Зі школи захоплювався історією. Ця наука допомогла мені зрозуміти, який ми народ і звідки походимо. Це сформувало мою національну ідентичність – завжди пишався тим, що я українець, і прагнув жити у країні, де люди мають права і свободу.
Під час Помаранчевої революції півтора місяця жив у наметовому містечку. Атмосфера була фантастична. Тоді зрозумів, що разом нас справді багато. Бачив, як люди прагнуть змін. Проте тоді навіть не уявляв, що за дев'ять років знову доведеться відстоювати справедливість.
Вранці 1 грудня 2013-го, після побиття студентів, до Києва одразу ж виїхав колега з музею Артем Мамрига. Я ж поїхав на Майдан 9 грудня разом із хлопцями з місцевого осередку "Свободи". Наш земляк Сергій Котенко був керівником охорони Будинку профспілок, узяв мене й Артема до себе. На жаль, полковник Сергій Котенко загинув 9 березня 2022-го в селі Кам'янка Запорізької області від вибуху керованої ракети. За два дні до того на Миколаївщині поліг його рідний брат Олександр, також учасник Революції гідності.
Вразила згуртованість на Майдані. Якщо хтось не справлявся на барикадах, одразу підходила підмога. Так само в побутових речах, наприклад, порізати дрова чи щось облаштувати. Ми трималися завдяки людяності.
10 грудня на Майдан привезли курсантів Харківського університету внутрішніх справ. А надворі мороз майже 10 градусів. Уже вечір, ці хлопчаки змерзли, голодні були. Запитали: "Бутерброди будете?" Більшість курсантів схвально кивнула. Дівчата побігли, зробили їм чай, бутерброди. Ми розговорилися. Аж тут підійшов хтось типу замполіта й одразу став кричати: "С кем вы разговариваете? Это наши идеологические враги".
Того ж вечора після 23-ї, коли поїхала Кетрін Ештон (у 2009–2014 роках була верховним представником Євросоюзу з питань закордонних справ. – Країна), почався штурм. Силовики намагалися прорвати оборону з трьох боків, щоб з'єднатися в центрі Майдану. Їх було багато. Я з іншими активістами тримав барикади між "Глобусом" і Жовтневим палацом. Беркутівці кинулися штурмувати наші укріплення. Їм таки вдалося розхитати конструкцію, з неї почали випадати дошки – і я разом із побратимами полетіли на бруківку. Спочатку не зрозумів, що сталося. Відчув навіть не біль, а якийсь дискомфорт у нозі. Підняв штанину, а там усе у крові. Виявилося, чимось розпоров ногу. За мить барикада ще більше хитнулася. Я інтуїтивно нахилився вбік саме в той момент, коли в кількох сантиметрах від моєї голови впала масивна дерев'яна рама.
Щоб зупинити кровотечу, побіг у Будинок профспілок. Дівчина, яка чергувала в медпункті, була шокована й налякана – це був перший штурм Майдану. Я обробив рану перекисом, затиснув ватою, тісно перемотав бинтом й кинувся назад. На той час силовики оточили нашу частину барикади й активістів. Мало хто згадує той факт, що всі "вожді" революції – Яценюк, Тягнибок, Кличко – ніби розчинилися. На сцені залишилися священники, Руслана Лижичко та Євген Нищук. Руслана закликала активістів кинути палиці, показуючи, що ми не налаштовані на конфлікт. Проте беркутівці підходили все ближче.
Мітингувальники взялися в замок і намагалися захистити жінок та підлітків біля сцени. Тоді здавалося, що Майдан повністю знищать. Відстань між нами й силовиками була метрів 15. На сцену піднялася депутатка від "Батьківщини" Леся Оробець. Їй вдалося вийти у прямий ефір, і вона трьома мовами намагалася докричатися до світової спільноти. Священники продовжували молитву. І тут я не повірив своїм очам – у білій шубці під'їхала регіоналка Інна Богословська. Звісно, зі своїм охоронцем. Не знаю, чи в неї сумління прокинулося, але я був шокований. Вона стала між нами й силовиками, й почала аргументовано з юридичної точки зору пояснювати їм, що варто припинити штурм і не доводити до кровопролиття.
Згодом працівник метро вийшов по відкритому зв'язку й почав закликати людей іти на Майдан. Цей заклик розлетівся по всьому Києву. А ключовим моментом став набат із Михайлівського собору. Це стало рушійною силою. Звідусюди сходилися кияни, попри те, що метро закрили, а громадський транспорт перестав працювати. Таксисти безкоштовно підвозили людей до Бессарабського ринку. Кількість протестувальників швидко зростала, люди йшли і йшли. Я й досі пригадую ці відчуття, ніби світло перемагає темряву. Десь о 4:30 добровольців стало значно більше. І тут уже беркутня була в оточенні людей. Силовики були змушені відступити. На світанку ми стали відновлювати барикади.
Не минуло й години, як пролунало, що штурмують Київську адміністрацію. На трьох автобусах приїхали беркутівці й намагалися вигнати активістів із КМДА. Коли ми з Артемом туди підбігли, силовиків поливали з вікон водою. Невдовзі під'їхало ще два "Ікаруси" із силовиками. Ті ще не встигли вийти, як люди почали розхитувати ці автобуси. Беркутівці, недовго думаючи, розвернулись і поїхали геть. Ті, що приїхали раніше, теж притиснулися до своїх автобусів. Люди дали їм можливість завантажитись і поїхати. Ми тоді так раділи, що вистояли ніч і не дали захопити КМДА.
Кількість протестувальників швидко зростала, люди йшли і йшли
За весь період, що був на Майдані, а був там до кінця, отримав три поранення. Найважчі – 18 лютого. Того дня в Маріїнському парку під час силового зіткнення відчув сильний удар по голові гумовим кийком. Хоч я був у військовій касці, знепритомнів. Коли отямився, ледь дістався до своїх.
Потім нашу 27 сотню вивели на перехрестя вулиць Інститутської і Шовковичної, на підмогу іншим протестувальникам. На той час зібралося багато киян, щоб підтримати нас. Проте люди навіть морально не були готові, що силовики застосовуватимуть світлошумові гранати й вогнепальну зброю. З дахів уже стріляли снайпери. Беркутівці почали відтісняти нас ближче до Кріпосного провулка. Одна граната, начинена металевими вражаючими елементами, розірвалася в мене під ногами. Добре, що на мені були дві алюмінієві пластини, інакше серйозно травмувались би внутрішні органи. Проте поранило кисть правої руки й обидві ноги. До того ж надихався сльозогінним газом. Але все ж повернувся на палаючий Майдан. Уже в Будинку профспілок сам собі витягнув уламки. Адреналін зашкалював, тому сильного болю не відчував.
Пізніше нога набрякла й почала синіти. Побратими наполягли на обстеженні. Виявилося, що не всі уламки від вибуху гранати витягли. За тиждень після поранення лікар-волонтер почав шукати їх без наркозу, бо анестезії не було. Був змушений терпіти. Він всунув хірургічні ножиці в тіло і аж через 5 хвилин витягнув пластмасову кульку завбільшки з горіх ліщини. Після цього сказав їхати до лікарні. Потрібна була ще одна операція, інакше – ампутація ноги вище коліна. Наступного дня я був на операційному столі. Згодом проходив реабілітацію, але нога й досі сильно турбує. Без ціпка ходити не можу.
2014-го і 2022-го чимало хлопців пішло добровольцями на війну. Багатьох уже немає. Ці втрати важкі. Але сьогодні я все ще вірю, що наші зусилля не були марні й Україна знайде сили вистояти.
2 
1
Коментарі