Мирон Тарнавський двічі тікав із військових госпіталів
– Пане генерале! До звіту зголосилося кільканадцять тисяч твоїх старшин і вояків. Вибач, що не в одностроях, але ти не дав такого наказу. Пробач, що не справляємо тобі гетьманського похорону, з гарматними стрілами та жалібним верблем (барабанним боєм. – Країна). Нині гуде жалібний вербель наших сердець і заплакали по тобі тужні трембіти нашої Верховини, – каже на церемонії прощання з генералом Української Галицької армії Мироном Тарнавським голова військової організації "Молода громада" 45-річний Андрій Палій. Траурний мітинг відбувається 2 липня 1938-го у Львові.
Фах військового на Галичині не популярний. Край входить до складу Австро-Угорської імперії. У державі діє вимога, щоб старшини брали за наречених лише заможних – аби у випадку загибелі чоловіка могла забезпечити себе та дітей. Тому українці неохоче віддають синів до війська.
У сім'ї Мирона Тарнавського проти армії виступає батько-священик. Син після року строкової служби хоче залишитися у війську. Однак йому трапляється робота в місцевій адміністрації. Витримує там недовго.
– Ви збожеволіли, молодий чоловіче. Кидаєте перспективи гарної кар'єри чиновника заради офіцерської бриндзи й перманентних боргів, – намагався спинити Мирона граф Бадені, який прилаштував його на посаду. Та марно.
Служить на Львівщині – у Самборі. Потім добивається переводу до Золочева. Там живуть його родичі.
"Тямлю, як з мене сміялися товариші, дізнавшись, що мої побажання обмежуються Золочевом, – писав пізніше в книжці "Спогади". – Звичайно старшини прохали перенесення бодай у Грац або Відень. І справді, мої амбіції були маленькі та смішні. Щиро не хотілося кидати Галичини, своїх дітей, рідні – для великоміського гамору та чужого середовища".
"Всуміш із землею літали руки, ноги, наплечники, цілі туловища, – пише про початок Першої світової війни 1914-го. – Кожна хвилина поглочувала десятки існувань, розкидаючи кусні їх тілесних поволок далеко від себе та вимішуючи їх докладно. Видавалося, наче химерна доля хоче встругати макабричний жарт на день страшного суду. Тоді з цієї саламахи руки, ноги, голови почнуть складатися на своїх власників".
Хворіє на дизентерію. Після кількох днів у госпіталі тікає назад на фронт.
"У лічниці панував неймовірний нелад. Салі були вщерть виповнені холєрниками і тифозниками. Мене вхопила лють. Чого доброго – по дизентерії прийдуть благодаті тифу, – згадував. – На місці зустрів мене полковник здивованими очима. Подивлявся моїй ревності та геройству. Бо й справді, рватися невилікуваним під вогонь – треба бути великим героєм і патріотом або божевільним. На щастя, я не був ні одним, ні другим".
Отримує поранення в ноги й живіт. Перев'язку роблять уночі в найближчій стодолі. Лікар – близький знайомий Тарнавського. Його відправляють до госпіталю в Перемишлі. Боїться гангрени й зараження крові, тому залишає заклад. Іти не може – майже кілометр до залізничного вокзалу рачкує.
Залазить до потяга на Будапешт. Через півтора місяця лікування самовільно залишає лікарню. Прибуває до збірного пункту військових в австрійському Юденбурзі. Тут отримує направлення доліковуватися в санаторій у Бадені, неподалік Відня.
У травні 1915-го повертається на Східний фронт. Бере участь у поході з Карпат на Поділля. Знайомиться з Українськими січовими стрільцями.
"Вправді ще перед тим довелося читати в часописах про Український легіон, але ніколи не думав, що це справді серйозне військо, – пише у спогадах. – Сприймав як штучку Австрії, розраховану як пропагандивний матеріал для мас Великої України, коли доведеться переступити Збруч".
Мирона Тарнавського призначають керівником вишколу стрільців – "Коша", який розміщується в Свистільниках – тепер село Світанок Рогатинського району на Івано-Франківщині.
"Було би неправдою, якщо твердити б, що Тарнавський на початку свого приходу до УСС був українським державником, – згадував ад'ютант Дмитро Паліїв. – Ці стремління були ще надто свіжі, щоби вони запустили коріння аж до австрійських кадрів. Але український примітивний патріотизм – любов до землі і прив'язання до свого народу, винесений із патріархальної священичої родини, – не заснув у Тарнавського ні на мить".
