Справу на Михайла Грушевського закрили після його смерті
"Не виб'єшся з клопотів про існування, – писав Михайло Грушевський у лютому 1922-го знайомому до США з німецького Бадена. – У всім обмежуємось. Рік цілий не виділи театра, не купували книг, люксусом стає газета, лист, поїздка до Відня, лікарська візита. Тяжко удержати якусь рівновагу духа і ясність думки в сих обставинах. На Україну вертати не час, до Львова – теж, а тут уже не витримуєш сих обставин, без даху постійного над головою, бібліотеки під рукою, без близьких і прихильних людей, без помочі й поради, серед чужого, безсердечного – власною кризою заклопотаного і здеморалізованого народу. Щохвилі нагадуєш собі, що треба зберегти свою силу, духовну й фізичну, до кращих часів, коли вони будуть потрібні".
Історику й колишньому голові Центральної Ради на той час було 55 років. Із 1919-го разом із дружиною Марією і донькою Катериною він жив на еміграції: спершу у Празі, потім – у Женеві та Відні. Від пропозиції перебратися до США відмовився. "Переїзд до Америки можна оправдати тільки тоді, коли б не було іншого рятунку від голодної смерті, – пояснював в іншому листі. – Просто з шапкою збирав би гроші, щоб рятувати свою сім'ю, свідомий того, що вбиваю себе морально. З морального і національного погляду, подорож у нинішній ситуації однаково буде фіаско".
У радянській Україні більшовики тим часом розпочинають політику українізації. Родина подумує про повернення на батьківщину. "Ну, як там у вас після останніх заяв правительства щодо прав української культури і політики його супроти неї? – запитує Марія Грушевська родичів у листі в квітні 1923-го. – Коли після заяв підуть факти, то, може, справді побачимося, нарешті, за якого півроку. От було б гарно! Будь ласка, напишіть, як воно справді з сим і чи єсть якісь зміни, якісь полегкості?"
Протягом 1922–1923 років голова уряду УСРР Християн Раковський у листах до Грушевського пропонує йому повернутися на батьківщину, але тільки для наукової роботи. Улітку 1923-го Грушевський кілька разів зустрічається з радянським дипломатом Михайлом Левицьким. Той повторює озвучені раніше умови: історик має вийти з Української партії соціалістів-революціонерів і публічно задекларувати свою лояльність до більшовицької влади. І Грушевський пише відкритого листа "До всіх партійних товаришів". "Хоч не дуже надіюсь вести широку працю після повернення на батьківщину через страшний занепад, – ділиться в листі до американського знайомого 5 жовтня 1923-го, – але таки, мабуть, прийдеться невдовзі туди їхать, бо тут уже також нічого не виходить, теж нужда і упокорення. Волію все те зносити вже на Україні. Страшно тільки за жінку й дитину, з їх лихим здоров'ям".
21 листопада нарком закордонних справ СРСР в Українській СРР Олександр Шліхтер повідомляє історика, що радянська влада дає йому дозвіл на в'їзд в Україну. Керівник Державного політичного управління Всеволод Балицький особисто гарантує Грушевському імунітет від політичних переслідувань. 7 березня наступного року родина повертається до Києва. Оселяються у флігелі коло будинку на вул. Паньківській, неподалік університету. Сам будинок, що належав їм, взимку 1918-го спалили більшовики. Грушевський очолює історико-філологічну секцію Всеукраїнської академії наук, 1929 року стає академіком АН СРСР. Продовжує роботу над багатотомною "Історією України-Руси".
"Повернувся на Радянську Україну, до Києва, сподіваючись повести інтенсивну наукову роботу в нових умовах на безпосередню користь українських робітничо-селянських мас та соціалістичного будівництва України. Перебування на Радянській Україні вповні доказало можливість продуктивної наукової праці в сих умовах", – пише через два роки в автобіографії.
Насправді вченому працювалося непросто. Головою ВУАН його не обрали. Грушевський конфліктував із тодішнім керівництвом академії – віце-президентом Сергієм Єфремовим і вченим секретарем Агатангелом Кримським. "Наскільки це велика постать у суспільстві, настільки він дріб'язковий у своєму характері, інтриган, схиляється завжди на бік сильних, – сказав про Грушевського Єфремов, а це донесли чекістам. – Заздрісний, честолюбивий, а особливо, великий сріблолюбець і користолюбець".
В академії було повно сексотів та інформаторів ДПУ. Доноси підписували псевдонімами "Ом", "Дипломат", "Свидомый", "Франт", "Ян", Европеец", "Белый", "Академик", "Турбогенератор". 8 лютого 1927 року один із них доповідає про Грушевського: "Боротьба з президією ВУАН, інтриги, що там проти нього проводяться, напевно, нервують Грушевського. Особистий секретар його Савченко говорить, що у Грушевського внаслідок того, що він буцімто не зустрічає до себе належної уваги з боку Радянської влади, поганий настрій".
