Сиджу в окопі й чую: танк їде прямо на мене

 

Наприкінці 1990-х проходив строкову службу в армії. Проте теперішній військовий досвід геть перекреслив ті враження. Єдиний позитивний момент з того періоду, що спершу нас відправили на водійські курси. Але ми не тільки їздили на ­КамАЗі, чи на ЗІЛі, але й училися стріляти, була фізична підготовка. Тобто на строкову службу я потрапив підготовлений, з правами категорії С і приблизним розумінням, що далі буде. Якось читав спогади Юрія Андруховича про його службу в 1980-х. Думаю, за те пострадянське десятиріччя мало що змінилося.

Строкову службу проходив у Гостомелі. Нині ні цеглини не залишилося від нашої казарми. Вона, до речі, виходила ­вікнами на злітну смугу "Мрії". Якраз на 10-ту річницю незалежності України ми сиділи в казармі й дивилися по телевізору парад на Хрещатику. Відчули, як затремтіли шибки, – "Мрія" злетіла. Скло ще продовжувало вібрувати, а по телевізору бачили: літак вже над Хрещатиком.

Коли мене мобілізували 2023-го, армійський досвід знадобився психологічно. Після кучмівської служби "учебка" здалася піонерським табором. Хлопцям, які не служили, було складніше. У навчальному центрі нас було багато, люди – найрізноманітніші. Спершу після київської тусовки я трохи снобив – складно було знайти близьких за духом співрозмовників. Але невдовзі познайомився з хлопцем – крутим фізиком, який стажувався в Гарварді. Ми здружилися: разом ходили в наряди, сперечалися про політику, філософствували. Наприкінці "учебки" він отримав призначення в Третю штурмову на посаду, пов'язану з його знаннями з фізики.

2014 року думав, що буде, як у Грузії: після Донецька почнуть бомбити Київ. Мені як журналісту доводилося тісно спілкуватися з грузинськими митцями, які переосмислювали досвід російсько-грузинської війни. Вони розповідали, як ворожі літаки гуділи над їхньою столицею. Тому після анексії Криму й початку російської агресії на Донбасі я схоплювався з ліжка від будь-якого звуку літака. Але це лише 2014–2015 роки, потім утворився душевний мозоль. Тобто найстрашніші рефлексії я пережив іще тоді. Моя перша думка 24 лютого 2022-го: чиряк прорвало, нарешті кацапи показали справжнє обличчя. Звісно, сподівався, що їм одразу дадуть відсіч, але сталося те ж саме, що в Грузії. Світ висловив занепокоєння – все. Проте є відчуття, що нині ми перебуваємо в передбачуваному фіналі наших 300-річних відносин із Росією. Це перевірка на життєздатність нашої нації. 1918-го ми не склали цього іспиту, але нині – на остаточному перескладанні, яке, щоправда, затягнулося.

У вересні 2023-го я повернувся з військової академії й мене призначили на посаду заступника командира роти. Відправили на позиції під Куп'янськом. Вони були розтягнуті – посадка десь кілометр із копійками, а навпроти ще одна посадка з під*рами. До них було 1200 метрів. У бінокль можна було роздивлятися, що вони роблять. Отож посадки простягалися паралельно одна до одної, а декілька інших розміщувалися перпендикулярно до них, ніби місточки. По цих кущах вони весь час намагалися нас штурмувати. Під час одного штурму нашого ротного сильно контузило, його евакуювали. Я як заступник командира роти залишився на позиціях, щоб усе контролювати. Мене не було ким замінити, тому без ротації провів в окопах 38 діб.

До жовтня були поодинокі сутички з кацапами. А на день народження Путіна почався екшн. І танки поїхали, і літаки полетіли. Тоді було не до ротацій, головне – витримати. Доки прийшло підкріплення, нас залишилося четверо – два офіцери і двоє солдатів. Поталанило, що пішли дощі й підари не могли зробити дорозвідку, інакше скористалися б тим, що на позиціях практично нікого немає. Як хтось рухався в наш бік, ми тільки й могли, що насипати з кулемета.

У якусь мить я сам для себе помер. З усіма подумки попрощався. Сиджу в окопі й чую: танк їде прямо на мене. Запах солярки різко вдарив у ніс. Ніколи не розумів цієї літературщини "душа опустилася в п'яти", але воно так і відчувалося – ніби душа з мене вилетіла і я став роботом. Але це не було безнадією, а швидше: я не здамся без бою. Хоча що я міг зробити? Гранатомета в мене не було. Але в останній момент перед моїм окопом танк розвернувся і поїхав у протилежний бік.

