Місце розстрілу в'язнів Соловецького табору було засекречене протягом шістдесяти років

Українців у документах позначали абревіатурою УНКР – "Украинская националистическая контрреволюция"

"Глухого соловецького вечора 1937 року по всіх камерах бігали конвоїри й кричали "С вещами". Похапцем хапав кожен свої пожитки і, поцілувавшись із приятелем, простував за конвоїром. Вели всіх до порожніх бараків сільгоспу, де провадився попередній трус. У порту був ще один обшук, а потім ще один на материку на "Морсплаві". Відібрали власні речі, одягли всіх у таборовий одяг, пообрізали ґудзики та позабирали пояси. З посиленим конвоєм кудись повезли. Уже в січні 1938 року, коли я був на тому самому "Морсплаві", відібрані у в'язнів цього етапу речі розкрадали урки", – писав історик Семен Підгайний у книжці "Українська інтелігенція на Соловках", яку видав у німецькому Новому Ульмі 1947-го.

 

Описував перебування на тодішніх радянських Соловецьких островах у Білому морі – за 160 км від Полярного кола. Там 1923 року на базі давнього монастиря створили табір особливого призначення. За проукраїнську позицію 1933-го відправили на Соловки й Підгайного. Засуджені працювали на лісозаготівлях, прокладали залізничні колії та будували Біломорсько-Балтійський канал.

Серед них було багато українських письменників, науковців, митців, політичних діячів, робітників і селян. Потрапляли в табір за сфабрикованими звинуваченнями в націоналістичній, шпигунській та антирадянській діяльності. Спецслужби використовували підроблені чи перекручені свідчення, які нібито доводили вину. Опиралися на спеціально встановлені для цього правила – строк розслідування – до 10 днів, розгляд справ у суді провадився без участі адвоката й прокурора, оскарження вироку та клопотання про помилування не дозволялися, вирок виконували негайно.

Активізують репресії проти інакодумців після вбивства радянського функціонера Сергія Кірова у грудні 1934-го. Чекісти вигадують "Об'єднання українських націоналістів", "Контрреволюційну боротьбистську організацію". Звинувачення у причетності до одного з цих або подібних формувань стають підставою для позбавлення волі тисяч людей.

"Правда" повідомила про викриття двох великих груп "терористів-білогвардійців", – згадував літературознавець Григорій Костюк. – Пішли чутки про арешти в Києві й Харкові. З уст до уст передають імена письменників Григорія Майфета, Валер'яна Поліщука, Валер'яна Підмогильного, Олекси Влизька, Дмитра Фальківського. І раптом – арешти найближчих мені людей: Григорія Епіка, Василя Мисика, Миколи Куліша. Це вже було понад усякі сили вдавати спокійного. Дихати стало важко".

У вересні 1936 року Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалює рішення про звільнення Генріха Ягоди з посади наркома внутрішніх справ Радянського Союзу та призначає на його місце Миколу Єжова. Той посилює репресії. Розширює повноваження особливої наради при наркомі внутрішніх справ.

Посилюється агентурна робота, укладають списки потенційних жертв. Беруться й за в'язнів концтаборів. У документації НКВД фіксують висловлювання консультанта Українського постійного представництва в Москві Юрія Самборського: "Останнім часом почали звозити в Соловки українців з усіх таборів. Це означає, що з українцями ще не закінчили".

"Переслідування всього українського здійснюється з математичною планомірністю. Допоки живий Сталін – Україна залишатиметься об'єктом терору, який зараз триває", – записують сказане в Соловецькому таборі поетом Мирославом Ірчаном. – У мене розвіялися всілякі ілюзії щодо пом'якшення моєї долі, а також щодо амністії. Усі, хто має 58-му статтю (норма Кримінального кодексу СРСР, передбачала арешт підозрюваних у контрреволюційній діяльності. – Країна), тепер засуджені на фізичне знищення".

"Здається, ніхто так одверто не виявляв своєї люті і презирства до енкаведистів і всього, що нагадувало совєти й Москву, як історик Матвій Яворський, – писав про колегу Семен Підгайний. – Ніколи й нікого не просив, нічого не домагався, бодай тих вигод, які можливі були хоч би в умовах Соловків. Завжди працював на загальних тяжких фізичних роботах. Приходячи на працю, робив самітно, ні з ким не розмовляючи. Ніколи не цікавився нормою – працював до повного виснаження. Коли якось запитали його, чого він так заподатливо трудиться, він відповів: "Із люті". І це була щира правда".

 

Яворський був ортодоксальний історик-марксист. За брехливими обвинуваченнями як "член "Українського національного центру" потрапив на Соловки. Тут докорінно змінив свої погляди.

– Щиро вам раджу не принижуватися перед червоними варварами, – каже Яворський в'язню, який просить допомогти написати заяву про помилування. – Вас усе одно не помилують. Якби й помилували, то коли я був би на вашому місці, відмовився б від цієї пільги. Особисто я написав заяву-лист, у якій заявив, що сам із табору не вийду. Не хочу перебувати на волі, знаючи, що кращі сини України знемагають у соловецькому мішку. Я поділяю з ними чашу горя до кінця як вірний син своєї неньки-України.

Як "керівник контрреволюційної терористичної націоналістичної організації" потрапляє на Соловки письменник Микола Зеров. Він не може працювати на важких роботах. Його призначають прибиральником у господарській частині. Упоравшись із своїми обов'язками вранці, він зачиняється в кімнатці сторожа й сідає за рукописи.

"Я щодня бачився з ним, бо моє робоче місце було постінь з тією коміркою, – згадував поет Василь Мисик. – Разом зі мною працював харківський письменник Штангей, частенько навідувалися туди Мирослав Ірчан, Олекса Слісаренко, Григорій Епік, що редагував тоді соловецьку газету й мав вільний вихід із монастиря. Якось прийшов Лесь Курбас, діяльний, підтягнутий, – він працював у театрі для вільнонайманих. Вечорами, по роботі, Зеров заходив до мене в гуртожиток і щоразу приносив нові сторінки перекладеної Берилієвої "Енеїди". Читав їх своїм співучим голосом, вивіряючи на слух українське звучання".

Українців у документах на Соловках позначають абревіатурою УНКР – "Украинская националистическая контрреволюция". Насправді до середини 1937-го тут збирають, як пише Семен Підгайний, цвіт української підрадянської інтелігенції. Улітку того року в таборі відбувається посилення режиму. Більшість в'язнів переводять до новозбудованої тюрми. Перед тим проводять обшуки, відбирають усі книжки й папери. Закривають читальню й бібліотеку, скасовують усі культурні заходи.

У серпні 1937 року нарком Микола Єжов видає директиву, якою запроваджує репресивну операцію щодо найбільш активних в'язнів. Їх мають розстріляти після формального погодження з трійками НКВД – органами позасудового винесення вироків, що складалися з начальника підрозділу, секретаря обкому партії та прокурора. Для Соловецької тюрми встановлюють план 1,2 тис. жертв.

До в'язнів підсилають агентів, які збирають дані, що компрометують. Обирають насамперед тих, у кого закінчуються терміни покарання. На основі цих відомостей заводять тюремні справи. Якщо сексотам нічого не вдається добути, то беруть за основу для справи довідки, за якими засудили попереднього разу.

У серпні та вересні керівництво й оперчекістська частина Соловецької тюрми готують інформацію на 1116 в'язнів, які підлягають розстрілу. Без будь-якого слідства передають на розгляд особливої трійки Управління НКВД по Ленінградській області. Щоб провести чистку Соловецького табору й тюрми, на чолі трійки ставлять чекіста Леоніда Заковського. Єжов доручає йому найважливіші та найбрудніші завдання. Трійка розглядає не кожну справу окремо, а одразу списки в'язнів – розстрільні протоколи.

На Соловках добирають групу засуджених до розстрілу. Один із них під час зборів помирає. Решту етапують морем до Кемі – міста в Карелії. Серед таборян, які залишаються на Соловках, зароджується легенда, що вивезені в'язні потонули на баржі. Цим тлумачать, чому раптово обірвався зв'язок із такою великою кількістю людей.

 

Соловецькі в'язні дістаються до Кемі. Звідти залізницею їх везуть на південь. Зупиняються за 250 км, у селищі Медвежа Гора – нині Медвеж'єгорськ. Розміщують у слідчому ізоляторі.

Виконати розстріл 1115 людей доручають заступникові начальника адміністративно-господарського управління НКВД Ленінградської області, капітану держбезпеки Михайлові Матвеєву. 27 жовтня 1937 року він разом із першою партією – 207 в'язнями, їде в урочище біля Медвежої Гори. Там їх розстрілює.

В'язні, побачивши, для чого їх привезли в урочище, намагаються тікати й нападають на конвой. Тому під час розстрілів решти ув'язнених 1–4 листопада охорону посилюють. Ще в ізоляторі засуджених роздягають до нижньої білизни, зв'язують руки та ноги, затикають кляпом рота. Рядами кладуть на кузов вантажівки й везуть на місця розстрілу. Знищують 1111 засуджених. Чотирьох повертають до тюрем Ленінграда, Одеси та Києва.

Матвеєва нагороджують "за успешную борьбу с контрреволюцией" путівкою на Чорне море й орденом Червоної зірки. Та невдовзі заарештовують за виконання незаконного наказу Заковського й за знущання над соловецькими в'язнями. У травні 1939-го Матвеєва військовий трибунал військ НКВД засуджує до 10 років позбавлення волі. Після початку радянсько-німецької війни його звільняють, поновлюють у званні. Повертається в Ленінград, стає заступником начальника тюрми та кавалером ордена Леніна. 1949-го залишає службу за станом здоров'я. Помирає 1971 року.

Після кончини Сталіна репресованих починають реабілітовувати. Але їхнім родичам повідомляють вигадані причини, час та місце смерті. Історики наближаються до правди після виявлення копій розстрільних списків соловецьких в'язнів 1994-го. Встановлюють особи 203 українців, які відбували покарання на Соловках і були розстріляні.

Ще три роки витрачають на пошуки масових поховань. Місце розстрілу називають Сандармох – за назвою хутора, що лежав поблизу. В урочищі виявляють ями розміром 4 на 4 м. Навколо них – дорогу, якою, ймовірно, розставляли конвой під час убивств. Загалом у Сандармоху розстріляли понад 9,5 тис. людей.

"Можна нічого не розповідати про радянську владу, достатньо буде лише сказати, що, аби відсвяткувати 20-ту річницю "Жовтневої соціалістичної революції", за п'ять днів вбили 1111 людей. Просто масове людське жертвопринесення "на честь свята". А що то були за люди. Сандармох – символ кінця української інтелектуальної еліти як окремого історичного феномену. З того часу вона все ніяк не може відродитися. Якби ця трагедія залишалась у свідомості українців так само міцно, як Катинь у свідомості поляків, нікому в Україні просто язик не повернувся б до якихось сепаратистських закликів", –

Оксана Забужко, 62 роки, письменниця

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×