Усю кореспонденцію історика розпечатують і перечитують. Він постійно мусить "добирати слова" в листах. Наприклад, в одному так пояснює причини смерті академіка Миколи Біляшівського: "Хворий на серце, астма, і взагалі се був дуже хоровитий чоловік". Хоч добре знає, що того довели до смерті чекісти. Скаржиться: "Щоб посунути наперед свою "Історію України", я все відкладаю, навіть газет не читаю – стільки часу займає різна канцелярщина і всяка "організаційна робота". То значить — виймання палок з колес. Уже не знаю, коли буде легше. Я дуже за сей рік знервувався, переутомивсь, не маючи спочинку, як білка у колесі".
"Є підстави вважати, що після нещодавніх провалів Грушевського в Академії, він думає цілком виїхати з СРСР, що політично для нас невигідно. З цих міркувань СВ ГПУ УСРР вважає за необхідне у виданні дозволу на виїзд Грушевському відмовити", – йшлося у висновках у справі можливої участі вченого у міжнародному етруському конгресі в Італії та конгресі істориків у Норвегії 1928 року.
Наприкінці 1920-х тиск посилився. Почалися численні перевірки діяльності історичних установ ВУАН, їх розформування, звільнення співробітників, арешти. У червні 1930-го ДПУ звітувало про Грушевського: "Найбільшу депресію переживає він весною та влітку 1930 року, в момент чистки. До чистки, як і до всього, що виходить від радвлади, ставиться виразно негативно, вбачає в ній засіб позбавитись шкідливих та неугодних людей. Грушевського пригнічувало те, що, збагнувши його безвихідне становище, від нього прагнули відійти близькі до нього люди. Зокрема, його особистий секретар Федір Савченко".
Нарком освіти Микола Скрипник порадив академікові втікати з Києва у "наукове відрядження" до Москви. 7 березня 1931-го Грушевський поїхав. За помічника взяв доньку Катерину. Вона читала йому, писала, ходила в бібліотеки й архів – у батька почалися проблеми із зором. Оселилися в будинку, де жили працівники історичних установ ВУАН, коли працювали в московських архівах. Грушевським виділили дві кімнати у трикімнатній квартирі.
Тим часом влада вирішила відібрати їхнє київське помешкання, де залишилися дружина історика, сестра і брат із сім'ями. Академік поскаржився голові ЦК профспілки працівників освіти СРСР Олександру Шумському, колишньому наркому освіти УСРР. Той звітував Йосипу Сталіну: "Грушевський заявив, що в Києві дуже багато чуток про близьку війну і надто тривожна атмосфера, а тому він хоче перебратися до Москви. Важко сказати, чи є цей мотив дійсною причиною втечі з Києва, оскільки він багато плакався на неможливі умови роботи. Безсумнівне лише те, що поведінка цього старого відображає панічні настрої частини української інтелігенції".
23 березня 1931 року хворого на запалення легенів Михайла Грушевського о 21.30 заарештували у квартирі, де він мешкав, й повезли до Харкова – тодішньої столиці УСРР. Йому інкримінували керівництво контрреволюційною організацією "Український національний центр". Слідчий вимагав імен людей, які нібито проводили контрреволюційну роботу. Згодом Грушевського допитав керівник ДПУ УСРР Всеволод Балицький. Після цього вченого несподівано відправили назад до Москви. На всіх документах була помітка: "Відправлено товаришу Сталіну".
"Я не належу до породи героїв і не витримав дев'ятигодинного нічного допиту, – пояснював на чергових допитах у Москві начальнику секретно-політичного відділу ОДПУ СРСР Якову Агранову. – Я стара людина, сили мої давно підірвані. До тюрми я був кинутий у грипозному стані. Я не витримав різкого натиску слідчих. Мене переконували в тому, що я ідейний вождь свого руху, повинен взяти на себе відповідальність за контрреволюційну діяльність організації в цілому і дії окремих її керівників. А також підтвердити дані ними свідчення, що, безумовно, приведе до пом'якшення участі всіх притягнутих у цій справі осіб. У стані повної безвихідності і відчаю я погодився". Він відмовляється від даних у Харкові свідчень.
"Марія Сильвестрівна, приїхавши до Москви, просто не пізнала Михайла Сергійовича – так він змінився зовні, – згадувала Оксана Степанишина, аспірантка Грушевського. – Стояв біля вікна і виглядав з вокзалу близьких. Розказав тільки, що в Харкові його довго допитував слідчий Южний, весь час погрожував, кажучи між іншим, що зашле дочку на Соловки на 10 років".
50 осіб, які проходили у справі "Українського національного фронту", отримали від трьох до шести років. Грушевський уникнув ув'язнення. І не тільки тому, що заперечував свою "контрреволюційну діяльність". Академік погодився написати під наглядом чекістів листи до українських політиків за кордоном із закликами припинити боротьбу з більшовицьким режимом.
