Після поразки визвольних змагань публіцист Андрій Ніковський жив у Берліні. Повернувся до Києва 1924-го. Через рік його вперше викликали на допит у Державне політичне управління. Ще через чотири – арештували
"Їхав я у невідому країну. Але емігрантщина – вона гірша од смерті. Я мусив виконати свій обов'язок – вернутися із мандрів. А там нехай буде, що хоче. Зате моя совість буде чистою перед Вітчизною і дітьми", – нотує Андрій Ніковський у спогадах 1926 року.
Один із найталановитіших українських публіцистів початку?ХХ ст. під час національної революції 1917–1921 років був заступником голови Центральної Ради, очолював Український національний союз. 26 травня 1920-го стає міністром закордонних справ уряду УНР. Після поразки визвольних змагань виїжджає до Польщі, пізніше – в Берлін, Париж, знову Берлін.
В окупованій більшовиками Україні залишаються неповнолітні донька й син Ніковського. Дружина Наталя Дмитрівна померла в листопаді 1918-го. Дітьми опікується рідня, а ще його товариш, віце-президент Всеукраїнської академії наук Сергій Єфремов.
"В сьогоднішньому "Більшовику" кілька цікавих звісток, – нотує той у щоденнику 28 березня 1924 року. – Перша, що "петлюрівському міністрові" Ніковському ВУЦВК дозволив повернутись в Україну. Це певне наслідок клопотання академії, посланого в січні ще до Харкова. Друга – ВУЦВК ухвалив видавати накази й декрети виключно українською мовою. Значить, коментує це публіка, справи гіршають. Бо раз-у-раз, коли це трапляється, йде ставка на українство".
"З жовто-блакитного багна" – стаття з такою назвою виходить у тому ж "Більшовику" – друкованому органі ЦК КП(б)У через кілька днів. Автор, що підписався псевдонімом "Де Валь", оповідає про розкол в українській еміграції:
"Доводиться констатувати, що колишні – а може й теперішні – есери, як люде досвідчені, з розумом, розуміють кепське становище емігрантського багна і пробують залишити його. Про це може свідчити хоч би приїзд Сергія Єфремова, який вже кілька років, як не захотів без кінця бовтатися й повернув до Радянської України, де трудящі відбудовують народне життя та будують нову культуру. Живе він і знаходить собі роботу. Очевидно, знайде її й Андрій Ніковський, коли в останню хвилину не злякається і не загрязне в багні".
Автор пересмикує, бо насправді Єфремов нікуди не виїжджав, а весь час жив у Києві.
Тим часом справа з видачею Ніковському необхідних для переїзду документів затягується – із вини радянських дипломатичних установ у Берліні. 5 серпня Єфремов нотує в щоденнику: "Берлінські олімпійці не задовольнилися посланими документами й самі ще запитуватимуть Харків. Ну, й кропив'яне насіння! Не дихне, поки 10 бумажок не напише!"
А через два місяці пише, як зустрів знайомого чиновника, що міг прискорити процес.
– Дозвіл йому вернутись дали, але там не пускають, – дорікає Єфремов.
– А що ж, я нагадував. Кажуть, що це передчасно, – відповідає той.
– То навіщо ж давали дозвіл? З губи халяву звикли робити і роблять систематично.
"Візит до Ніковського у справі доручення йому видання "Соняшної машини" на Україні, щоб не вкрали большевики, – записує у щоденнику від 14 вересня 1924-го Володимир Винниченко. – Розпухле, обрюзгле, товсте лице з нездоровим кольоровим блиском. Їде в Україну працювати в Академії. Всього боїться".
Ніковський повертається додому 19 листопада 1924 року.
"Вернувшись увечері з академії, несподівано застав Андрія Васильовича, – нотує Єфремов цього дня. – Допіру приїхав. Давно ми дожидали його, а приїхав таки тоді, коли я менш за все його чекав. Діти спершу отетеріли, але незабаром оговтались з татом і радіють. Андрій Васильович майже не перемінився. Такий само цікавий, дотепний. Багато розповідає. Засидівсь із ним далеко за північ".
Два місяці Ніковський живе в Єфремова, потім винаймає окреме житло. Влаштовується науковим співробітником у ВУАН. Колишнього міністра-"петлюрівця" нові колеги сприймають не надто схвально. Під час голосування за прийняття його до профспілки бере слово професор Павло Клепатський, у минулому член Центральної Ради від Херсонської губернії:
– Товариш Ніковський, коли ми тут голодували й бідували, не був з нами, жив у добрі. Отже, я хотів би запитати товариша Ніковського: чого він виїхав за кордон? За які гроші жив, що робив і чого повернувся?
"Ціла смуга глупоти й геройства, продажности й самопожертви, високого піднесення й підлоти перейшла проз мене, – описує розмови з другом Єфремов через місяць після його повернення. – А вражіння загальне – там, за кордоном, наша справа скінчена і без перспектив. Люде не живуть, а доживають. Порядні – їх жменька – не мають, що робити. Непорядні – величезна більшість – пустилися вся тяжкая. Невтішна сторінка нашої історії, безпосередній протяг авантюрництва, нечесності й легкомисності, які починаються ще з Центральної Ради. Грушевський – ватажок, морально вартий своєї череди. Цей напрямок азіятського політиканства, в якому заправилися партійні діячі часів Центральної Ради, загубив справу. Тепер вони мало не всі тут, принаймні "видніші". Вклонилися Золотій Орді й п'ють кумис. Власне, з 1921 року в мене ілюзій вже не було. І те, що я тепер довідався, лиш скріпило мої думки. Шкода тих, що за тими ватажками йшли".