Страху за себе вже не було. Лише за хлопців. Коли танк почав гатити, одному пацану ногу відірвало. У голові крутилося: переді мною дитина, і я мушу її врятувати. Не думав, що наступний постріл може мені голову знести, – одразу кинувся витягувати побратима.

Або ще один момент, коли кацапи нас штурмували. Вони вже по нашому окопу ідуть, а я думаю: що ж ти сидиш, треба діяти. Вискочив на бруствер, пробігся і почав стріляти зверху. В ту мить лише одна думка: щоб нашого окопу не взяли.

Новобранці, щойно прибувають на позицію, заб'ються в куток бліндажа й думають тихо пересидіти. Але так не вийде. Рано чи пізно туди прилетить. Сидітимеш, боятимешся, а на нічному чергуванні, наприклад, вороги підкрадуться, гранат накидають – і все. Був у нас сержант, Андрій, колишній ­ДШВшник. Я за ним спостерігав. Він казав: "Прикол у тому, що під*ри крадуться, хочуть зненацька атакувати. А тут нежданчик – ти вискакуєш там, де не чекали". Андрій так і робив. "Піду прогуляюсь", – каже, а сам ішов кацапів відстрілювати. Він навчив, що треба їх контратакувати: хто перший б'є, того й перевага.

Під час боїв біля села Синьківка на Куп'янщині мав у нічному лісі провести групу своїх бійців на позиції. Завів пацанам поповнення і вертаюся до себе в окоп. І через пів години блукання розумію, що не уявляю, де я. Хоч в око стрель. Іще через пів години ходіння лісом майже провалююсь у траншеї. На радощах сповіщаю в рацію: "О, знайшов". А мені: "То не наші". Кулемет почав по мені працювати. Трохи постріляли навздогін, доки драпака давав. ВОГ із дрона скинули, то шматком дерева синця набив. Відлежувався в кущах. Заступник комбата вислав мені на допомогу безпілотник. Далі я йшов на його блимання. Пірнути в завалену сосновим гіллям яму для мене було тоді реальним спасінням. Бо поруч у таких самих чекали кацапів мої хлопці. Специфіка місцини, де тоді доводилося воювати, була така, що вкопувалися ми в пісок. Тобто зі стін окопу все осипалося – і лопатою доводилося працювати постійно й одночасно пильнувати та стріляти. А надворі грудень. На другу добу напівлежання в холодній ямі терпіти позив організму звільнитися від сечі вже стало неможливо. Єдиним виходом було – копати додаткове заглиб­лення в окопі. Аби зовні себе не видати, відкинув акуратно пісок – і раптом моя лопата задзвеніла від зустрічі з металом. Догрібся пальцями до чохла від спального мішка, повного ручних гранат Ф-1. Значить, мій попередник на цій позиції був досвідчений воїн. Але, за моєю версією, через активну стрілянину затоптав у пісок запаси боєприпасів, або його евакуювали пораненого, а лимонки залишили наступним захисникам позиції. Ці гранати мені справді допомогли відбити черговий ворожий накат. А той чохол від спального мішка, точніше – від гранат, досі в мене. Як оберіг. От лише я в ньому тримаю запас теплих шкарпеток, згадуючи бій у холодному зимовому лісі під Куп'янськом.

Скажу за себе: здаватися не збираюся. Маю відчуття, що війна – до кінця мого життя. Може не буде так активно піхота лізти, але ракетами і дронами нас кошмаритимуть, доки ми не вигадаємо щось справді потужне у відповідь. Наприклад, свою ядерну зброю. Можливо, будуть якісь паузи й війна стане більш гібридною, але доки живий Путін, вони бомбитимуть мирні міста.

Нині служу на покровському напрямку. Як і в усіх військових, вихідних немає, робочий день ненормований, але про всяк випадок у мене із собою бейсбольний м'ячик і рукавички. Був класний період, коли нас перекинули в Суми. Пощастило, бо там жив у 5 хвилинах від бейсбольного стадіону. Затусив із місцевими, міг трішки пограти. У Сумах, до речі, ходив у театр. Нині бракує часу, щоб стежити за всіма театральними й кінопрем'єрами. Але щодо музики я завжди тримаю руку на пульсі.

Коли запитують, чи не дратує мене відносно мирне життя в тилових містах, відповідаю: аніскільки. Це ж навпаки чудово, що в нас не стереотипна війна. Було б геть сумно, якби не було куди поїхати відволіктися. У нас є за що воювати. Роздратувати може вголос сказана відверта маячня, типу "Зеленському вигідна війна" чи "Підемо воювати тільки після депутатів".

×