вівторок, 19 липня 2016 11:52

"Хоч воно і гріх приєднуватись до злодіїв та вбивць, але сьогодні буде краще йти до них"

Сотник Армії УНР Василь Оксюк пережив масовий розстріл в'язнів у луцькій тюрмі

Вересень 1939 року. Починається Друга світова війна. Польське військо відступає з території Волині – сюди наближаються солдати Червоної армії. Жовніри обходять села і шукають там комуністів. Найактивніших забирають з собою і розстрілюють.

У селі Черемшанка – тепер Старовижівський район Волинської області – спалюють 11 хат. Багато селян втікають геть. Вояки навідуються до Василя Оксюка. Він – у переліку місцевих активістів. Знаходять його у сінях – меле жито в жорнах.

– Чого не втікаєте? – питають.

– Нема чого. Діти малі, їсти хочуть. Треба змолоти на хліб.

Господаря лишають у спокої. Поляки не знають, що перед ними був колишній сотник Армії Української Народної Республіки. У мирний час він організував у сусідньому селі Седлище "Просвіту", керував читальнею і драматичним гуртком. Із владою постійно мав проблеми. Якось поліцаї підкинули "петлюрівцеві" заіржавілий пістолет. Той обурився й дістав зі схованки змащений "Браунінг". Мовляв, навіщо мені ваш непотріб, якщо маю справжню зброю.

Щойно почалася війна, односельчани запропонували Оксюкові очолити загін червоних партизанів – щоб швидше вибити звідси поляків. Відмовився.

– Я чотири роки воював за вільну Україну з військом, – пояснив. – А ви хочете з такими силами супроти регулярної армії виступити? Тільки біду накличете. Вільна Україна буде. Але ще не скоро.

Більшовики окуповують край. Василь Оксюк їде до Ковеля, аби на власні очі побачити "армію-визволительку". Вулицями вештаються погано одягнені й голодні червоноармійці. На стіні одного з шинків вивішують плакат: запряжений у ярмо український селянин тягне плуга. Під ним гасло: "Освободим украинского брата от польского ярма!".

Пиячать кавалеристи. Один іде до шинквасу, вимагає дві пляшки горілки й кілька кілець ковбаси. Оскільки руки вже зайняті пляшками, наказує почепити ковбаси йому на шию. Далі, похитуючись, повертається до столу.

Автор: надав Олександр КОТИС
  Будівля монастиря бригідок у Луцьку зведена у середині ХVII століття. 1879-го цей чернечий орден скасовано, приміщення переобладнали під тюрму. 23 червня 1941 року – під час наступу Німеччини й відступу радянських військ – тут розстріляли до двох тисяч ув’язнених. Зараз частину приміщення займає Замковий Свято-Архангельський чоловічий монастир Української православної церкви Київського патріархату. Фото 1930-х
Будівля монастиря бригідок у Луцьку зведена у середині ХVII століття. 1879-го цей чернечий орден скасовано, приміщення переобладнали під тюрму. 23 червня 1941 року – під час наступу Німеччини й відступу радянських військ – тут розстріляли до двох тисяч ув’язнених. Зараз частину приміщення займає Замковий Свято-Архангельський чоловічий монастир Української православної церкви Київського патріархату. Фото 1930-х

– Ану, избавь меня от этого буржуазного польского хомута, – просить товариша.

– Выходи, брат, из панского ярма, – той перерізає ковбасні кільця шаблею.

– Це не військо, – говорить Оксюк синові Миколі після повернення додому. – Солдати босі й голодні, а командири їхні п'яні. Це навіть не колишня російська армія. Про офіцерів годі й казати – це не царські офіцери. Як вони думають воювати проти німців – не збагну.

Через рік НКВС арештує вісьмох жителів Седлища і Черемшанки. Серед них і Василя Оксюка. Підозрюють у членстві в Організації українських націоналістів. Три дні тримають у Ковельській тюрмі. Тоді етапують до Луцька. Тамтешня в'язниця облаштована в будинку колишнього монастиря бригідок. Доказів у чекістів немає. Врешті Оксюка звинувачують у тому, що не доніс "органам" про начебто відомі йому формування ОУН в районі.

22 червня 1941-го Німеччина починає наступ на Радянський Союз. Більшовики поспіхом залишають Волинь. У тюрмі починається хаос. Наглядачі відчиняють двері всіх камер. Засудженим за кримінальними статтями наказують виходити у двір. Політичним – на майданчик для прогулянок. Оксюк помічає, що серед тюремної охорони багато працівників НКВС у синіх кашкетах.

– Василю, то ти? – перепиняє його знайомий священик. – Куди ж ти йдеш?

– Куди наказали, туди і йду.

– Хоч воно і гріх приєднуватись до злодіїв та вбивць, але сьогодні буде краще йти до них, – порадив священик. – А Бог нас простить. Тільки постій трохи – може, ще когось із знайомих побачиш, то і їм скажи. А я вже піду, бо й так довго стою тут, можуть помітити.

Кримінальників вишиковують у кілька рядів. Наказують лягти на землю і не піднімати голів. Із сусіднього подвір'я, куди повели політичних, чути автоматні черги.

– Коли стрілянина закінчилась, нквдисти наказали кримінальникам встати, зібрали похоронну команду з тих, хто лежав скраю, – переповідає спогади Василя Оксюка вчителька математики з Седлищ Марія Жук. – Решті наказали розійтись по камерах. Оксюк зайшов у "свою" камеру, висипав із матраців солому. Порожні матраци кинув на нари так, щоб звисали до землі. Приніс ще два матраци із сусідньої камери, висипав солому в куток, а сам сховався під нари. Почало сутеніти. Почулися кроки охоронців, які заходили до камер. Троє нквдистів із гвинтівками напоготові стали в дверях, один зайшов у камеру, де був Василь. Багнетом став штрикати солому. Нікого не знайшовши, пішли геть. Коли стемніло, Оксюк вибрався з камери, подався до виходу – ніде ані душі. Короткими перебіжками дістався пролому в стіні, а відтак – на волю, додому.

Інакше подає цю історію письменниця Наталя Яхненко – псевдонім Наталії Зибенко-Пирогової.

"У шаленій втечі свого окупаційного апарату Москва ще знайшла час віддати наказ чекістам на місцях розстріляти в'язнів, – згадує у книжці "Від бюра до бриґідок". – Їх вигнали з камер на подвір'я зі стіною заввишки сім стопів довкола, і постріляли 700 чоловіків із кулеметів, поставлених по кутах стіни. Оксюк зі своїм досвідом на фронті одразу кинувся ниць на землю і був захоронений тілами пострілених, що впали на нього. Крім нього, так само зробили ще чотири. Разом врятувалися п'ять осіб із 700".

За рекомендацією бургомістра Ковеля Миколи Пирогова – батька Наталі Яхненко – Василь Оксюк півроку працює комендантом служби порядку.

– Влітку 1941-го мене з товаришем затримали німці в Ковелі, – розповідає член ОУН Веніамін Дужинський. – З українськими націоналістами тоді не церемонилися – нас чекав розстріл. Василь Оксюк організував нам втечу. Навіть надав у розпорядження мотоцикл із кулеметом, змонтованим на колясці, й показав безпечну дорогу до лісу. Він часто рятував і червоноармійців. Говорив, байдуже, хто вони за національністю – росіяни чи татари. Мовляв, це молоді солдати, які Богу душу винні. Як колишній офіцер добре їх розуміє, та й сам нещодавно був в'язнем.

Автор: приватний архів Марії ЖУК
  Учасники драматичного гуртка у селі Седлище на Волині, 1936 рік. У центрі в гімнастерці – сотник Армії УНР Василь Оксюк. Це – єдине його фото, відоме дослідникам
Учасники драматичного гуртка у селі Седлище на Волині, 1936 рік. У центрі в гімнастерці – сотник Армії УНР Василь Оксюк. Це – єдине його фото, відоме дослідникам

– Неодноразово рятував земляків, – розказує Марія Жук. – Видавав фальшиві посвідки, витягував із лабет смерті військовополонених, попереджав односельців, коли німці "вербуватимуть" молодь до Німеччини. Жінкам видавав посвідки, ніби вони працюють "на потреби великої Німеччини".

З наближенням фронту Пирогів радить Оксюкові виїхати на Захід. Навіть передає проїзні документи. Той відмовляється.

