1113 жителів налічувала Вінниця влітку 1545 року
"На початку щасливого панування найяснішого государя нашого милостивого Сигізмунда Августа з Божої милості короля польського і великого князя литовського з його особливої ласки і бачності почали огляд всіх замків україних Великого князівства", – так починається люстрація – опис – українських замків, складений влітку 1545-го. Наприкінці попереднього року 24-річний Сигізмунд отримав від свого батька Сигізмунда І право управляти Литвою. Одразу взявся за зміцнення обороноздатності держави. Мав намір відремонтувати прикордонні замки, покращити їхнє забезпечення боєприпасами і продовольством. Для цього треба було провести ревізію. Раніше це робили тільки раз – 1471 року, за правління Казимира ІV.
Люстрацію здійснював наближений до короля дворянин – Лев Потійович Тишкевич. Йому допомагав луцький і берестейський єпископ Юрій Фальчевський. Комісія відвідала Володимир, Луцьк, Кременець, Вінницю, Брацлав і Житомир. Писав Лев Тишкевич руською мовою – на той час єдиною державною у Великому князівстві Литовському.
"Всього замку нема чого хвалити – весь опав і огнив, і обмазання все опадало", – нотує 5 серпня 1545 року. Того дня зупинився у Вінниці. Місцевий замок звів на високій гранітній скелі на лівому березі річки Бог – теперішній Південний Буг – князь Костянтин Острозький 1512 року. Досі це місце називають Замковою горою. Укріплення займали площу близько 1 га. Навколо – густа забудова з маленькими мазанками. Зовні оточені частоколами й валами. Ці укріплення відігравали радше тактичну роль – затримати нападника. Однак не рятували від стріл із вогнем. Тому вороги неодноразово знищували замок.
Споруда мала подвійні стіни. Один ряд із дубового дерева в зруб, другий – за півметра від неї, з лозового плоту, обмащений глиною. Між ними насипано землі з піском. "Таку конструкцію стін вважали найбезпечнішою, – пише історик Микола Білинський (1852–1930-ті) у нарисі "Вінницький замок". – Коли вороги стріляли з гармат, то ядро не могло пробити стіни".
Поверх цих стін збудовано такі ж самі, вкриті дубовим помостом – бланкуванням. До внутрішньої огорожі прибудовані дерев'яні підпори, так звані городні. Стоячи на них, воїни тримали оборону. Також було три вежі.
"Не тільки людям в час пригоди від навального неприятеля ніде закритися і оборону звідки тримати, а й бидла страшно закрити. Бо скільки живу, такого простого і слабого замку україного не бачив", – нотує ревізор. Пояснює: у вежах відсутні отвори для стрільби, а дерев'яні сходи, двері й перекриття зруйновані. Самі вежі маленькі й виготовлені з дуже тонкого дерева.
Для пильнування околиці замку наймали сторожів і "кликунів". Кошти для них зем'яни – власники середніх і великих маєтків – збирали з міщан та селян.
"Виходить зібрати 25 кіп грошей, а часом більше, коли люди осядуть, – розповідали місцеві гостеві. – А коли люди розійдуться, тоді менше приходить. Звичай на кликунів і сторожів ще з дідів їх уставлений. За зібрані гроші староста сторожів тримає, які повинні вночі на замку кликати, а вдень – стерегти. Ще одну сторожу за містом на сохах для себе тримають з весни до осені, коли пашуть – для безпеченства татар".
Зі зброї для захисту замку тримали дві невеликі гармати – біля мосту й на вежі. Використовували тільки першу, бо друга "привезено деряво і того небезпечно єсть стріляти". Для них було 19 кам'яних облитих залізом ядер. Також мали 26 нових гаківниць і чотири – старі. У розпорядженні стрільців із гаківниць було 40 куль.
"Ці дві фортеці, крім інших, найчастіше спустошуються перекопськими татарами", – пише про Вінницю і Брацлав у "Хроніці європейської Сарматії" Алессандро Гваніні (1538–1614), італієць, який був на військовій службі в Речі Посполитій. Татари регулярно нападали на ці землі з 1478 року. Литовські князі намагалися відкупитись – "з кожного чоловіка голови по три деньги". Ворога це не спиняло. Особливо нещадно спустошено Вінницький повіт 1541-го. Однак саме на час люстрації замку припав пік заселення Вінниці, вважає історик Валентин Отамановський (1893–1964).
"До початку наступного століття колонізаційний рух зменшився через вичерпання вільних земель, – пише він у праці "Вінниця в XIV–XVII століттях". – Земель, придатних для життя, було багато, а людей – мало. Осадник-хлібороб неохоче звичайно брався до такої тяжкої праці, як розкорчовування пущі, і не спокушався він навіть кількадесятилітніми "слободами" та довготривалими пільгами. Крім того, в лісах Вінницького повіту на кожному догідному місці – узлісся, галява, узбережжя річки, вже існує "пасіка" – давнє господарство, власники яких вели дрібне, малопродукційне господарство, майже виключно для задоволення власних потреб".
Князям нові володіння так і надавали – "із людьми і пасіками". Тобто ті, хто здавна осіли на "пасіці", автоматично ставали залежними. Ті ж, хто освоював нові землі "на сирому корені" узгоджено з владою, тобто засновували "слободи" – були вільними протягом 20–40 років.
Багато "слобід" і "пасік" відмовлялись підпорядковуватися старості. Тишкевич пише, що староста не може забезпечити продовольством вінницький замок. "Зі своїх власних володінь кілька десятків возів живности припровадив: муки, гороху, круп, м'яса, пшона. А тут немає ні пашні, ні городів, одне млини: один на Богу, а другий в селі Мізякові. Тії млини, коли велика вода, не мелють, а коли вода висохне, – тоді теж молоти не можуть. Тому ні староста, ні почт поживитися чим не мають", – бідкався староста.
Побір під назвою "колядка" передбачав, що міщани на Різдво і Великдень мусили принести старості два пшеничні калачі або заплатити 12 грошей. "Куницю" платили ті, хто виходив заміж. Якщо дівка, то 12 грошей, якщо вдова – 40. "Капщизну" платили корчми. "Від кожної корчми, де мед або пиво, або обоє: і мед, і пиво шинкують, старості копа грошей. Виходить корчомних зборів приходить з міста на старосту 22 копи грошей. З них 3 копи йде на городового попа".
1113 жителів Вінниці й околиць налічив люстратор. Місцеві зем'яни нарікали на малі прибутки від жителів: "За рік тільки три дні служать, а хто не служить, той по шість грошей дає, а тому багатший і пишніший мужик, ніж пан. А що границя польска недалеко – як хто схоче, так йде геть. Приходячи звідти злодійства і шкоду чинять. За цим розпущенством хлопським, і сам на себе, і на пана нічого не робить, а найбільше відає дорогу, куди втікати. Для того і злодійства, і розбої, і всі речі злі в краю від них самих і від жон їх плодяться. Бо, не маючи що робити, мусить муж красти або розбивати, а жона чари чинити".
Осілі селяни займались землеробством та "уходництвом" – ловлею дрібного звіра, птиці й риби, добуванням меду диких бджіл. Наступного року після люстрації зем'яни скаржились королю, що вінницький староста дозволяє селянам "уходи" на їхніх землях. Водночас незадоволеними старостою через "уходи" були і звичайні люди. В одній скарзі розповідають, що за право ходити на лови староста вимагає "поклони" і "подарки".
Більшість населення Вінниці мали українське походження. А ще серби Милец Сербин і Цветкович, волох Лупша, полонізований вірменин Урменчиць, московити Морхін, Бикін, Пронський, тюрки Годута, Котан та литовці Троцький і Куторович.
"Тубільців вирізняють характерні в XVI ст. виключно для Брацлавщини прізвища на "-енко", – пише Валентин Отамановський. – Зіставляючи реєстр вінницьких міщан з реєстрами міщан інших міст, головно суміжних земель, ми бачимо у вінничан велику кількість характерних прізвищ на "-енко", тоді як їх немає у Камянці-Подільському, Летичеві, Луцьку, Острі і Кременці. По одному є у Чорнобилі, Черкасах та Києві, два – у Каневі та Хмільнику, чотири – у місті Бар. Ці прізвища з'явилися лише на початку XVI в. Від середини XVIІ в. прізвища на "-енко" посуваються до Дніпра, а натомість на Побожжю та на Придністрянщині їх заступають прізвища на "-ук".
Наприкінці візиту Лев Тишкевич обговорив зі старостою можливість будівництва нового замку. Місцем для нього визначили острівну луку біля гирла річки Вінничка – давньої ріки Вєніци, що вище за течією Богу від старих укріплень. Новий острівний замок мав захищати ту ж територію староміського лівобережжя. Та почали його зводити тільки на початку ХVІІ ст. На той час на правому березі уже розбудовувалося Нове місто. Описаного замку тоді вже не існувало – його 1580 року спалили ординці.
Не дожила до наших днів і скеля, на якій стояли укріплення. Наприкінці ХІХ ст. її розібрали на будматеріали. Дещо збоку від неї тоді діяв цвинтар. Його знищили в 1930-х.
– Зняли шар ґрунту товщиною до півтора метра, – розповідає археолог Лариса Виногродська, 68 років. – Готували під якесь будівництво, але далі справа не пішла. Зараз ділянка стоїть пустирем. Дослідити культурний шар вінницького замку XVI століття неможливо, бо його повністю знищили. Проведені розкопки на тому місці виявили знахідки лише XIII–XV століть – фрагменти печей, вогнищ, сирцевої цегли, кераміка, льодоходи, наконечники стріл.
Московит не дотримав слова
"Пограничні замки важливі для протистояння з неприятелем. Ні на кого не покладається така відповідальність, як на старосту тамошнього. Перебуваючи там, він має відсіч добру ворогам дати і панство наше в добрій безпеці тримати", – написала Бона Сфорца, дружина польського короля Сигізмунда І, новопризначеному старості вінницькому та брацлавському Семену Пронському 17 лютого 1541 року.
Виходець із Московщини отримав цю посаду завдяки клопотанню королеви Бони. Але замість того, щоб взятися за оборону ввірених йому земель, почав плести інтриги. Перш за все призначив війтом у Брацлаві – тепер селище у Немирівському районі – свою людину. Хоч до того часу його обирала громада. Війт розподіляв державні й замкові повинності серед членів громади, контролював їх виконання, збирав і очолював окремий відділ повітового війська – кінну міщанську міліцію. Почалися конфлікти, "кривди й утиски, здирництво велике і нетерпиме".
Міщани підняли повстання. Пронський заховався у Вінницькому замку. Бунтівників хотіли приборкати силою. Проте злякалися, що вони спалять укріплення. Маршалок Волинської землі, до якої тоді належали й подільські замки, Федір Сангушко мусив почати переговори. Врешті-решт нападники випустили Пронського. Взяли з нього лишень листа, в якому той "погодився про виступи їх королю не доповідати".
Та московит не дотримав слова й написав про все Сигізмунду. Той відповів 6 липня 1541 року: "Добре то вчинив, яко будучи вірним і цнотливим слугою і старостою тамошніх замків наших вкраїнних, якому необхідно такі речі гамувати і не приховувати. Однак хочу цим листом наперед підстрахувати, щоби напотім доброї честі і слави нічого не шкодило. На противагу запису, який ти їм на себе дав, добрій славі й поштивості князю Семену Глібовичу Пронському і нащадкам його наказую не має нічого шкодити".
Монарх відправив до Вінниці своїх суддів. Після слідства "деяких міщан з вироку короля на горло скарано". Війта й далі призначав староста. Через рік Пронський виїхав до Києва, де зайняв посаду старости.
"Опис вінницького замку 1545 року дозволяє розв'язати питання назви міста, а точніше звуку, позначеного другою буквою. Старослов'янську букву "ять" – позначення носової голосної, фонетично складної, одні наші краєзнавці трактують як "і", а інші – "є". Так от, в люстрації наведено чітко: "Вєніца". Первинна назва міста, імовірно, звучала як "Вєнічя". Саме так записано в найстаршому новгородському рукописі "Списку міст руських", і саме таке закінчення – на "чя" досі має стародавня назва "Калічя" протилежної правобережної притоки Південного Бугу у центрі Вінниці", –
вважає вінницький дослідник Сергій ЦАРЕНКО, 46 років
4 
1
Коментарі