"Усе в мене добре. Їсти нічого немає. Ось розкидали собачкам хлібчик, то я позбирав"

Усі цивільні, хто залишається в Покровську, не живуть, а виживають

– Як там небо? Можемо стартувати?

Зупиняємося за десяток кілометрів від Покровська на Донеччині – міста, на яке росіяни наступають понад рік. Маємо дізнатися, чи можна рухатися далі, чи ліпше перечекати десь у посадці. Якщо небо брудне, тобто над містом висять російські дрони-розвідники – "Орлани", "Зали" чи "Суперками", заїжджати туди не можна. Миттєво змалюють – і автівка стане ціллю номер один для ударних БпЛА. А на пікап із військовими окупанти не пошкодують стільки дронів, скільки потрібно, щоб принаймні підбити авто. А далі вже справа техніки й… добивання

 

– Чисто.

– Плюс.

Віталій з Олександром – бійці 68 окремої єгерської бригади, яка вже не перший місяць тримає оборону міста, виходять із машини, щоб надіти броню й каски. Я вже "одягнута" сиджу позаду, налаштовую камеру. Дорога в Покровськ – важлива частина знімання. І не тільки тому, що шляхом можна зафільмувати розбиті та спалені російськими дронами автівки та зруйновані людські оселі. Часом можна зняти й сам дрон, який летить у твоє авто. Так було в попередній мій заїзд до Покровська. Це була ніч. Їхала з "Білими янголами" – ­поліцейським підрозділом евакуації. Нас врятувала косо­окість російського оператора БпЛА. Вочевидь, він орієнтувався на фари, коли бив по автівці. Дрон влупив у бампер, пошкодив його. Але якимось дивом не зачепив колеса. Ми змогли повернутися в місто й забрати цивільних, які чекали на нас.

– Й… ний голуб! – ми влітаємо в Покровськ на шаленій швидкості. Не менш як 140 кілометрів на годину – FPV-шки не здатні її досягти. Усім тілом, а особливо п'ятою точкою ти відчуваєш кожну, навіть найменшу ямку. А кожна пташка, яка не так вже й швидко летить, сприймається як дрон. Хоча Віталій не повинен моніторити небо. Це завдання Олександра – сапера. Вєталь, як називають командира екіпажу БпЛА Vampire, повинен цинкувати (армійське – продивлятися, дивитися) дорогу. Останнім часом росіяни активно мінують шляхи до міста. Роблять це вночі. Міни скидають дронами, маскують їх у пакети, коробки й навіть мертвих тварин.

– Ого-го! – так спершу Сашко, а потім і я реагуємо на величезну вирву посеред шляху. Праворуч гора цегли. Донедавна це був чийсь будинок.

– Свіженька. Чути запах горілого, вочевидь, КАБ – керована російська авіабомба – прилетіла вночі.

– Та куди ж ти? – Віталій ледь встигає різко крутанути ліворуч кермо, щоб не наїхати на цивільного на велосипеді, який раптово виникає з-за повороту. Ми повільно їхати не можемо. Швидкий рух тут – це життя.

Дорогою ми зустрінемо ще багато цивільних. Хто поспішатиме кудись пішки, але більшість на тих-таки великах. Двоколісний – основний транспорт прифронтових міст. Особливо тих, де важко в'їхати-виїхати.

– Приїхали! Швиденько все з авто!

Ми, здається, за хвилину вивантажуємо все, що привезли. Я – рюкзак із технікою і водою. Бійці – важкі боєприпаси для свого гіганта – гексакоптера Vampire. Щойно стемніє, цей велетенський дрон вилетить на полювання. Гучний, як паровоз, багатофункціональний, як мультиварка. Та спершу хлопці доставлять піхоті воду, цигарки, ліки, їжу. Хто що замовляв.

– Це основна частина нашої роботи. Нагодувати й напоїти піхоту. І головне – дати їй зрозуміти: вони не самі. Про них пам'ятають, дбають. Сьогодні за оператора Віталій, і він акуратно доставляє воду й усе необхідне тим, хто на нулі. Спускає велику пташку якомога ближче до землі. Щоб не пошкодити "доставку".

– Прямісінько в руки! – сміються зі штабу. Віталій і сам задоволено усміхається. Видно: любить цю частину роботи.

– Ну що, з доставкою все, переходимо в режим полювання?

– Ага. Давай щось важкеньке. Там розвідники бліндаж знайшли. Здається, є ворожа піхота. Треба розпакувати, – цілі "вампіристам" надходять зі штабу. А там теж із почуттям гумору все Ок.

– Сань, давай готуй ТМ-ку.

Я вибираюся з маленького тісного підвалу разом із сапером Олександром і прямую у святая святих – склад боєприпасів. Чого тут тільки немає! Міни різного калібру – від 82 до 120 міліметрів. Саморобні "бімби" – кардани. Чомусь так їх називають бійці. Тонкі, важкі, схожі на гігантські смертельно небезпечні олівці боєприпаси, начинені сотнями різного роду уламків. Добра та потужна зброя. Особливо проти ворожої піхоти. Розліт уламків – щонайменше 50 метрів. Це якщо не смерть, то майже стовідсоткове поранення. Якщо влучно кинути.

 

Заворожено крокую між рядами акуратно складеної смерті. Круглі, довгасті, витягнуті, сплюснуті – яких тільки форм не навигадували. Серед них і ТМ-ки – протитанкові міни, перероблені під скид із великої пташки. Цей боєприпас – улюб­ленець усіх "вампіристів". Він не лише феєрично підривається, коли торкається землі. Якщо поставити затримку, ця потужна "бімба" вибухне не раніше, ніж закотиться в бліндаж. Звісно, якщо пілот – ас. Це й називається "розпаковка". Після неї нічого живого в землянці, як правило, не залишається.

– Давай туди, на край посадки. Там їх бачили, – голос зі штабу пояснює Віталію, де шукати ціль. Хоча, як визнають "вампіристи", шансів знищити ворожу піхоту вночі все менші. "Вампіри" навели на московитів таких жах, що в темну пору доби майже ніхто не пересувається. Ідуть удень. Перебіжками, повзуть, роблять відволікальні маневри. І просочуються. По одному, по два. І закріплюються. І знайти їх та вибити складніше і складніше. А ці розвідники потім цинкують усе довкола. І наводять на наші позиції та логістику арту, ударні дрони, КАБи.

– Тут? – Віталій хрестиком на екрані показує точку, куди планує скидати ТМ-ку.

– Давай, – видихають зі штабу.

– На! – в нору чи щось схоже на неї летить 10-кілограмовий боєприпас. Вибух красивий. Навіть у чорно-білому варіанті. На весь екран розповзається щось на зразок полум'я. І зостається позаду, коли "Вампір" спішно залишає цю територію.

– Диви, загорілося! Ну що, можемо відпечатати? – Павло – молодий, високий, стрункий, із великими карими очима й кучерявим волоссям боєць хапає зі столу печатку.

– Ооооо, несподівано! – люблю будь-які цікаві та нестандартні речі, які часто оточують захисників. Хоч убий, ніколи не здогадаєшся, для чого вони. І чому тут. Приміром, щодо печатки я точно не здогадалася. І навіть уявити не могла таке її застосування.

– Коли вбиваємо під….ра, ставимо печатку на стіну! – гордо повідомляє Павло. Одночасно гучно залишаючи на стіні підвалу черговий відбиток.

– Шість. Це за вчора? І плюс один сьогодні?

– За вчора-позавчора. Ми лише почали, – каже блондин Віталій.

На ранок, коли "вампіристи" завершать свої польоти, на стіні додасться ще дві синього кольору прямокутні форми з на­звою чиєїсь фірми. Три окупанти за ніч – добрий результат, – підсумує Віталій.

Коли світатиме, захисники занесуть борт у надійне місце й ляжуть спати. Удень "Вампір" не літає. Надто гучний і помітний. Збити його за денного світла неважко навіть зі стрілецької зброї.

– Саш, я піду пройдуся Покровськом. Де тут базар? – я щойно прокинулась і "рвусь у бій". Олександр – сапер – не спав узагалі. Хтось повинен залишатися на чергуванні. Покровськ – місто непередбачуване. Тут і ДРГ ворожі просочуються час від часу. Та й місцеві можуть принести "сюрприз" під двері. Виставлений на певний час боєприпас. Таке вже було з побратимами "вампіристів". На щастя, вибух не зачепив армійців.

– Тебе підстрахувати? – Сашко стурбовано дивиться на мої збори.

– Ні, дякую. Спробую сама. Без військових за плечима цивільні геть по-іншому розмовляють.

А саме такі чесні розмови мені й потрібні.

Дивовижно, але в кожному прифронтовому місті, на яке наступали росіяни, базар завжди працював до останнього. Доти, доки туди не заходили окупанти. Так було в Бахмуті, в Часовому Яру. Хіба в Авдіївці інакше. Тому, що там окупанти рознесли базар на друзки ще задовго до того, як зайшли в місто.

– Добрий день. Вам допомогти?

Зустрічаю його на шляху до базару. Ми розмовляємо зверху вниз. Я стою, чоловік лежить горілиць. У нього довга сиво-брудна борода. Чорна тепла шапка. І такого ж кольору фуфайка та ватні, здається, штани. Попри те, що на вулиці +30°C, цьому чоловіку, схоже, холодно. В руках у нього палиця. На ній прив'язано якийсь пакет. Він лежить на дош­ках, які викинуло на вулицю після енного удару ракетою чи КАБом по території, де раніше був чи то склад, чи то якесь підприємство.

Іду до нього, щоб спробувати підвести й дізнатися, чим допомогти.

– Усе в мене добре. Їсти нічого немає. Ось розкидали собачкам хлібчик, то я позбирав. Буду їсти. Мені б іще молочка. Але немає грошей.

Чоловік підтягує до себе пакет, і я справді бачу крізь целофан недогризки хліба, булок, якогось печива.

– Ходімо, я куплю вам молока!

Віталій – так звати цього чоловіка, більше схожого на діда, – поволі підводиться, і я бачу, наскільки він худий. Саме про таких кажуть: вітром зносить.

Вулиця виявляється жвавою. Велосипедисти, пішоходи, цивільні на мопедах. Я і не підозрювала, що в Покровську так багато людей. За офіційними даними, станом на початок серпня, в місті перебувала майже тисяча цивільних.

Від несподіванки в мене ледь камера не випадає з рук – назустріч біжить жінка в яскраво-синій сукні, акуратно підперезаній коричневим ремінцем. Її голову прикрашає світло-сірий капелюшок. На руці – годинник і браслет. На вигляд років 60.

– Добрий день!

– Добрий день, дівчатка. Добрий день!

– Ви така красива!

Я не можу не сказати їй цього. Бо вона справді красива. Особ­ливо на тлі тих руїн, які довкола. Така собі краса серед жаху.

– А бабі вже 73 роки! – сміється у відповідь жінка.

– Куди це ви?

– Рідним дзвонити, – в Покровську давно вже немає ні світла, ні газу, ні централізованої води, ні зв'язку.

– А чого не виїжджаєте? До них, до рідних?

– Та куди! 73 роки. Вони за кордоном. А мене туди не пустять. Паспорта немає.

– Так страшно ж.

– Дуже страшно. Але що поробиш? Ну все, дівчатка, побігла. Бо треба встигнути.

Куди саме встигнути, я не запитала. Але за хвилину розумію, чому вона не йде, біжить. Небо спершу тихо, потім гучніше й гучніше розрізає різкий звук. Так у мирні часи – до війни – звучала авіація. І так тепер тут, у прифронтових містах, звучать КАБи та ФАБи. Керовані та некеровані російські авіабомби вагою від 250 кілограмів до 3 тонн.

– Ранок – час КАБів у Покровську, – кажу сама собі. Бо одразу ж за першим летить другий, потім третій. І глухо приземляються, руйнуючи чергову оселю. Над тим місцем, де падають бомби, росте гриб – характерна ознака авіабомб.

Я озираюся, щоб сказати щось Віталію – худому чоловікові, якому пообіцяла купити молока. Але його вже немає. А шукати його – не найкраща ідея. Взагалі гуляти Покровськом теж ідея так собі. Треба постійно дивитися під ноги – щоб не наступити на міну. І в небо – щоб не проґавити ударного дрона. Або КАБ. Хоча якщо від першого можна втекти – перевірено! – то від другого навряд.

 

– Доброго ранку! – це я худенькій жіночці, яка їде з базару на велосипеді. Їй на вигляд чимало років. Але вона вправно крутить педалі.

– Доброго. Що ти, рідненька, знімаєш, як нас б'ють? – це питання жінка вимовляє без сліз та гіркоти. Швидше як констатацію факту. Бо б'ють тут росіяни крепко. І переважно цивільних.

