Українцям і полякам слід більше говорити про епізоди історії, які нас пов'язували, – каже польська дослідниця Александра ЗІНЧУК
Кому вигідні спекуляції навколо українсько-польського конфлікту під час Другої світової війни?
– Тим, хто розраховує на незнання історії серед громадян. Коли політики – і польські, й українські – починають говорити про минуле, то не історія є їхньою метою. Вони намагаються утриматися при владі.
Маємо справу з конфліктом пам'яті. Для українців УПА передовсім – це символ боротьби з Радянським Союзом і комуністичним режимом. Натомість у Польщі Українська повстанська армія – це організація, відповідальна за знищення цивільних поляків на території Волині та Східної Галичини. Процес примирення ускладнює війна на Донбасі. Українці потребують символів, героїчних постатей – це природно.
Торік у Польщі презентували присвячений подіям 1943 року художній фільм "Волинь". В Україні його називають провокацією. Чи на часі зараз таке кіно?
– Ранг цього фільму не такий значний, як рекламується. Ажіотаж швидко минув. Стрічка художньо незавершена. Щодо історичних фактів, то вони переважно правдиві. Хоч і не без зауважень. Знімальну групу консультували професор Гжегож Мотика і доктор Леон Попек – одні з найкращих спеціалістів у цій проблематиці.
На жаль, фільм не відповідає на питання, звідки взялося це зло. Не з'ясовує, що ж трапилось. Однак не бачу нічого поганого, аби "Волинь" показали в Україні. Наприклад, як частину двостороннього діалогу про причини такого страшного злочину.
Українці – не єдиний народ, з яким поляків об'єднують неприємні сторінки історії. Яким чином шукали шляхи діалогу з іншими?
– Торік видали перший том німецько-польського підручника з історії. З'явилася книжка з однаковим змістом, але двома мовами. Робота над нею тривала майже 10 років, ініціатором був міністр закордонних страв Німеччини. Найближчими роками мають вийти ще три томи. У проекті спільно працюють історики й географи двох країн. Колись так само спільний підручник видали німці та французи.
Які кроки повинні зробити громадяни двох держав, аби остаточно примиритися?
– У липні 2012-го ми з колегою Юрієм Матущаком були в домі жінки при смерті. Заховали камеру, фотоапарат – не мали права зловживати своїм становищем. Пані зустріла нас, лежачи в ліжку. Розказувала, як українці катували поляків. А потім до села приїхали поляки й катували українців, зокрема її родину. Юрій запитав, чи тримає вона образу на убивць рідних. Відповіла, що ні. Треба вибачати, аби була злагода і не існувало ненависті. Ми вийшли з хати і до вечора не могли говорити.
Важливо розрізняти історію й пам'ять. Поєднання через діалог – тривалий процес. Важливим є створення простору для нього – спеціалізовані конференції, літні школи або молодіжні обміни, спільне виробництво фільмів чи музики. Мусить з'явитись більше дослідницьких праць з української сторони. Маємо менше зважати на спекуляції й провокації. Пам'ятники і кладовища нищать з обох сторін кордону. Треба знаходити і карати винних.
Слід більше говорити про епізоди історії, які нас пов'язували. Наприклад, оборона польського Замостя солдатами Симона Петлюри, спільна організація підпільної військової боротьби з радянським окупантом, заслання в табори. Треба пропагувати історії спасіння, безкорисливої допомоги, долі змішаних шлюбів, загальні звичаї.
Для чого це потрібно?
– Кілька років ми збирали спогади, щоб віддати шану жертвам і врятованим. Аби це зло ніколи не повторилося. А що маємо сьогодні? Крим і Донбас перебувають під російською окупацією. Люди гинуть на війні. Ми стали свідками часу, подібного на той, який досліджували. Тепер важливо не тільки передавати зібрані матеріали, а й висловлювати свою позицію. Натомість політики з двох сторін волинську трагедію використовують задля меркантильних інтересів.
На щастя, і в Україні, і у Польщі є мудрі люди, яким однаково дорогі та потрібні обидві країни. Можливо, саме діалог поляків і українців незабаром стане прикладом для інших.
Мар'яна ЧОРНІЄВИЧ
Маленьких дітей топили в колодязях
Свідчать українці
Анна СЕМЕНЮК, 1926 року народження:
– Палили якось польську хату. Там жив молодий Юзік Пащик із беременною жінкою. Він став утікати. По йому стріляли, подбили ногу. Він впав у рів, збігав кров'ю. Лише рано його в больницю завезли, але він умер. А жінка беременна втікла до нас аж у Забороль. Переночувала, ми її не вигнали. А потім за те, що ми ту полячку ховали, то нам хату спалили. Свої! Да, отак було. А українців поляки мало ховали. Була вражда, дуже велика.
Якось їхав мій чоловік зі своїм татом з Луцька. В них кобила була німецька, великая. Їдуть, а назустріч їм з горбочка – поляки. "Стой!" – каже поляк. А з іншого боку їде мадяр з горбка на коневі. Поляк каже: "Тшеба, жеби нас завезли". А мадяр під'їжджає і каже: "Газда, нє бойся, мадяр стреляти не буде!" Поляк до нього щось там говорить, а він його копнув ногою: "Їжджай до дому!" Вони поїхали, то і осталися живиє.
Оленa КОЦ, 1939 року народження, село Борове Любомльського району Волинської області:
– Мама моя покійна розказувала, як вони раніше з поляками жили дружно. А потім у війну сталася така ненависть. Почали вбивати одні других. Вбивали маленьких дітей, топили в колодязях, зганяли в клуні, там спалювали. Але мій дід покійний і бабуся не втікали, вони були старенькі. Їх чого-то не вбили.
У нас переховувалась одна полячка. Усю її сім'ю перестріляли. Вона дружила з моїм дідом, тому він її і переховував. У стодолі, в клуні. В тій соломі вона і пересиділа. Дід дуже боявся, що знайдуть. Після того ще приїжджала до нас. А зараз ми дружимо, ходимо одні до других.
Ольга ШВОРАК, 1930 року народження, село Маковичі Турійського району Волинської області:
– Як поляків везли розстрілювати, то ми плакали. Мама нас до хати заганяла. Вони везли селом, якраз понад нашою хатою. Мама казала: "Та не глуха, не кричи. Бо ще прийдуть і тебе заберуть."
Не назвалася, 1926 року народження:
– При нас була польська дитина. Батьки мої взяли її з селища, де вибили всіх поляків. Чоловіків зганяли тих трупов закопувати. І в клуні став плач. І як вони одкрили клуню – так мені уже розказували батьки – дитина виходить. А в сестри не було дітей. Послє вона удочерила собі ту дитину і годувала. Була у нас так, як своя сім'я. Заміж видала у Гороховському районі. Ми їй не признавалися, що взяли її. Може хто посторонній потім уже сказав.
Цитати подано за книжкою: Pojednanie przez trudną pamięć. Wołyń 1943, – Lublin 2012
У неділю встали – село вже горить
Свідчать поляки
Гелена ГУК, 1934 року народження, село Островки Маневицького району Волинської області:
– Мій татусь Йозеф Трусюк працював у лісі. Був гайовим, пізніше – лісничим. Мав багато друзів-українців. Якось однієї ночі приїхав до нас українець Омелян Костюк і сказав, щоб звідси втікали. Банда змінилася, і татуся не знає, так що ми тут всі загинемо. Була дуже погана погода, падав дощ, він приїхав конем. Омелян привіз нас до Острувек і завдяки цьому ми врятувалися.
Як перший раз була пам'ятна зустріч в Острувках, татусь вже був після операцій, дуже хворий і не міг приїхати. Але там були українці, котрі про нього питали. На Службі Божій я зустріла українця, який мав 90 років. Я спиталася, звідки він є і чи він знає, де гаївка стояла. А він говорить: "Пам'ятаю, пам'ятаю Крука надлісничого". Питаю, чи пам'ятає Трусюка: "Дуже добре пам'ятаю Трусюка, то був дуже хороший чоловік".
Яніна АДАМЧУК, 1920 року народження:
– Ми мали знайомого українця Козуна. То був мудрий чоловік. Мав радіо, закривав вікно коцами і слухав. Попереджав нас: "Не ночуйте вдома, бо страшно є". Ночували в нього. Якось у неділю встали – а село вже горить. Він сказав: "Ідіть до лісу і вже не вертайтеся". Ми як стояли, босі, в одних сукенках, втекли. В лісі були два тижні.
Ввечері Козун приніс нам пироги, якийсь спечений хліб, ячмінну кашу. Потім навіть молоко, бо люди з дітьми були. Вночі ми дісталися Володимира. Там вже нікого не рухали.
У Володимирі живе внучка Козуна. Часто гостюємо одне до одного. Мені приємно приїздити в Україну. Моя сестра говорить: "Тутай мені небо гарніше, ніж там". Але що зробиш, так сталося. Зла ні на кого не тримаю. Українці та поляки жили в злагоді – разом ходили на весілля чи хрестини, разом вчилися в школах. А потім не знаю, що сталося.
Вадислава БЕНДАЛЖ, 1922 року народження:
– Річка проходила між селами Фундумом і Хотичовим. У Хотичові жили українці, а в Фундумі самі поляки-поселенці. Наймали українців на викопки картоплі. В нас був знайомий українець у Хотичеві. Добрий був. Як рух почав робитися, то тато питається "Халубінський, що тут робити? Чи втікати, чи сидіти, чекати кінця?" А він каже: "Краще втікайте". Від березня до липня ми спали в сховищі. Тато від хліва до саду викопав тунель. Знесли постіль і там спали. Постіль гнила.
Не назвалась, 1925 року народження:
– Уночі, коли втікали, по селу пустили чутку, що людям на двері почали вішати картки. На них писали, хто в будинку живе – поляк чи українець. Нас врятував українець Халубінський. Зустрічався з батьком внизу, в руслі річки, щоб ніхто не бачив.
Цитати подано за книжкою: Pojednanie przez trudną pamięć. Wołyń 1943, – Lublin 2012
3 
1
Коментарі