"Несмотря на свое декларирование о прекращении борьбы с Советской властью, вошел в центр контрреволюционного блока русских и украинских националистов, именовавшегося "Российская национальная партия", ориентирующегося на немецкий фашизм и ставящего своей целью свержение Соввласти", – писав про Грушевського начальник секретно-політичного відділу ОДПУ Генріх Люков у доповідній записці навесні 1934 року. На вченого завели нову справу-формуляр "Старец" під № 9770.
Міністр освіти УСРР Володимир Затонський вимагає вивести історика зі складу ВУАН. "Потрібно вирішити, яку позицію ми займаємо щодо Грушевського, – пише до секретарів ЦК КП(б)У Станіслава Косіора і Павла Постишева. – Нині він вважається у відрядженні, отримує зарплату, веде листування з ВУАН щодо "плану робіт" своєї кафедри, вимагає видачі різних посвідчень і довідок. Все це на цілком законних підставах. Товариші, які працюють у президії ВУАН, опиняються в найдурнішому становищі, неможливо буває просто відмовчуватися. Простіше всього було б зробити оргвисновки з того, що відомо і вже опубліковано про контрреволюційну діяльність Грушевського".
Академік пише до голови Раднаркому СРСР В'ячеслава Молотова: "Мне кончается 68-й год, я уже недолго буду работоспособен, если и проживу. Не имеет смысла устранять меня от научной работы, пока я могу еще ее вести, потому что заменить меня будет нелегко". Кремль не дає вигнати Грушевського з академії. Йому дозволяють на два місяці поїхати з дружиною і донькою на відпочинок до Кисловодська.
"Ми знову в тій же кімнаті, що торік, – ми нею були задоволені і просили її знову. Навколо те саме, і се приємно, – писав Михайло Грушевський братові Олександру 15 вересня 1934 року з Кисловодська. – Нова їдальня введена вже в експлуатацію, простора і ясна, але ще умебльовання нема. Бібліотека ще не приведена до порядку, в дуже нужденному стані. Але сими днями, каже директор, будуть нові шафи і в них нові книги – мовляв, їх багато".
Грушевський мав пробути в Кисловодську до листопада. На початку жовтня у нього на спині з'явилася пухлина. Компреси не допомогли, звернувся до лікарів. Зробили чотири операції. "Фурункул виявився карбункулом і татусьови довелось робити операцію, – писала родичам Катерина 28 жовтня. – Але вона була не достатня, і потім знов різали, за килька день, і знов. Аж три рази, а анестезії було мало, так що перши два рази різали майже по живому. А різали дуже глибоко. Він страшно намучився сі два тижні при великій температурі й болі. Лежати на боці трудно, обертатися дуже важко, до того і не спав він майже, і дійсно намучився страшенно. Тепер температура знижається і рана в кращім стані. Але гній ще йде, і в однім місці ще процес продовжується, і лікар каже, що, може, ще доведеться різати. Надіємось, одначе, обійдеться".
Оперують четвертий раз. З листа від 11 листопада: "Татусьо дуже вичерпаний і знесилений, спить дуже зле, жар його мучить, весь час хоче пити. Сьогодні перелили кров з вени в рану, кажуть, що се піднесе працю організма, бо, видно, сопротивляємость слаба. Взяли теж гній для автоваксини, але чи зроблять її, не знати. Перед тим вприскували противострептококову".
Наступного дня хворого перевели в міську лікарню, викликали московського хірурга Миколу Бурденка.
– Що це мене покликали до вмираючої людини? – запитав той після огляду.
24 листопада 1934 року о 14.00, як зазначено в історії хвороби, Михайло Грушевський помер. Уряд дозволив поховати його в Києві за державний кошт. "Всі квіти в оранжереях Києва закупила Академія наук для прикрашення похорону, а катафалки угиналися під вінками з пишними квітами", – згадувала історик Наталія Полонська-Василенко. Родині призначили персональну пенсію 500 крб. – місячна зарплатня академіка.
У спецзведенні ДПУ УСРР про реакцію громадян на смерть Грушевського від 29 листопада 1934 року цитували слова вчительки Софії Солохненко: "В газете расписывают особые научные заслуги Грушевского перед Советской Украиной. А заслуги его действительно велики. Так велики, что все его произведения давно изъяты и осуждены, а самого его из Украины выслали в Москву".
Відкрите досі питання не стільки причин смерті академіка – "карбункул з генералізацією інфекції з розвитком сепсису", як те, чи правильно була вибрана стратегія лікування. Операції Грушевському проводили без належних умов, в санаторії, де не було хірургічного відділення. Серед української інтелігенції стали ширитися чутки про отруєння історика.
Справу-формуляр на Михайла Грушевського закрили через чотири роки – 22 липня 1938-го – за фактом смерті.
36 книжок видав або допомагав у їх підготовці до друку Михайло Грушевський за останні
10 років життя. Окрім того, редагував періодичні наукові видання історико-філологічної секції ВУАН та журнал "Україна" – світ побачили 43 випуски. Сформував свою історичну школу, до якої входили близько 20 молодих науковців. Більшість із них репресували у 1930-х, двох – розстріляли
2 
1
Коментарі