– З німцями мені не по дорозі, – часто повторює. – Нічого поганого я людям не вчинив. А як буде, так буде. Хоч на рідній землі поховають.

Навесні 1944-го – щойно радянські війська дістаються Черемшанки – Василя Оксюка арештовують вдруге. Цього разу співробітники СМЕРШу, контррозвідки. Слідство триває п'ять місяців.

– За всю мою роботу комендантом я нікого не затримував і ні про кого не доповідав німецьким властям, – заявляє Оксюк на першому допиті. – Затриманих не допитував, обшуків і вилучень документів не проводив.

Не можуть звинуватити коменданта у вбивствах чи тортурах і свідки. Їхні покази переважно абстрактні, а факти часто не відповідають дійсності.

– Когда немцы оккупировали нашу территорию, то Оксюка освободили из тюрьмы и назначили на службу комендантом полиции города Ковеля, – говорить один із них. – Когда он был комендантом полиции, то о его работе я ничего не знаю.

– Это было примерно в апреле или марте 1942 года, в то время снега уже не было. Догоняя меня, Кор-а М. сообщила мне, что только что комендант полиции Оксюк и немец арестовали Дол-ю А. и повезли на машине, – свідчить інша. Хоч Оксюк звільнився у грудні 1941-го.

Слідчі також випитують, чи під час визвольних змагань УНР воював проти дивізії Миколи Щорса і чи брав у полон червоноармійців.

– Звісна річ, доводилося брати, – відповідає. – За угодою з польським командуванням, полонених передавали полякам.

10 жовтня 1944 року військовий трибунал засуджує Василя Оксюка до розстрілу. Вирок виконають через три місяці – в день його народження.

Дружину і синів вивезли в Казахстан

1894, 8 січня – Василь Оксюк народився у селі Черемшанка Ковельського повіту Волинської губернії – тепер це Старовижівський район Волинської області. Перед Першою світовою війною учителював.

1915 – призваний до імператорського війська. За "мазепинство" Оксюкові не хотіли надати офіцерське звання. Мусив писати рапорт на ім'я великого князя Миколи Миколайовича. Командував ротою в чині поручника 36-го Орловського полку, який перед війною дислокувався в Кременчуку на Полтавщині. Зі встановленням 1917-го влади УНР полк перейшов під синьо-жовті прапори. За Гетьманату перейменований на 24-й Чигиринський і переведений до Звенигородки на Черкащині. Оксюк захворів на тиф. Після одужання обіймав посаду сотенного господарчої частини 4-го Київського кінного полку 4-ї Київської дивізії під командуванням Юрія Тютюнника. Після Першого Зимового походу Армїї УНР 1919–1920 років підвищений до рангу сотника. У Другому Зимовому поході 1921-го обіймав посаду начальника штабу Подільської групи.

1921 – повертається в рідне село, що опиняється у складі відновленої Польської Респуб­ліки. Одружується з Євдокією Романчук, донькою георгіївського кавалера Іона Романчука. 1929-го народжується син Микола, через рік – Юрко. Перед початком Другої світової війни має 15 га землі, серед них 6 га орної, шість корів, пару коней. Завідує бібліотекою-читальнею у сусідньому Седлищі. Очолює тамтешнє товариство "Просвіта", організовує драматичний гурток.

1940 – арештований радянськими органами безпеки за підозрою у членстві в ОУН. Дивом врятувався під час масового розстрілу в'язнів Луцької тюрми 23 червня 1941 року. У травні 1944-го вдруге арештований СМЕРШем – радянською контррозвідкою.

1945, 8 січня – розстріляний. Місце страти і поховання невідомі. Дружину і синів вивезли в Шептикульський район Кокчетавської області Казахстану. На Волинь так і не повернулися. Онуки живуть у Запоріжжі. У травні 1993-го старший син сотника Микола Оксюк надіслав запит щодо батька до Волинського обласного суду. ­Відповідь: "Оксюк Василий Филиппович был осужден по ст. 54–1а УК УССР к высшей мере наказания – расстрелу – обоснованно и реабилитации не подлежит".

Зараз ви читаєте новину «"Хоч воно і гріх приєднуватись до злодіїв та вбивць, але сьогодні буде краще йти до них"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути