У дитинстві я не пропускав жодної доступної спортивної телетрансляції. Батьки хвилювалися, що це вплине на успішність мого навчання. Наполегливо просили мене обрати одну футбольну команду, уболівати за неї і дивитися поєдинки виключно за її участі. Марно. Тоді я ковтав усе, що пропонувало тодішнє телебачення. А найбільшим покаранням було відлучення від спортивного ефіру, якщо приносив зі школи незадовільні оцінки. Було боляче
Прохання уже покійних батьків виконав за два-три десятиліття. Нинішні часи такі, що спорт можеш переглядати скільки хочеш, де хочеш і в будь-який час доби. Але вже не тягне. Тому тільки "Мілан". Вибір, зроблений із дитинства.
Та інколи старі звички беруть гору. І я можу заздалегідь підготуватися до перегляду змагань, які не мають стосунку до улюбленої команди. І мені знову боляче. З іншої причини: пам'ять догідливо вишиковує асоціативний ряд із полеглих та зниклих побратимів моєї 59 бригади.
Перший із них – "Малий". Уродженець Херсонщини, він опинився в окупації на початку великої війни. Тоді мав 18, але дитиною себе не вважав. І приймати правила окупантів не погодився. Правдами й неправдами виїхав за межі області. У Миколаєві пройшов перевірку СБУ і далі не вагався. Пішов у розвідники. Але мав таку службу, що доводилося брати в руки автомат і нищити ворога. Коли вдавалося, щиро радів, бо назавжди закарбував у пам'яті весь морок, який принесли на нашу землю окупанти. І цим перекреслили мрію "Малого" – стати професійним стаєром. Займався у дитинстві цим серйозно. Але молодості переважно не мав.
18 серпня у його бліндаж "руzzкие" влучили. Пряме влучання – без шансів на збереження життя. І вересневий легкоатлетичний чемпіонат світу у Токіо дивитися він не міг. Спостерігав я – тоді, коли Ярослава Магучіх виборювала свою бронзу. Бачив красуню з Дніпра, а перед очима стояв героїчний "Малий" із Херсонщини.
Ніколи не підтримував футбольної збірної Бразилії, хоча за неї грав Кака – мій улюбленець у "Мілані". Та нині став цікавитися справами команди, яка з 2002-го не може перемогти на Кубку світу, – трагедія для винятково футбольної нації. Достатньо відчутна, щоб прагнути перервати цю серію. Для цього покликали вінценосного італійського тренера Карло Анчелотті – ще одну "нашу" легенду. Власне, тому й цікавлюся. І бажаю їм перемогти наступного літа на полях США, як 1994-го, хоча тоді вболівав за Італію. І неодмінно привезти трофей на легендарний стадіон "Маракана" у Ріо-де-Жанейро. Бо там мріяв побувати "Смурфик" – простий піхотинець із Житомирщини, який жив чесно й виховував доньку Вікторію, ні в чому їй не відмовляючи. У дитинстві він прочитав книгу про легендарний фінал 1950-го, коли бразильці готувалися до першого тріумфу на Кубку світу. На "Маракані" тоді зібралося 199 854 глядачі. Господарів проти Уругваю влаштовувала нічия. Вони навіть "перевиконали план", відкривши рахунок, але географічні сусіди у відповідь забили двічі – і "Маракана" занурилась у жалобу. Менш величною арена від цього не стала. І "Смурфик" дуже хотів відчути її подих. Уникав смерті як міг – навіть коли присипало землею. Не втрачав почуття гумору – говорив, що купив собі таку форму, щоб гарно сиділа, коли його ховатимуть. Невідомо, чи знадобиться, бо поки що не поховали. Вважається зниклим безвісти, адже без вагань пішов на смертельно небезпечну позицію – хто як не я, мовив.
А от недавно вручали приз найкращому воротареві – 2025. Приз імені Льва Яшина – радянського воротаря, гру якого мало хто бачив, а коли бачили, то помічали, що припускався дитячих помилок. Ну, Бог із ним – Яшиним, він спочив 21 березня 1990-го і не бачив, як його терористична країна влаштувала спочатку бійню в Ічкерії, а потім і в Україні. За незалежність першої воював батько "Мерса" – боєць, який пройшов жорсткий відбір, щоб потрапити до числа вояків славетного генерала Джохара Дудаєва. Вижив у нелюдських умовах – "руzzкие" уміють їх влаштовувати. Проте отримані на війні рани далися взнаки – 2006-го помер. "Мерс" тоді мав шість років. Згодом хлопець захопився футболом, грав на позиції воротаря. Коли українську землю "відвідала" війна, з третьої спроби "відпросився" в тата й пішов туди, де важко, але не соромно. Бо вихований був так, щоб не кинути побратима в біді. Накрило 25-річного хлопця із Сумщини тоді, коли він кинувся евакуйовувати пораненого друга. І коли дивлюся на Доннарумму – голкіпера "Парі Сен-Жермена", що блискуче відстояв у плейоф минулої Ліги чемпіонів, то згадую його, "Мерса", який так захопливо розповідав про свої голкіперські звитяги на полях північного регіону нашої держави.
І бере злість. На самого себе. "Мілан" – клуб всесвітнього масштабу. Тож на теренах колишнього совка за нього вболіває сила-силенна людей. До 2014-го цілком нормально спілкувався з тими "міланфанами", які народилися на території тероросії. Нині скоротив контакти до мінімуму.
Бо їхніх вибачень і протестів тільки на своїх кухнях замало. Вони – такі ж винуватці України у вогні, як і Путін. І мають бути покарані після війни, живучи погано. Бо допустили й мовчали. Зняли із себе відповідальність. А "Малий", "Смурфик" і "Мерс" через це загинули.
І на жаль, не тільки ці троє героїв.
2 
1
Комментарии