Актор і письменник Василь Довжик, 66 років, прийшов у Будинок кіно на перегляд фільму режисера Сергія Параджанова "Ашик-Керіб". Високий, худорлявий, він пригладжує косичку на потилиці. Раз у раз вітається зі знайомими.
— Параджанова я не знав. А от з Іваном Миколайчуком був знайомий, — каже, присівши в холі. Розповідаючи, часто усміхається. — Я вчився на театральному факультеті, а Іван — на кінофакультеті. У них був творчий курс. Наприклад, Броніслав Брондуков відпрацьовував різні падіння. Так входив у роль, що в метро, буцімто не помітивши скляних дверей, бився об них головою. Люди його жаліли: не помічали, що в двері бив ногою, а не обличчям.
Курс Довжика був на рік молодший.
— Ми зі стипендії 20 рублів складалися по рублю і йшли до когось зі студентів-киян. Якось потрапили на Пушкінську, 1. Там зараз меморіальна дошка критику Давиду Копиці, поряд із "Віденськими булочками". Там жили двоє наших, брати Олексенки. Їхній батько був заступником міністра енергетики УРСР, а мама — письменницею. Ми виставили вино, а господарі дали на закуску кавун. Тільки з"їли — другий вносять із балкона. Я пішов подивитися, а там увесь балкон завалений величезними кавунами! Я із Сумщини, у нашому селі такі не росли. Відтоді знаю: рай — це коли в тебе величезна квартира і балкон, завалений кавунами.
Уточнює, що згодом Степан Олексенко став народним артистом СРСР.
— Він зіграв Лаерта у фільмі Григорія Козінцева "Гамлет". Був одружений із донькою поета Костя Герасименка, Мариною — актрисою театру імені Франка. Степан теж там працював. На жаль, років два, як помер.
Василь служив телеграфістом у батальйоні зв"язку. За три роки повернувся до театрального інституту.
— Наш студент Туровський покритикував у "Комсомольській правді" фільм "Помилка Оноре де Бальзака". Мовляв, фільм поганий, а про Бальзака з нього можна довідатися лишень одне: любив каву. Але ж режисер — сам Тимофій Левчук, голова Спілки кінематографістів УРСР. Ми написали колективного листа на захист Туровського. Єдина, хто відмовилася підписати, — Лариса Хоролець, майбутня народна артистка й міністр культури. І не з переляку, а як протест проти стадного інстинкту. Я її заповажав.
1970-го Довжик одружився і закінчив інститут.
— За розподілом міг їхати в театри Львова чи Ужгорода, — потирає лоба, натерши червону смугу. — Але дружина заявила: я з Києва — нікуди! Вона з батьками та двома братами жила в маленькій кімнаті в комуналці. Мене одразу прописали, щоб стати на квартирну чергу. Через 15 днів я звідти пішов. Тесть сказав: ото він друкарську машинку притарабанив, то треба в КГБ доповісти. Видно, листівки готує.
Постійної роботи у Василя не було, помешкання винаймали.
Єдина, хто відмовилася підписати, — Лариса Хоролець
— Хоролець запросила в театр "Слово" при Спілці письменників. Із Вінграновським їздив у Запоріжжя, виступали у філармонії, на заводах. Микола рано вставав і йшов на базар. "Василю! Вставай, шо ти лежиш, як собака". А сам ніжки склав, як козак Мамай, і сидить, завернутий у простирадло. Каже: "Я вже купив яєць і пляшку. Налий сльозу!" Замість склянки подає шкаралупу з-під випитого яйця. І читає свої вірші.
Питаю про найцікавішу роль.
— Фабіян у семисерійному фільмі "Лебедина зграя" за романом Василя Земляка. Коли знімали другу частину, я спізнився в кадр. А якщо із-за мене зупинять зйомки, то мене вб"ють. Коли ввалився в кадр, у мене такі очі були! Потім режисер казав: роби що хочеш, аби лишень у тебе було таке око, як у другій частині.
Невдовзі за романом Земляка актор і режисер Іван Миколайчук зняв фільм "Вавілон-ХХ".
— Якось сиджу в хаті сам. Це вже жінці дали від заводу Корольова квартиру, 12,7 квадратних метрів. Раптом у двері дзвінок. Я в самих трусах сиджу, бо жара, так і відчинив. А там молода красива жінка! — зіщулюється. — І зразу через поріг переступає: "Добрий день! Я асистент Івана Миколайчука, він знімає фільм "Вавілон-ХХ". Там є роль чоловіка Мальви. Його грає артист Дмитро Миргородський, котрий "після вчорашнього" десь пропав. 76 людей, і вся техніка стоїть. Треба заміну. Кажу: "Так він же ж там б"є жінку! А я не можу бити жінку".
Після вмовлянь Довжик сів у таксі, що чекало під під"їздом.
— Із надією кажу: заїдемо по дорозі в театр Лесі Українки. Я там найду таких мордоворотів — вони ту Мальву відмаслують, що довго пам"ятатиме. Асистентка аж виє: Миколайчук сказав, треба худий, туберкульозний. А худішого актора, ніж Довжик, на весь Київ немає.
Мальву грала Любов Поліщук. Знімали в музеї в Пирогові.
— Біля хати баба стоїть, груди на тин поклала. Дід на бандурі тринькає. У хаті Люба Поліщук стегнами виляє. Аж раптом у хату прослизнула японська делегація, туристи. Ну, ждемо, — зітхає. — Дивлюся на Поліщук і думаю: та вдарю! Пішли ті японці, аж оператор: баста — сонце втекло, нема світла. А на другий день знайшовся Миргородський. Я навіть познайомитися з Поліщучкою не встиг.
Улітку 1987-го в метро Довжик востаннє зустрівся з Миколайчуком.
— На ньому такий шкіряний югославський пла-а-ащ, — каже протяжно. — Іван такий рівний-рівний, худий, із тросточкою і шляпа красива, чорна. Каже: "Буду знімати "Украдене щастя". Заберу тебе з собою". Попрощалися. А через два місяці його не стало. Потім цей фільм Юрко Ткаченко зняв. У мене весь час стояло в пам"яті: "Я заберу тебе з собою..." Аж острах якийсь лишився.
Після закриття театру "Слово" Василь працював методистом при Спілці письменників. Написав 16 дитячих книжок, три лібретто до опер — зокрема й "Палату N6". 1999-го за збірку повістей "Уперта хата" отримав премію ім. Лесі Українки. У кіно знімався під час відпусток і різних "оказій".
— У Молодий театр не пішов, хоч Іван Драч і пропонував на директорську посаду. Але я хотів грати. Кликала й Ірина Молостова в театр Лесі Українки — завлітом. Але закінчували письменницький будинок на вулиці Чкалова, нині Гончара, а в мене не було хати — лишень ота 12,7 квадратних метра. Я стояв на черзі другий, але спритніші відіпхнули. Мені виділили стару 3-кімнатну квартиру на Русанівці. У ній жив автор пригодницьких романів Ростислав Самбук. А його переселили в новий дім.
3 
1
Коментарі