четвер, 29 лютого 2024 08:40

"Проблема в тому, що ми закинули наших дітей"

У підлітків не асоціюються ті росіяни, які стріляють, із тими, що знімаються в серіалах

Ви народилися в місті Сніжному, що нині під окупацією. Які яскраві спогади залишилися з дитинства?

– Небагато. Ми виїхали звідти, коли мені було шість років. Згадую, як узимку тато возив мене на санчатах у дитсадок. Їду собі, ще досипаю, відчуваю на щічках холодний вітерець. Проте мого тата як директора відправляли підіймати сільські школи, і ми поїхали на Приазов'я. Переїжджали з села в село, тато налагоджував роботу в новостворених школах. Часто гостювала в бабусі в селі Осиковому, яке нині теж під окупацією. Тому в мене немає однієї "малої батьківщини", їх декілька. У дитинстві мене мучили постійні переїзди, але 2014-го знайшла в цьому плюси. Фактично в кожному селі Приазов'я жили знайомі, колишні однокласники, їхні батьки. Коли росіяни полізли, могла подзвонити будь-кому й розпитати про ситуацію. Там, де інші волонтери потрап­ляли в пастки, ми могли проїхати безпечно. Я знала всі стежинки, давні друзі підказували, як проїхати, щоб не нарватися на ворогів.

Давні друзі підказували, як проїхати, щоб не нарватися на росіян

Ви за фахом історикиня. Як можете прокоментувати "історичні відступи" Путіна в його інтерв'ю Такеру Карлсону?

– Усі притомні люди розуміють абсурдність сказаного диктатором. Проте щодо історичної приналежності територій можу розповісти деякі приклади з моєї юності. Коли мені було 15 років, ми жили в селі Самсоновому біля заповідника Хомутовський степ на кордоні з Росією. Дивувалася, коли через територію Ростовської області їхали у Сніжне до родичів. Там деякі села були нормальні, а інші викликали шок – хати небілені, обідрані, ні паркану, ні квіточки, туалет розвалений. Тоді дізналася, що в занедбаних селах живуть росіяни, а в доглянутих – українці, адже то колись була наша територія. Другим дзвіночком про те, що в радянський період нам не все розповідають, було спілкування з бабусею і дідусем. Вони розмовляли такою цікавою говіркою, що потім нічого подібного я ніде в Україні не чула. Наприклад, бабуся мені казала: "Внучечко, вдягни байдерочку. Візьми корчик, йди до фонтала й наточи води". Коли стала журналісткою і їздила Україною, ніде не зустрічала слів "байдерочка", "корчик". Єдиним регіоном, де їх почула, була Кубань. Отож росіяни не тільки в нас Крим віджали, а також частину Слобожанщини, Сіверщину, Кубань.

