громада Пуківців – одного дня на могилу привезли 48 возів матеріалів. А колишній житель Рогатина з США перерахував на справу $25.
"Будова пам'ятника об'єднала всіх українців, без огляду на партійні переконання", – завершує оповідь часопис.
"Залишились нездійсненними всі намічені пляни на минулий рік. Замісць приготувань до будови каплички на Маківці, до яких з таким захопленням поставились громадяни Скільщини та філія в Сколім, витрачено чимало енерґії для здержання наказаної вже владою ексгумації гробів на Маківці. Внівець обернулись також і пляни будови такої каплиці на Лисоні під Бережанами", – інформують на загальних зборах Товариства охорони воєнних могил у травні 1931-го.
ТОВМ щороку на Зелені Свята влаштовує молебні на могилах українських вояків по всій Галичині. На них сходяться тисячі людей. У Львові такі походи очолює Антін Каштанюк. Польська преса називає його "гайдамакою в сутані".
"Коли його висока постать у церковних ризах і з хрестом у руці появилася на чолі походу, малося вражіння, що це не Христовий воїн, а генерал на чолі національної армії, – згадує Зиновій Книш у книжці "Дрижить підземний гук", виданій у Вінніпегу 1953 року. – В повітрі родився настрій, коли юрба була готова на все. Отець Каштанюк йшов на чолі процесії. Коли на зустріч їхав трамвай – бо поліція не наважувалася перешкоджати процесії, – то він без остраху зупиняв його. А вже коли так трапилося, що кондуктор з лайкою вистрибнув перед отцем, то Каштанюк зняв єпітрахиль, дав ляпаса поляку і знову зі спокоєм вдягнув своє священиче облачення".
3612 похованнями опікувалося Товариство охорони воєнних могил у середині 1930-х. Установа налічувала 32 філії на Галичині та за кордоном. Зокрема в Берліні – там ТОВариство відновило могилу міністра військових справ Західноукраїнської Народної Республіки Дмитра Вітовського
У могили всаджували дерева. З часом ті розросталися й розривали бетонні цямрини-береги
– Щороку на Зелені Свята українці Львова вшановували тих, хто поклав своє життя за волю народу, – розповідає поет і політв'язень Ігор Калинець, 76 років. – Мій знайомий пластун Роман Риф'як, уже покійний, згадував: урочисту ходу формували в центрі міста, на теперішній площі Івана Підкови. Тисячі людей організовано прямували вулицями Львова. В перший день – на Янівський цвинтар, у другий – на Личаківський.
Поляки толерантно ставилися до походу. Цивільна влада вважала, що це – релігійна акція. Хоч самі учасники надавали їй політичного змісту. У дорозі співали стрілецьких пісень мінорного звучання. Несли вінки з колючого дроту й терну. Поліція відбирала їх на території цвинтаря. Доводилося маскувати зеленню.
Після встановлення радянської влади могили стрільців на Янівському цвинтарі зруйновано. У них всаджували дерева. З часом ті розросталися й розривали бетонні цямрини-береги. У 1960-х була потаємна група, яка розчищала ці кущі. У ній, зокрема, брав участь правозахисник Іван Гель.
Ми з дружиною Іриною щороку приходили сюди на Зелені Свята. Повсюди ріс барвінок, цвіли червоні маки. Навіть влаштовували відправи. За участь у вшануванні художника Валерія Гнатенка відрахували з Художнього інституту. А мене "виховували" на партійних зборах.
1970 року Ірина виявила, що поверх зруйнованих могил стрільців з'явилися свіжі. Разом із Ростиславом Братунем, В'ячеславом Чорноволом, Марією Гель, Стефанією Шабатурою ми написали заяви до партійних органів – бо більше ж не було до кого. На якийсь час настав спокій. Але коли 1981-го ми повернулися з ув'язнення, від стрілецького меморіалу не залишилося й сліду.
1 листопада 1988 року львівська громадськість повернулася сюди. Почалося з невеликого віча і встановлення березового хреста. Ексгумацією займався учитель історії із села Крехів Жовківського району Володимир Зінкевич. Він керував групкою випадково зібраних гробарів. Для заохочення цієї марудної праці ми вирішили до мізерної платні видавати винагороди долярами. Їх пожертвував українець із США пан Тарнавський. Не всі родини погоджувалися, щоб їхніх родичів перепоховували кудись в інше місце. Зінкевичу погрожували смертю.
Урочисте відкриття відбулося 1 листопада 1998 року. Відтоді на відновленому Меморіалі відбуваються щорічні відзначення Зелених Свят.
текст: Леся МЕЖВА
3 
1
Коментарі