"У селянина вимагаєш хліба, а сам знаєш, що хліба в нього нема"

"Радянська влада – це ніщо інше, як окупанти на Україні, – почув донощик у січні 1929-­го від учителя із села Спичинці Бердичівського округу, сучасна Житомирщина. – Вся політика радвлади є продовженням великоросійської царської політики. Україна зараз грає роль колонії, що забезпечує з надлишком всім необхідним Москву, а сама змушена вести жалюгідне, напівголодне існування"

У той час фактично почалася війна між більшовицькою владою й українським селом, затиснутим примусовою колективізацією, непосильними хлібозаготівлями, нищенням церков. ­Державне політичне управління – наступник ЧК – ретельно ­стежило за настроями в республіці не лише серед селян, а й серед інтелігенції та ­місцевих партійців. Сексоти – "секрет­ные сотрудники" – засипали ДПУ регуляр­ними звітами­доносами про все, що чули й бачили. Тоді люди не дуже ховалися з бунтівними думками: Великий Голод 1932–1933 років, що зламав хребта українському селу, був іще попереду. Так само, як і репресії 1937–1938 років, які прорідили не лише інтелігенцію, а й самих партійців.

"Радвлада й комуністи не дають розвиватися селянському господарству, накладають непосильні податки, закривають млини, – донесли куди слід виступ Василя Мізерного із Хотіївки Глухівського округу, нинішня Сумщина, на сільському зібранні в лютому 1929 року. – Треба встановити власність на все, у тому числі й на землю. Хай­но зараз почнеться війна – ніхто з нас не піде захищати радянську владу".

Підпільний "Гурток помсти за Україну" в січні 1929­го створили в селі Прилуки ­Вінницького округу. Один із його ­членів – Мусієнко – поділився про це з кимсь, кому довіряв. Та в ДПУ надійшов звіт із викладом Мусієнкової розповіді про їхній гурток: "Мы решили, что война на носу, что конец большевиков недалек. Для того чтобы он нас не застал врасплох, мы ­решили держать себя в курсе надвигающихся событий. Собираемся, обсуждаем положение вещей, рассматриваем текущие события с точки зрения задач организации противобольшевицкого движения. Самое главное, что мы преследуем, это завоевание крестьянства и организация его вокруг таких людей, которые будут гарантировать исход борьбы. Как будет проводиться принудительно хлебосдача и не станет мануфактуры, крестьянин возьмется за дело, а мы направим его куда следует и так, чтобы удар оказался разительным".

Таких підпільних організацій на ­зламі 1920–1930 років в Україні було багато. І деякі відкрито закликали до бунту. Як­от, у селі Козацьке Звенигородського району, нинішня Черкащина. "Настало время браться за косы, вилы, а у кого есть оружие, то за оружие, и гнать эту банду коммунистов с Украины", – зверталися до селян тамтешні підпільники.

"Крестьяне ждут переворота, но не имеют достаточных сил для организации его, – переповідав почуте від брата, який жив у селі, в розмові з таємним агентом київський студент Кравченко в другій половині березня 1929 року. – На селе происходит настоящий грабеж крестьянства". Серед студентів, які переважно прибули на навчання до міст із сіл, настрої відстежували особливо ретельно: боялися створення "­контрреволюційних організацій" у навчальних закладах. Один сексот у своєму щотижневому звіті – за 17–23 березня 1929­го – доносив у ДПУ слова студента Добровольського із ­Києва: "Я уверен, что весной будет война, которая окончится гибелью советской власти. ­Хлебный кризис поможет поднятию масс против соввласти. Теперь уже не будет того, что было в начале революции. Тогда ждали чего­то хорошего, а добились того, что у нас ничего нет. Власть проводит политику террора, ибо чувствует беспокойство масс".

"Нам такої радянської влади не треба. Це не влада, а бандити. Вона нас пограбувала і забрала все", – збунтувалися в березні 1930­-го жителі села Іршики Старокостянтинівського району, нинішня Хмельниччина.

Найбільший сплеск селянських повстань в Україні припав на весну того року: надто відчутні стали грабіжницькі наслідки примусової колективізації. Гасла, з якими виступали селяни, теж задокументували ­агенти-­донощики: "Геть комуністів, які ведуть країну до погибелі", "Замінити сільради старостами". За підрахунками ДПУ, лише протягом 20 лютого – 2 квітня 1930 року в Україні відбулося понад 1700 масових виступів, із яких 15 – збройні.

"Вся округа охоплена хвилюваннями і повстаннями, – інформував республіканське партійне керівництво голова ДПУ Української СРР Всеволод Балицький 16 березня 1930­го після відвідин Тульчинської округи, нинішня Вінниччина. – З 17 районів округи вражені 15 районів. На сьогоднішній день хвилювання відбуваються у 153 селах. ­Цілком вигнано радянську владу з 50 сіл. У деяких селах збройні виступи. Викопані окопи навколо сіл, що зайняті озброєними, які не пускають в село. В окремих селах співають "Ще не вмерла Україна" й викидають гасла "Геть Радянську владу! Хай живе самостійна Україна!"

Тоді ж бив на сполох і заступник ­голови Раднаркому – уряду – СРСР Серго Орджонікідзе по поверненні з України: "В трех округах: Тульчинском, Шепетовском и Могилевском – настоящее восстание крестьян. ­Восстание подавлено вооруженной силой, пустив в ход пулеметы и в некоторых местах пушки. Убитых и расстрелянных – 100, раненых несколько сотен. Это районы с преобладающим бедняцким населением. В других районах (Коростенском, Вин­ницком, Криворожском, Харьковском, Мелитопольском) такие же бунты. ­Причины: ­скоро­палительная коллективизация, погоня за процентами, обобществление ­коров, зверский режим при сборе семян, издевательство над религией и церковью. ­Обыски, снимание крыш, полов, печей и т.д."

"Бабські бунти" були найпоширенішою формою селянських заворушень напередодні Великого Голоду. "30 марта сего года в с. Скрыцком возле сельсовета собралась толпа женщин, около 60 человек, почти все единоличники и потребовали от сельсовета раздачу картошки, находящейся в погребе вблизи сельсовета, принадлежащей сельс[кой] спожив[чей] кооперации, а также раздачи кукурузы, находящейся в колхозе, – писав у спецповідомленні начальник Вінницького обласного відділу ДПУ секретареві місцевого обкому КП(б)У 3 квітня 1932­го. – Несмотря на угрозы сельсовета и представителя райисполкома, толпа топором сбила замок с погреба и разобрала картошку, около 15 центнеров".

У тому ж повідомленні йдеться про ще один "бабський бунт" на Вінниччині: "На территории Пчелянского винзавода, ­находящегося в двух верстах от райцентра Теплик, 14 марта с. г. явились 300 человек, в большинстве женщины младшего возраста из окружающих сел – Залужье, ­Теплик, Пчельная и частично Мышаровка и Лозовата. Прибывшая толпа ­имела при себе мешки, рядна, причем пытались ­организованным порядком расхитить ­кукурузу, находящуюся на территории ­завода. ­Несмотря на принятые меры со стороны охраны, толпа не успокоилась, набирая мешками кукурузу, в результате ­охраной было задержано до 25 человек".

8 квітня секретар Вінницького обкому отри­мав ще одне спецповідомлення: "31 марта на ст[анцию] Поташ Бобринского эксплуатационного района прибыл вагон макухи для сахзавода. Во время выгрузки макухи группа женщин из села Маньковка и Помойники, Тальновского района, начали разбирать указанный груз. Милиционер ­Поповского сахзавода, охранявший макуху, стал препятствовать расхищению таковой, но женщины, напавши на него, повалили его на землю и забрали винтовку. В момент разграбления макухи собралось около 50 человек женщин, подростков и мужчин".

Усі ці випадки сталися впродовж тижня на початку весни 1932­го в одній області.

"Самое главное сейчас – Украина. Дела на Украине из рук вон плохи", – писав 11 серпня 1932­ року Йосип Сталін у листі до свого соратника Лазаря Кагановича. – Говорят, что в двух областях Украины (кажется, в Киевской и Днепропетровской) около пяти райкомов высказались против плана хлебозаготовок, признав его нереальным. В других райкомах обстоит дело, как утверждают, не лучше. Если не возьмемся теперь же за выправление положения на Украине, Украину можем потерять. Самое плохое это то, что украинская верхушка не видит этих опасностей. Так дальше продолжаться не может".

Багато українських партійців середньої та нижчої ланки розуміли: норми хлібозаготівель 1932­-го, визначені в Москві, були непосильні для селян. "Я сейчас хлеб не заготавливаю, а собираюсь ехать в обком с целью сдать свой партийный билет, т. к. в дальнейшем в партии быть не могу, – передавав до ДПУ таємний інформатор Шепель почуте 19 жовтня 1932­го від завідувача оргвідділу Носівського райкому партії на Чернігівщині Яременка. – Крестьяне облагаются непосильными налогами, которые не в силах выполнить. Хлебозаготовки настолько непосильны, что их никакими способами выполнить нельзя. У крестьянина требуешь хлеб, а сам знаешь, что хлеба у него нет. Все это к хорошему не приведет. Я не могу идти против масс. Крестьянство плачет от проводимой политики. После сдачи партийного билета предполагаю уехать в Донбасс и быть простым рабочим".

Україною прокотилася серія процесів над партійцями, які мали такі "шкідницькі" настрої. Всесоюзного розголосу, приміром, набула "Оріхівська справа" – суд над керівниками Оріхівського району Запорізької області. Хлібозаготівельний план для району 1932­го встановили в розмірі 21 440 т, загалом же врожай становив 27 500 т. Тобто, виконавши план, район залишався майже без хліба. Секретар Оріхівського райкому КП(б)У Василь Головін і голова райвиконкому Михайло Паламарчук звернулися до обласного керівництва із проханням зменшити план. Відповідь була категоричною: виконати поставлену норму будь­що. Оріхівські керівники наполягали, що "план нереальний і виконати його неможливо". Урешті­решт ухвалили здати державі 40–50% обсягу, який вимагали з району. За це 16 районних керівників звинуватили в "куркульському саботажі хлібозаготівель". Одного з них розстріляли, решта отримали від трьох до 10 років ув'язнення. Виїзна сесія обласного суду, що винесла ці вироки, відбулася в Оріхові 25–28 грудня 1932­го. В Україні, з якої викачували хліб, уже почався Великий Голод.

×