  Олена ”Ластівка” Мокренчук 56 років, письменниця, історикиня, військовослужбовиця. Народилася 19 серпня 1967-го в місті Сніжному на Донеччині. Батько працював директором школи, а мати – завучем. Закінчила історичний факультет Донецького національного університету імені Василя Стуса. Працювала учителькою історії та журналісткою. У 2006–2011 роках була деканом експериментального факультету християнської журналістики Київського християнського університету. Згодом – директоркою інформаційної агенції AlfaPress. На фронті з 2014 року, спершу як журналістка і волонтерка. Влітку 2015 року вступила на військову службу. Учасниця бойових дій, має нагороди Головнокомандувача Збройних сил України, начальника Генерального штабу ЗСУ та міністра оборони України. У 2015–2018 роках – пресофіцер 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, потім – начальниця пресслужби оперативного командування ”Північ”. З грудня 2021-го – офіцер Управління зв’язків із громадськістю Збройних сил України. Майор ЗСУ. Учасниця Революції гідності. Волонтерка. Членкиня Національної спілки журналістів і Національної спілки письменників України. Авторка книжок ”Аліска, фронтова лисичка”, ”Афінка з ”Куби”, ”Вітер з Дикого поля”, ”Герої моєї країни: Михайло Драпатий”. Співавторка Національної Книги пам’яті жертв Голодомору, серії альманахів ”Приазов’я: портрет сучасника” та інших. Книга ”Аліска, фронтова лисичка” отримала найвищу нагороду Мистецького конкурсу Міністерства оборони України – премію імені Богдана Хмельницького. Заміжня. Має двох синів і двох доньок, трьох онуків та онучку. Захоплюється живописом і музикою, у Східноукраїнській теологічній семінарії вивчилася на диригента церковного хору. Любить історичну прозу. Живе в Києві
Олена ”Ластівка” Мокренчук 56 років, письменниця, історикиня, військовослужбовиця. Народилася 19 серпня 1967-го в місті Сніжному на Донеччині. Батько працював директором школи, а мати – завучем. Закінчила історичний факультет Донецького національного університету імені Василя Стуса. Працювала учителькою історії та журналісткою. У 2006–2011 роках була деканом експериментального факультету християнської журналістики Київського християнського університету. Згодом – директоркою інформаційної агенції AlfaPress. На фронті з 2014 року, спершу як журналістка і волонтерка. Влітку 2015 року вступила на військову службу. Учасниця бойових дій, має нагороди Головнокомандувача Збройних сил України, начальника Генерального штабу ЗСУ та міністра оборони України. У 2015–2018 роках – пресофіцер 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, потім – начальниця пресслужби оперативного командування ”Північ”. З грудня 2021-го – офіцер Управління зв’язків із громадськістю Збройних сил України. Майор ЗСУ. Учасниця Революції гідності. Волонтерка. Членкиня Національної спілки журналістів і Національної спілки письменників України. Авторка книжок ”Аліска, фронтова лисичка”, ”Афінка з ”Куби”, ”Вітер з Дикого поля”, ”Герої моєї країни: Михайло Драпатий”. Співавторка Національної Книги пам’яті жертв Голодомору, серії альманахів ”Приазов’я: портрет сучасника” та інших. Книга ”Аліска, фронтова лисичка” отримала найвищу нагороду Мистецького конкурсу Міністерства оборони України – премію імені Богдана Хмельницького. Заміжня. Має двох синів і двох доньок, трьох онуків та онучку. Захоплюється живописом і музикою, у Східноукраїнській теологічній семінарії вивчилася на диригента церковного хору. Любить історичну прозу. Живе в Києві

І ще одна деталь. У 1990-х я працювала вчителем історії у школі й вела гурток "Патріот". Учні ходили до старих людей і слухали їхні розповіді, щоб краще знати історію краю. На одному кутку села говорять, що їх сюди привезли й викинули в чисте поле, вони викопали землянку та жили. Потім на балці підривали дикий камінь, із нього складали бараки, пізніше держава будувала будинки й давала квартири. Казали: "Местные нас ненавидели, дразнили "нарпитовскими" (тоді діяло підприємство "Донецький комбінат народного харчування", де працювали росіяни. – Країна). На іншому кутку розповідали, що тут був хутір Молочар, де здавна жили, показували: це наше старе кладовище, а ось нове. Звісно, я знала, що сюди завозили росіян, але відкрилися масштаби. Виявляється, на Донеччину прибуло понад 150 ешелонів. Українців виморили голодом, а в 1933–1934 роках привезли росіян.

Що вас найбільше вразило на фронті?

– Не повірите – археологія. 2015 року наші хлопці копали бліндаж і натрапили на поховання жінки-воїна з луком та стрілами. Найімовірніше, вона була вождем племені й воєначальницею. Череп був пробитий, у ньому знайшли уламок кістяної стріли. А найцікавіше, що в її косах були заплетені мушлі з Чорного моря, до якого відстань приблизно 500 кілометрів. Тобто або їй принесли в дарунок коштовну прикрасу, щоб вона обороняла цей край від нападників зі сходу, як і ми тепер, або була багатою і купила собі її. Найімовірніше – перше. Наші хлопці, коли розкопали це поховання, сказали: "Нічого собі. Тут і дівчата воювали. То ми теж мусимо".

Пізніше дослідження показали, що ця жінка-­воїн – представниця дніпро-донецької культури, що існувала в VII–V тисячоліттях до нашої ери. Тобто ще до скіфів. Розселення дніпро-донецької культури охоплює територію від Кубані до Чернігівщини й далі. А якщо зверху накласти карту українськомовного населення, враховуючи украдені Росією Кубань, Слобожанщину та Сіверщину, то вона більш-менш збігається з тими давніми поселеннями.

Ви одна із співавторок Національної Книги пам'яті жертв Голодомору. Який досвід фіксації спогадів свідків нашої національної трагедії?

