Валентина Артеменко до 2022-го жила в місті Гуляйполе на Запоріжжі. Працювала в обленерго, мала родину. І ніколи не здогадувалася, що через жорстокі обстріли росіян - муситиме покинути рідне місто.
Як жінка зустріла війну, пережила обстріли і зуміла виїхати з міста, дізнавався документатор благодійного фонду "Схід SOS" Микита Біляков.
Gazeta.ua публікує зібрану історію.
Війна для нас почалася 2 березня 2022 року. Зникло світло та вода, бо перестали працювати насоси. Вже 5 березня зранку ми побачили наших військових. Вдень сталося перше влучання біля дому. Тоді поранило когось, ми чули крики та бачили кров. Після прильоту - прибрали балкон і винесли розбите скло.
Тієї ночі я відчула, що будинок порожній. Сказала чоловікові перед сном: "Ми самі тут". Приблизно о 22:45 ми прокинулися, бо кіт з мене зіскочив від вибуху, потім почули другий вибух. Я бігла повз кімнату, скло вдарило по ногах. Вікно було завішане та заклеєне скотчем. Можливо, це врятувало нас. Ми забігли у ванну кімнату та пересиділи там атаки. Їх було дуже багато, у квартиру на першому поверсі влучили рази три. Потім ми спустилися на перший поверх, а там все було розбите - двері та вікна вибиті… Гар, кіптява, сіра, сморід. Ми добігли до підвалу у дворі та просиділи там до ранку. Коли вийшли, то побачили біля салону краси, що був у моєму під'їзді, калюжу крові. Там когось вбили.
Потім я побачила сусідку з квартири на першому поверсі. Вони не ночували вдома. Я була рада, що вона жива. Думала, що там ніхто не вижив.
Після всіх влучань, квартира наче зависла в повітрі
У нашу квартиру ми не змогли повернутися. Там не було вікон, на вулиці морози, все зруйновано. Після всіх влучань, квартира наче зависла в повітрі. Ми перейшли до моєї мами. Вона паралізована, жила у приватному секторі з доглядальницею. У її будинку ще тоді був газ, світла вже не було. По всій хаті холодно, ми топили дровами, але жити було неможливо. Окупанти били по місту щодня.
Під прильотами я бігала до лікарні заряджати телефон, там дві години на день працював генератор. Воду брали дощову, так само й мамі. Доглядальниця потім поїхала, ми залишилися самі. Стрибати постійно в підвал не могли, бо мама паралізована. Ночами не спали через постійні обстріли.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Біжіть звідси. Зараз буде бій" - які жахіття пережила родина Моісєєнкових з Маріуполя
Мій перший покійний чоловік мав сина. Його вбили на городі, загинув від уламків. Дуже багато цивільних загинуло. У місті настала гуманітарна катастрофа. У магазині був лише хліб, потім утворився стихійний ринок, пенсії не носили, гроші з карток не можна було зняти. Перестрілки були постійні. Бувало біжиш зарядити телефон і починаються обстріли, а підвалів поруч немає.
Діти плакали та просили виїхати
Виїхати ми деякий час не могли через маму, дуже тяжко було. Діти плакали та просили виїхати. Потім екстрено нам орендували буса, ми змогли взяти лише мамині речі та котів, навіть нічого свого не брали.
Після виїзду дізналися, що в маминому будинкові стирчить снаряд, що не розірвався. Декілька разів там все горіло, бо фосфором обстрілювали. Чужі люди гасили наш дім. В якому він стані зараз не знаю, а спитати немає в кого – людей там не лишилося. Коли ми ще там були, п'ять сусідів жили на вулиці, зараз навіть нема кому зателефонувати.
Публікація підготовлена Благодійним фондом "Схід SOS" у межах проєкту "Підтримка постраждалих унаслідок війни вразливих груп населення та жителів віддалених територій України".
3 
79692
Коментарі