З дружиною покійного Івана Миколайчука Марією, 64 роки, ми зустрілися на Березняках, у її трикімнатній квартирі. Тут Марія прожила з Іваном до його смерті. Вхідні двері оббиті вагонкою й полаковані. На них — дерев"яна дощечка з вирізьбленим лелекою.
— Її подарував Іванові якийсь хлопчик, коли вийшов фільм "Білий птах із чорною ознакою", — пояснила вона. — Просто підійшов до нього на вулиці.
Вона була в чорному гольфі та рейтузах і вишитій гладдю безрукавці.
Ми проходимо у вітальню, повз старий холодильник "Десна", який стоїть у коридорі. На ньому — майже метровий фотопортрет Івана в рушнику.
У вітальні — маленький телевізор. Вузька світла шафа повна магнітофонних касет. Пані Марія багато років співає у тріо "Золоті ключі", з Ніною Матвієнко й Валентиною Ковальською. На стіні висить фото молодої Марії в народному вбранні. На ньому вона разом з Іваном.
Ми сіли на бежевий диван, застелений вовняним гуцульським коцом. Вона розповіла, що зараз записує для радіо пісні до "золотого" фонду. З ними пов"язана цікава історія.
Ой-ой-ой, вот только не надо этого. Я уважаю украинскую песню, но язык меня раздражает
— За рік до смерті Володя Івасюк приїхав до Києва. Ми завжди довго сиділи, а того разу він спішив — мав комусь занести буковинські пісні, які записані дядьком. Я попросила переписати. "Лишаю на ніч, — сказав він. — Що встигнеш — усе твоє". За ніч ми з сестрою чоловіка Іванкою переписали 64. Його рукописи потім зникли, а мої залишилися, надіслала їх до його музею в Чернівцях, — зітхнула Марія.
Я спитала, над чим зараз працює. Марія сказала, що хоче записати пісні на слова Шевченка.
— Якось з його племінницею Олесею поїхала на весілля, в село Чортория, на батьківщину Івана, — м"яко промовила вона. — Спати всі лягли в пристройці на подвір"ї, а ми пішли в хату. Але не спали, а слухали, як хтось співає. Кажу до малої: "Хочеш, покажу шевченкову ніч?". Ми одяглися, вийшли надвір. Я читала їй "Реве та стогне Дніпр широкий" і показувала на Черемош. Вона досі це пригадує — каже, що я відкрила їй очі на Шевченка.
Ми почули, як хтось длубається ключем у дверях.
— Це Іванів племінник з навчання вернувся, — пояснює Марія, одягає помаранчеві капці-шльопанці і йде відчиняти. Довговолосий чорнявий хлопець у червоній куртці та синіх джинсах вітається і зникає в сусідній кімнаті.
— Іванка, менша сестричка Івана, була вагітна ним, коли ховали Івана. — Я тоді попросила: "Якщо буде син, назви його Іваном". Цього року в Могилянку вступив, — з гордістю каже Марія.
Ми говоримо про її будні.
— День починаємо із зеленого чаю, — розповідає вона. — Потім готую Іванові їсти. Дуже любить смажену картоплю, м"ясо і сардельки. Але він такий хлопець, що й сам собі зварить! — схвально зауважує.— Потім роблю легенький макіяж і біжу на роботу. А вечорами приходять гості. Ну, актор Іван Гаврилюк з дружиною Мирославою, моєю найкращою подругою. Або Лесь Сердюк. Чи кума Галя Кувівчак із чоловіком — оператором Анатолієм Сахном.
Я раніше думала, що дружба між людьми різного віку неможлива... У нас є традиція — у дні народження та смерті Івана ми йдемо на Байковий цвинтар, — спокійно веде далі. — Якось я вже йшла додому, коли бачу: дівча стало біля могили на коліна й молиться. Питаю: "Хто ви?" Вона каже: "Ніхто. Вчуся на кінорежисера"". Я залишила свій телефон, вона подзвонила. Потім на чай її запросила, лишила ночувати. Мені друзі казали: "Ти так легко приймаєш людей..." Тепер Галя — моя кума. Я хрестила її дітей, Тараса й Іванку.
Вона зі сміхом розповіла, що Галин чоловік — з Криму, й розмовляв російською, тож та довго не хотіла їх знайомити.
І пригадала ще одну "мовну" історію.
— Якось прийшов до нас кінорежисер Віктор Мережко. Сіли за стіл. Я почала виголошувати тост, а Мережко: "Ой-ой-ой, вот только не надо этого. Я уважаю украинскую песню, но язык меня раздражает." На що Іван відповів: "Двері бачиш? Встав і бігом у них". Мережко почервонів, а Боря Брондуков каже йому: "Зрозумів, що сказав? Швиденько вибачайся!" Мережко каже: "Ладно, ребята, извините, не понял чего-то". Іван полагіднішав: "Тоді випий чарку".
Як же я заміж вийду — я ж до Югославії їду?
Запитую, яка подія її життя — головна.
— Заміжжя, — каже щасливим голосом. — Я мала їхати в Югославію з хором імені Вірьовки. А Іван був на літніх канікулах у батьків. Саме пакую речі, а він дзвонить з Чернівців, бо в селі телефонів тоді не було. "Вийдеш за мене?" Як же я, кажу, вийду — я ж до Югославії їду? Іван відповідає: "Вибирай: одруження чи Югославія".
А на мій день народження, — вона продовжує, — він сказав: "Вибач, нічого не встиг купити. Тільки оці брязкальця". І поклав мені в руку ключі від квартири.
Я помічаю, що вона говорить дуже тихо, і підсовую ближче диктофон. Дивлюся, а наш фотограф, заморений роботою, заснув на дивані, поклавши голову на фотокамеру...
1941 — народилася в селі Витилівка на Буковині
1961 — почала співати в хорі імені Вірьовки
1962 — вийшла заміж за Івана Миколайчука
1970 — отримала ключі від квартири на Березняках
1987 — помер від раку чоловік
1 
1
Коментарі