Після проголошення Української Народної Республіки українці з австрійської та російської армій виходять з окопів до лінії вогню – братаються. Це викликає невдоволення австрійського командування. Однак отаман Тарнавський не приховує свого українофільства. Штаб думає над його усуненням.
В одному з відділів хворий кінь падає з ніг. Стрільцям надходить наказ виділити до нього бійця з ножем. Отаман телефонує начальнику штабу й грубо відмовляється виконувати розпорядження.
– Чому? – дивується офіцер.
– Мої стрільці не гицлі. Поки я їхній комендант – не дозволю, щоби хтось робив із них козолупів, – кинув слухавку Тарнавський.
За кілька днів його забирають із УСС до австрійської частини. "Тарнавський був найбільш любленим командантом з поміж усіх, що були перед і після нього", – писав Паліїв.
"Раз приїхали з комісаром до якогось містечка, – пригадував Мирон Тарнавський, як навесні 1918-го австрійське військо подалося в Наддніпрянщину. Допомагали УНР у боротьбі з більшовиками. – Тут було повно ворогів, і він порадив мені остатися в якомусь шинку, бо я був в однострої. Сам побіг до міста, обіцяючи за хвилечку вернутися назад. Сів я за столом і жду. Аж тут чую на подвір'ї гомін. Визираю вікном – лишенько. Большовиків гурма валить просто до корчми – вгледіли мене харцизяки. Тут мені вже і кришка, думаю. Не загинув лицарською смертю на фронті, то тут прийдеться від рук поганих жидів і московської босячні до вічності переставитися. Та ще й де? У корчмі плюгавій. Тьфу, собаче щастя! Прощаюся в гадці зі світом і діточками. Але небезпека так скоро проминула, як і прийшла. Хтось іззаду гукнув "австрійци", і спричинники моїх передсмертних міркувань як крізь землю провалилися".
Очолює в Києві табір для австрійських вояків, які поверталися з російського полону. Отримує звання підполковника й призначення на службу на півдні України. За півроку виводить свій полк до Кракова, одержує звільнення з війська.
У Львові намагається приєднатися до українських загонів, що воюють із поляками. Обидва народи оголошують про утворення держав і починають боротьбу за Галичину. В перший же вечір вороги його арештовують. Відправляють у табір для військовополонених у Домб'є біля Кракова. Через хворий шлунок звільняють. Їде в Станіславів – тепер Івано-Франківськ.
– Від цеї хвилини можете себе уважати комендантом відтинку під Львовом, – зустрічає Мирона Тарнавського секретар військових справ Західно-Української Народної Республіки Дмитро Вітовський.
Стає полковником й очолює групу "Схід" Української Галицької армії – 9 тис. вояків. Вони підійшли до Львова зі східної сторони. Полякам допомагає 100-тисячна армія генерала Галлера, яку у Франції зібрали з полонених та добровольців. Українці відступають до Чорткова. У червні 1919-го звідти розпочинають успішний наступ – Чортківську офензиву.
"Одного дня мій особистий ад'ютант Паліїв стягнув з мене блюзу і за декілька хвилин вивів мене в генерали, нашиваючи відзнаки, – писав Тарнавський. – Радіти, бути гордим з того приводу не було часу. Події котилися темпом американської фільми. Праця навалювалася таким вантажем на всіх старшин, що деякі під нею вгиналися з недоспаних ночей над мапою або від роз'їздів конем і безупинного напруження нервів".
На початку липня 1919-го до його штабу в Копичинцях на Тернопільщині прибуває диктатор ЗУНР Євген Петрушевич. Пропонує Тарнавському очолити військо.
– Пане диктаторе, я вояк. Моїм першим обов'язком є слухати прикази своїх наставників. Якщо ваша пропозиція – приказ, то погоджуюся, – відповідає.
– Передаю у ваші руки, пане генерале, Українську Галицьку армію. Що ви з нею зробите, куди поведете її – це вповні від вас залежне, – підтверджує призначення Петрушевич.
Військо відступає з польського фронту на Поділля. Збирається допомагати армії УНР. Однак половину складу знищує тиф, відчувається нестача зброї та продовольства. У безвиході Мирон Тарнавський погоджується на перемир'я з Добровольчою армією генерала Антона Денікіна. За це його знімають із посади.
"Перед нами розіграється один з актів трагедії українського народу. Найвищий вождь Галицької армії стає перед високим судом, щоби відповісти за страшний злочин зради свого народу і йому підчиненої армії, – каже на суді над Мироном Тарнавським сотник Степан Шалинський. – Що ж то за злочинець і чим він провинився? Він – улюблений і убожаний своєю армією. Хоч молодого віку, а вже з перепрацювання посивілий генерал. Був піонером національного війська як комендант Січових стрільців за часів Австрії. Чи злочинцем є той, що мучився в польській тюрмі й утік через гори та скали – щоби прибути до своєї армії? Чи злочинцем є той, що вів завзяті бої за Львів? Чи злочинцем є той, що в найкритичнішім часі для нашого народу обнимає над нею начальну команду? Український Гарібальді (Джузеппе Гарібальді, 1807–1882, національний герой Італії, полководець. – Країна) стає перед тобою, високий суде".
Тарнавського і ще двох обвинувачених старшин виправдовують. Генерал повертається на Галичину.
"Коли наші кроки задудніли на мості через Збруч, ми стишили голоси до шепоту, начеб входили у святиню, – згадував він. – Нас огорнули молитовні настрої. На другому березі мовчки поскидали шапки. Хотілося змовити якусь забуту, ще в дитинстві мовлену молитву перед рівнинним галицьким обрієм, що майорів у замазаній імлою далечі".
4 дітей було в Мирона Тарнавського і його дружини Марії. Найстарший син Омелян воював із ним в Українській галицькій армії. 1924 року перебрався до УРСР. Розстріляний 1937-го. Зимовіт під час Другої світової служив у дивізії "Галичина" та Українській повстанській армії, отримав вирок – 10 років ув'язнення. Донька Марія як лікар допомагала воякам УПА. За це засуджена на 15 років тюрми і п'ять – заслання. Молодшу доньку Олену-ГАнну у вересні 1945-го вбили червоноармійці, які поверталися з Німеччини, – нанесли 11 ударів кинджалом
40 студенток день і ніч робили китиці калини для похорону
"Сивиною припорошені вже голови всіх тих колишніх молодих вояків, що стояли під командою покійного вождя. Відпроваджуючи його на вічний спочинок як найавторитетнішого живого свідка їх наймогутнішого пориву молодості, – писала напередодні похорону Мирона Тарнавського львівська газета "Діло". – Але над свіжою могилою будуть думати про останні хвилини генерала: вмирав як вояк, спокійно, достойно і з вірою в краще".
За організацію поховання 30 червня 1938 року береться рекламна фірма "Фама", якою володів майбутній командир Української повстанської армії Роман Шухевич.
"Церкву Юра якраз тоді малювали всередині, вона була вся в риштованнях. Ми купили матерію, щоб закрити ті риштовання. Катафалк мав стояти посередині церкви, і то все виглядало би, мов синє небо. В голові будуть стояти два-три кущі калини, – пригадував співвласник "Фами" Богдан Чайківський. – Я десь купив листки калини на дротиках. Щоб зробити китиці, брали дротики, мочили горох, нанизували на дротики, і то все малювали червоним лаком. І так збирали той горох по двадцять-тридцять, і виглядало, мов китиця калини. Сорок студенток сиділи день і ніч, без перерви – робили ті кущі калини".
Для виготовлення гірлянд у маєтку митрополита Андрея Шептицького в Яворові на Львівщині зрубують 40 смерек. На подвір'ї собору встановлюють великі смолоскипи. Колишні військові створюють живий коридор. Біля катафалка почесну варту несуть по п'ятеро осіб, які змінюються кожні 15 хв. На кріслах сідають представники родини, колишні члени галицького уряду.
Колони екс-вояків вишикувані в порядку корпусів Української Галицької армії. Окремо стоять чоловіки, які тримають у руках урни з землею з місць боїв УСС та УГА, родинного села й могили батьків.
Коли вкриту синьо-жовтим прапором і червоною китайкою домовину виносять із храму – грають трембіти. На кріслі виносять митрополита Шептицького, який не може ходити. Він відправляє панахиду й виголошує промову.
Понад 20 тис. учасників похорону йдуть до Янівського цвинтаря. Несуть 177 вінків. Співають десятки хорів та оркестрів. Близько десятої години вечора Мирона Тарнавського опускають до могили.
"Хоч похід тривав довго, та, коли скінчився, жаль було. Такий він був гарний, – ідеться в документальному звіті з похорону. – Галицька земля має право повеличатися тим, як випроводжала вождя УГА в останній похід".
3 
1
Коментарі