Уболівав за Італію раз у житті, на Кубку світу 1994 року у США. Кістяк тієї команди становили гравці улюбленого "Мілана", який виграв національний чемпіонат і Лігу чемпіонів. Обороною керував капітан Франко Барезі, півзахистом – Деметріо Альбертіні. Тільки гра в атаці залежала від футболіста "Ювентуса" Роберто Баджо, який за рік теж став "міланістом". Його партнером у нападі був ще один мій улюбленець – Даніеле Массаро. Тренував команду Арріґо Саккі, який наприкінці 1980-х зробив із "Мілана" одну з найсильніших команд в історії.
Турнір виграла Бразилія. Барезі, Массаро та Баджо не забили в післяматчевій серії пенальті. Після поєдинку разом із Барезі заплакав і я.
2000-го Італія грала на Євро. Поставив гроші на їхню перемогу. Однак у фіналі Франція відігралася за 40 с до кінця матчу, а потім її нападник Трезеґе забив "золотий" м'яч.
Італійці відігралися за шість років на Кубку світу. Далі – провал. Відносні успіхи на Євро-2012 та 2016 – заслуга тренерів Чезаре Пранделлі й Антоніо Конте. Коли поставили Джамп'єро Вентуру – не потрапили на Кубок світу-2018.
Зробили висновки. Реформували дитячий футбол. Національний чемпіонат раніше був пануванням оборони. Тепер став фестивалем голів.
– На Євро підтримуватиму Італію, бо там грають цікаві футболісти, – заявив друзям.
Проте за місяць до турніру виявилося, що в команді не буде жодного "міланіста". Воротар Доннарумма залишив клуб і підписав вигідний контракт із французьким ПСЖ. Від збірної мене відвернуло. Хотів, щоб "зрадник" пропускав щоматчу.
У груповому турнірі йому ніхто не забив, у плейоф – лише раз за гру. Став героєм післяматчевих пенальті у півфіналі та фіналі. Визнаний найкращим гравцем Євро.
Барезі у твіттері радіє. А я знову плачу. Як улітку 1994-го.
2 
1
Коментарі