– Почали працювати, коли Віктор Ющенко став президентом і започаткував проєкт. Ми їздили селами та збирали свідчення. Спершу потрібно було десь години дві, щоб лише розговорити бабцю чи дідуся. Кожна така бесіда затягувалася на день. Люди довго тримали в собі спогади, які їх змушували забути, але все ж мали внутрішні установки – пам'ятати. А коли ми їм дали можливість розповідати, історії полилися. Це жахливі важкі спогади. Але тепер хочеться нагадати їх тим, хто каже: "Що тут такого? Прийде Росія, будемо, як і раніше, жити". Ні, не буде цього – ви не будете жити гірше чи краще. Ви взагалі не житимете. Коли раніше ми розповідали про катівні у Слов'янську й Донецьку, нам ніхто не вірив. А після повномасштабного нападу люди переконалися, на які звірства здатна московія. Проблема в тому, що людина завжди сподівається на краще.

Хлопці копали бліндаж і випадково натрапили на поховання жінки-воїна

Ви взяли псевдо "Ластівка". З чим це пов'язано?

– 2014 року починала з волонтерства. Допомагала багатьом підрозділам, але найбільше – 3-му батальйону 72-ї бригади. Вони стояли далеко в лісосмугах, і до них ніхто не доїжджав. Усе, що просили, привозила, посилки з пошти забирала. Заступник командира цього батальйону Андрій Жук, який, на жаль, загинув 2016-го, якось сказав: "Олено, можна я вам щось подарую? Хочу хоч чимось віддячити. Візьміть цю дерев'яну ластівку. Бо ви, як пташка, літаєте, пташенят у гніздах годуєте". У лісосмугах, на позиціях, стояло по 5–10 людей, і треба було проїхати 14 кілометрів лінії фронту й усім усе розвезти. У мене тоді була "Нива". Ми напихали її доверху, а дещо на дах прив'язували. Навіть на одну роту тієї машини не вистачало. Приїздиш до краю, а хлопці вибігають назустріч: "Мамо Лєно, що привезла?" Тоді почала просити, щоб дали більшу машину. Якось зимою замовили бушлати. Але не могли одразу дістати на весь батальйон, тому порадилася з командиром – і вирішили привезти тільки для вартових. На одну позицію – дві пари валянок, два бушлати і дві зимових шапки. Їду, мороз тріщить, аж руки до керма прилипають. Приїжджаю до однієї позиції, а на сусідню вже передали, що їде мама Лєна з бушлатами. Бачу, назустріч біжить солдат в одній термобілизні. Кажу: "Сонечку, що ж ти робиш? Ти ж застудишся!" А хлопець: "Нічо, нічо, мамо Лєно. Я за бушлатом".

Щоразу ви ризикуєте, коли їдете на фронт. Як вас відпускають рідні?

– Спершу було важко – боялися. Потім, коли 2014-го ми стояли у Волновасі, приїхали доньки. Почали мене виховувати. Слухала їх, намагалася щось заперечити, але бачу, вони налаштовані серйозно. Потім запитую: "А чому ви сюди приїхали? Чому не поїхали у Сніжне, Осикове? Наш рід звідти. Бо там росіяни? Ось із цього й почнемо. Ви приїхали у Волноваху, бо тут росіян нема, а стою я і такі, як я". Вони замовк­ли. 2015 року молодша донька закінчила 11-й клас і теж поїхала волонтерити на фронт. У вересні їй треба вже їхати на навчання в інститут, а вона каже: "Не поїду – залишуся тут, де я потрібна. А інститут без мене стояв, стоїть і ще простоїть". Згодом донька теж стала військовослужбовицею.

Проте наша боротьба за молодь іще далека від перемоги. Багато сучасних дітей і підлітків продовжує дивитися російські серіали, стежити за їхніми блогерами. Що ми проминули у вихованні?

– Проблема в тому, що ми закинули наших дітей. Думали, що нині напружимо всі сили, переможемо – і все буде добре. У цей час наші діти були покинуті напризволяще. А минуло вже 10 років. Ті діти, які 2014-го пішли в перший клас, – уже випускники. Ті, хто народився під час війни, ніколи не знали мирного життя й навіть не уявляють, що це. Мої внуки легко розповідають про "Хаймарси", прекрасно знають, які бувають марки автоматів, як називається камуфляж. У мене є проєкт "Країна мрій", який розвиваю з 2014 року. Якщо 10 років тому я намагалася говорити про війну обережно, щоб не травмувати дітей, то тепер малюки самі знають багато. Декілька місяців тому працювали в одній школі й учні початкових класів малювали будинок своєї мрії. І ось кожна дитина проєктувала бомбосховище. Детально розповідала, де буде вода, туалет, де стоятиме ліжко, бо незручно весь час сидіти, а на бетоні лежати холодно. Також продумали два виходи – якщо один завалять, то можна буде вибратися через інший. На жаль, українська малеча надто рано подорослішала.

