Останній вікенд перед Різдвом. Він казковий. Бо дістався Львова і проводжу вечір у її компанії. Хоча важко відігнати думки про робоче завдання тижневої давності. Бурдюг у одному із сіл Донеччини. Там розташовуються бійці батальйону "Шквал" – одного з найбільш бойовитих у 59-й бригаді. Сплять у мішках просто на землі. Сама "позиція" нагадує курник – місця мало, людей багато.
Гаразд, досить у це заглиблюватися. Врешті, відпустка коротка – чотири дні. Треба зосередитися на тому, що тут і зараз. І сказати їй, що в армії втратив інтерес до спорту. Є речі важливіші. Залишу собі тільки "Мілан" і теніс. Але все одно даю ствердну відповідь на запитання, чи дивитимуся бій Усик – Ф'юрі. Совість не дозволить пропустити подію такого масштабу.
Приносять суші. Я дещо психую і замовляю пів літра морквяного фрешу. В армії годують непогано, але такого не дають. Можна відвести душу. Нам комфортно. Говоримо про все і ні про що. І тут у мене дзеленчить телефон. Дивлюся на екран і німію від напису: "Командир".
Ні, я отримав добро на поїздку. Але не взяв із собою ноутбук. І якщо зараз буде текстове завдання – пропав. Тремтячими руками беру слухавку. Вона каже, що вираз обличчя в мене – як у СЗЧшника.
Мені щастить. Командир ставить завдання зовсім іншого порядку. Його донька – в Лондоні. Там допомагає українцям, має зустріч із Борисом Джонсоном. А сьогодні ввечері хоче подивитися бій Усика і просить підказати, яким чином їй це зробити.
Спільними зусиллями їй допомагаємо. За кілька годин дістаюся готелю. Хочеться спати – їхав добу через усю країну. Але відставити сон – бокс. Він не надто видовищний. Але навіть я розумію: Усик перемагає, бо чудово відпрацював тактично. Ф'юрі підготувався, та все одно втратив свій шанс.
Після бою приходить повідомлення з Лондона: "Слава Україні! Ми переможемо".
3 
1
Комментарии