Я не знаю, що відповісти, тому зітхаю і прямую на базар, який уже видно на горизонті.

– О, диви, знімає вона! Зараз прилетить!

Цю російську тезу, що там, де працюють журналісти (що характерно – українські), одразу прилітає, я чую не вперше. Майже всюди на прифронтових територіях перебувають місцеві, які повторюють цю мантру. У мене вже є неприємні спогади з Костянтинівки, де я так само блукала містом, фільмувала руйнування. І зайшла на базар. Вийти звідти цілою мені вдалося дивом.

– А нічого, що тут довкола все вже розбите? І давно.

Це я кажу швидше в порожнечу. Просто тому, що мовчати теж не можу.

– Иди, войну останавливай! Снимает она!

Я бачу, хто це говорить, і хвиля обурення накриває мене з головою. Цю фразу мені кидає молодий здоровий призовного віку – років так 40 – чоловік. Який, розвалившись на стільці, чекає на клієнтів. Продає фрукти-овочі.

– А може, ви підете у Збройні сили й зупините? – логічно відповідаю.

– Хватит, что ты там есть! – накидаються у відповідь жіночки бальзаківського віку.

– Я не в Збройних силах, – спокійно відповідаю і розвертаюся. Розмови не вийшло. Треба йти за хлопцями. Коли тебе супроводжують військові, у цивільних геть інша манера спілкування.

Черговий КАБ приземляється десь недалеко. Ранок у Покровську гучний. Певне, такий, як завжди, якщо судити з того, що бачу навколо. Руїни, покручені дахи, які валяються на дорозі, скло, бетон, шматки арматури. Місто добивають.

– Ти в порядку? – Олександр зустрічає мене далеко від підвалу, з якого працюють "вампіристи". – КАБи падали. Поруч. Я і злякався: як ти, де ти?

– Усе нормально. Зараз проситиму хлопців піти зі мною. Вони вже прокинулися?

– Так, п'ють каву.

На території зустрічаю заспаних Віталія та Павла. Вислухавши моє прохання, вони мовчки натягують на себе броню, Віталій закидає за спину дробовик.

Ми повертаємося на базар. Обурених криків уже не чути. Можу спокійно працювати. З тими, хто йде на контакт.

– Домашня?

Звертаю увагу на красиву велику малину у прозорих лотках. Її продає худенька невисока блондинка – жінка років 60–70 з правильними рисами обличчя. "Колись вона, певне, була красунею", – думаю я.

– Звичайно, домашня. Збираємо під дронами!

Її звати Ліна. І вона налаштована на розмову. Не ховається й не намагається відмовчатися. Відчувається, Ліна скучила за спілкуванням.

– Як, під дронами?

– Ось так. Під деревами ховаємося. Треба ж якось виживати.

Що всі цивільні, хто залишається в Покровську, не живуть, а виживають, я зрозуміла давно. І в цьому мені допомогли не лише картини руйнувань. А й самі люди. Більшість – худі, виснажені та смертельно втомлені.

Микола – сусід Ліни по базару – колишній учитель праці, а згодом історії. Він не залишає Покровська, щоб не кидати на поталу мародерам оселю, яку багато років зводив власноруч.

– Он сусіди поїхали, то в них щодня алкоголіки й наркомани щось тягнуть і тягнуть із хати. Я такого не хочу…

Він їсть лише хліб. І п'є молоко та солодку воду – боїться розпалювати багаття в дворі. Хтось Миколі сказав, що дим притягує дрони. Так воно і є. Хоча окупантам все одно, по чому бити.

– Як ваше здоров'я?

– Плохо…

Ми ще поспілкуємося кілька хвилин. Поки прямо над нашими головами зі страшним ревом не пролетить КАБ. І ми всі дружно повалимося на асфальт. Він упаде за пів кілометра. У будівлю поліції, яку вже неодноразово били до цього. По сусідству запалає багатоповерхівка. Яскраво-помаранчеве полум'я довго вижиратиме її зсередини.

З Миколою попрощаємося, самі ще пройдемося з військовими розбитим містом. Містом-апокаліпсисом. Зруйнованим, побитим, випаленим, пошматованим. Ще не геть схожим на Бахмут, Вовчанськ, Часів Яр. Але з кожним новим КАБом чи ФАБом ця схожість наближається…

×