У вересні 1925-го Ніковського викликають в Державне політичне управління. Розмова триває 3 години. Розпитують про Єфремова, настрої в академії, ставлення до радянської влади.
– Органи дуже не задоволені з Єфремова – нічого в них не просить і живе незалежно від них, – натякає співробітник.
Через кілька днів – нова зустріч, тепер неофіційна.
– Як перше ЧК розшукувало контрреволюцію, так тепер ми через ДПУ ладні розшукувати отих упертих інтелігентів, що возять тачки, пиляють дрова, щоб поставити їх на роботу, – каже чекіст.
Періодично газети критикують Ніковського за "буржуазний націоналізм", який вбачають у дослідженні української літератури. Усі тексти ретельно цензурують. Часто доходить до абсурду. Наприклад, цензор викреслює речення "Про значення творів Лесі Українки не може бути дискусії".
– Партія не допускає жодних дискусій, – пояснює.
У липні 1929 року Ніковського арештовують. Він фігурує у сфабрикованій справі "Спілки визволення України", яка начебто готувала повалення радянської влади й відновлення "капіталістичного буржуазного ладу у формі УНР". Сергія Єфремова називають головою вигаданої організації. Один із головних доказів – його щоденник.
Єфремов заперечує всі звинувачення. Та вже у вересні під тиском слідчих зізнається у "злочинах". Дає свідчення і проти товариша. Той начебто був членом президії СВУ, створював філії організації в Одесі та "п'ятірки" у радянських видавництвах, був "шкідником на літературному фронті".
– Ніковський, приїхавши на Україну, привіз звістку, що закордонна еміграція утворює організацію визволення і вважає, що й в Україні мусить бути заснована організація, яка б взяла на себе справу, – каже Єфремов.
Судовий процес відбувається навесні 1930 року в Харківському оперному театрі. На лаві підсудних – 45 осіб. 15 із них засуджують до розстрілу. Вирок для Ніковського – 10 років таборів
Перекладав українською Джека Лондона й Миколу Гоголя
1885, 26 жовтня – Андрій Ніковський народився в селі Малий Буялик Херсонської губернії – теперішнє Свердлове Комінтернівського району Одеської області. Коли виповнилося 6 років, помер батько Василь Євстафійович. Мати Ірина Опанасівна вийшла заміж вдруге й переїхала до Одеси. Дитинство Андрія минуло в тамтешніх єврейських кварталах.
1905 – закінчує гімназію і вступає на фізико-математичний факультет Новоросійського університету в Одесі. Наступного року переводиться на історико-філологічний факультет. Під керівництвом професора Бориса Ляпунова готує роботу "Язык "Малороссийских повестей" Григория Квитки-Основяненка как материал для истории русских говоров и в связи с языком древнерусских памятников". Під час однієї з етнографічних експедицій в околиці Хотина підхоплює малярію. Змушений продовжити навчання на один рік – до 1 лютого 1912-го.
Долучається до роботи Товариства українських поступовців, "Молодої громади", "Просвіти". Бере участь у створенні Українського клубу та музично-драматичного товариства "Українська хата". Дописує до газет "Одесские новости", київської "Ради", львівського "Літературно-наукового вісника", журналу "Украинская жизнь", що виходить у Москві за редакцією Симона Петлюри.
1908 – одружується з Наталією Христо, гречанкою за походженням. Мали доньку Галину й сина Володимира.
1917 – стає одним із чотирьох заступників голови Центральної Ради Михайла Грушевського. У листопаді призначений комісаром Києва. На сторінках газети "Рада" критикує більшовиків, що внаслідок перевороту захопили владу в Петрограді. Наступного року, після гетьманського перевороту, переходить в опозицію до нової влади. Працює в Українській академії наук.
1920, 26 травня – призначений міністром закордонних справ Української Народної Республіки. Разом з іншими урядовцями змушений емігрувати до Польщі. Залишає посаду через два роки. Оселяється в Берліні, працює в друкарні.
"Андрій Ніковський поінформував мене про те, який має бути курс української політики, – пише голова місії УНР в Угорщині Микола Галаган про спілкування з Ніковським у Жмеринці в червні 1920-го. – Уряд УНР вважав себе вірним союзником Польщі, цілковито на неї орієнтувався й уповні на неї покладався щодо підтримки на міжнародному форумі й допомоги при будуванні самостійної української держави. Це мало би бути загальною вказівкою для закордонних представників УНР щодо напрямку їхньої діяльності. У відповідь на це я заявив своє негативне ставлення до цього союзу. На тім наша бесіда і скінчилась. Більше я вже не мав нагоди говорити з міністром Ніковським під час свого побуту в Жмеринці".
1924 – повертається до Києва. Працює у Всеукраїнській академії наук. Укладає українсько-російський словник, долучається до роботи над російсько-українським і низкою термінологічних словників. Перекладає українською мовою твори Джека Лондона й Миколи Гоголя.
1930 – 1940 – визнаний винним у сфабрикованій справі "Спілки визволення України". Відбуває покарання в Ярославському політізоляторі та на Соловках. Після звільнення живе в Ленінграді у доньки – дружини радянського офіцера.
1942 – Андрій Ніковський помер в оточеному нацистами Ленінграді. Точна дата смерті й місце поховання – невідомі.
3 
1
Коментарі