Отож, з одного боку, діти все бачать і знають, а з іншого, росіяни – майстри маніпуляцій. У підлітків не асоціюються ті росіяни, які стріляють, із тими, що знімаються в серіалах. Адже ті самі діти, які збирають кошти на ЗСУ, плетуть маскувальні сітки й пишуть листівки воїнам на фронт, слухають російську музику та дивляться мультик про Машу.

Де берете сили для творчості?

– Найбільше джерело натхнення – це наші військові. Вони шикарні. Відверто кажучи, я їздила на фронт, щоб набратися сил і заспокоїтись. Коли вдома слухаєш новини, то страшно. Приїжджаєш на фронт, дивишся, а наші воїни спокійні, врівноважені, чимось займаються, і ти теж заспокоюєшся.

Ті, хто народився під час війни, ніколи не знали мирного життя

У книжці "Вітер з Дикого поля" пишу про реального чоловіка Дюсю. Невисокого зросту, непримітний. У свої 42 роки ніколи не був одружений. І взагалі, ніхто його серйозно не сприймав. Якось приїж­джаю в Авдіївку з журналістами й запитую комбата, про кого порадить написати. Каже: "Та ось Андрій Семеренко". Здивувалася: який же Дюся герой? А виявилося, він справді класно воює. Побратими розповіли: якщо Дюся виходить на чергування, всі можуть бути абсолютно спокійні, він не пропустить нічого. А коли став кулеметником, то взагалі краса. У нього завжди зброя почищена, все зроблено. Часто бували випадки, коли він перший помічав ворога, підбивав і рятував хлопців.

У мене купа матеріалів, які хочу написати. Друкую власним коштом, а грошей у мене не так багато.

Чи вистачає у хлопців і дівчат, які нині на передовій, часу й бажання щось читати?

– У нас багато читають, є фронтові бібліотеки. Чимало воїнів починає писати на війні. Якщо до 2022 року було майже 50 письменників-військовослужбовців, то тепер – близько 300. Лише з нашої 72-ї бригади десятеро почали писати на війні. Те, що ти відкрив для себе, прагнеш зберегти для нащадків. Перший обстріл дає зрозуміти: ти не той крутий хлопець, яким себе вважав. Водночас перша атака переконує: ти не легкодух, який боїться всього на світі. Це пізнання себе самого хочеться комусь розповісти. Ти розумієш, що можеш загинути будь-якої миті і все це зникне.

Як народжувалася ваша п'ята книжка "Вітер з Дикого поля?"

– Задум виник іще з часів Майдану. Проте не було коли писати – почалися події у Криму й на сході. Спочатку назвала книгу "Вітер зі Сходу". Але пізніше зняли фільм і хтось написав книжку з такою ж назвою. Бачу, час іде, по-перше, я забуваю деякі події, по-друге, люди починають під цю назву щось створювати. Тому довелося назвати по-іншому. Коли почала писати "Вітер з Дикого поля", зрозуміла, що недаремно так довго тягнула. Якби написала її 2014-го чи 2015 року, це був би рефлексивний щоденник. А тепер це містично-­історична книжка. Тут відкриття, які народилися на тлі смерті в окопах. Протягом довгих зимових ночей, коли мусиш стояти на варті й вдивлятися в поле. На межі життя і смерті починаєш по-іншому цінувати життя, рідних і близьких, переосмислюєш усі події і своє ставлення до них.

Що надає вам стійкості?

– Віра в Бога й людяність наших військових. З початку російської агресії ми найбільше боялися, щоб наші хлопці не перетворилися на таких самих тварюк, що й росіяни. Коли мене 2014-го заарештували й кадировець націлив автомат, розуміла: в нього немає співчуття, він дивиться і думає, куди встрелити. Абсолютно нічого людського в них немає. На іншій шальці терезів – усвідомлення людяності наших військових. 2014 року ми шукали, як показати образ українського бійця. І тут випадково знімаємо кадр, коли наші хлопці знайшли кошенят. Цей кадр уже самостійно гуляє інтернетом – стоїть боєць і тримає каску з двома кошенятами. Наші воїни побачили малечу на дорозі й зупинили машину, щоб їх підібрати. Також не втрачати себе допомагають дитячі листи, малюнки, обереги, дзвінки з дому. Це і є та ментальна різниця між нами й москалями.

Зараз ви читаєте новину «"Проблема в тому, що ми закинули наших дітей"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути