– Еней був парубок моторний. І хлопець хоч куди козак, – 4-річний Еней Олійник читає перші рядки з "Енеїди" Івана Котляревського, коли запитую, чи знає, хто такий Еней.
Разом з матір'ю Оксаною вийшов зустрічати мене на дорогу в селі Христанівка Лохвицького району на Полтавщині. Сюди з райцентру довіз таксист. Автобус ходить двічі на тиждень – у середу й неділю.
Культуролог Оксана Олійник живе у Христанівці три роки. Переїхала з чоловіком Орестом і сином Енеєм зі столичної Борщагівки. Через рік народився Улас. Зараз його заколисує в хаті батько. Знаходимо тінь на подвір'ї Олійників, у альтанці.
– Перший рік Еней провів на асфальті. В хаті – гаряче, на вулиці – ще гарячіше. Дитя повзає і облизує всі смітники. А не пускати його – живодерство. Запропонувала чоловіку знайти щось принаймні на сезон, – розповідає Оксана. Вона у чорній трикотажній сукні з п'ятьма разками червоних коралів на шиї. – Начиталися, що на Полтавщині нейтральні люди – приймають до себе різних, не дуже консервативні, не релігійні. Це не село в Галичині, де все має бути гречно, а без відповідної форми одягу – нікуди. Тут тільки раз сусіди зробили зауваження, коли малий до 3 років бігав без штанів.
Їхали сюди з планами на культурну взаємодію з людьми – фестивалі, кіно. Хотіла вчити дітей англійської мови. Для занять попросила дати кімнату в клубі. По неділях там мужики грають у карти. Також проводять вибори, святкують поминки і ювілеї. У сільраді сказали: "Гражданочка, ви сначала пропишіться". Зрозуміла, що з головою сільської ради каші не зварю.
– Я тоді був малий, даже не вмів говорити. Правда? – Еней звертається до матері.
Залазить з ногами на лавку. По вулиці ходить босоніж.
– Енейку, мамі треба поговорити, – каже Оксана.
Чим завоювали симпатію селян?
– Просто гуляли вулицею і спілкувалися.
Першої осені вирішили зробити для сільських дітей Гелловін. Стали шукати по людях гарбузи. Усі: це якась секта, диявольські штуки – очі гарбузам вирізають. Кажу: "Тьотя Люба, все нормально". Вона дала дві тачки гарбузів. Ми погралися, поїли солодощів, подивилися через проектор мультик. Потроху нас перестали сприймати насторожено.
Як жити в конфлікті з кимось у селі на півсотні хат, де не заховаєшся і постійно треба вітатися на вулиці?
– Так це ж Полтавщина! Раз у нас зникло майно. Була підозра на сусідів. Викликали ментів. Сусіди образилися, що звернулися в міліцію. Але ж ми їм прямих претензій не висловили. Є мовчазна неприязнь. Однак вітаємося. Тут у всіх між собою були якісь неприємні ситуації. Але ніхто не припиняє спілкуватися. Просто, коли проходиш повз хвіртку такої людини, то стоїш не 20 хвилин, а 3.
Навколо чого точиться розмова біля хвіртки сусіда?
– Обов'язково про погоду. Постійно питають: "А хто приїжджав?" Бо у нас завжди гості. А чи покосили сіно? А бур'янів цього року – ой леле! Але кабачки ловкі. А перці пов'яли. А в мене дебелі, то я тобі дам.
– Оксано, включи мультики, – совається на лавці Еней.
Жінка веде сина до хати. Повертається з кавою і сирним пирогом на таці.
Що мали на увазі, коли сказали "так це ж Полтавщина"?
– Тут люди легко йдуть на контакт. Привітні, спокійні за будь-яких обставин, уміють залагоджувати конфлікти. Через ці риси багато можуть витерпіти.
До ситуації в країні так само легко ставляться?
– Є велика туга за колгоспами. Все згадують, як добре було за Союзу.
Бачите вплив на Енея місця і людей?
– Думаю, чи не занадто він довірливий. Хоч би куди забрів, його кругом нагодують, обігріють. Разів 40 губив свої капці по селу, і хто їх тільки не приносив. Живе з відчуттям, що нічого не треба боятися. Просто йти вперед. Бо весь світ хоче йому тільки допомогти.
Я росла з багатьма страхами, боялася авторитетів. Енею ж – що міністр приїхав, що баба Катя. Тому не хочу віддавати сина у садочок, а робитиму альтернативну школу.
І от довірлива людина потрапляє у жорстокі умови міста.
– У нього добре підвішений язик. Може звернутися до будь-кого. Люди з села у місті часто тушуються, аби не показати, що приїжджі.
Тут усі діти такі?
– Тут є дві моделі виховання: або дитина культурна, що платтячка ніколи не вимаже і не зарегоче невчасно, або діє правило "30 метрів від забора": ідіть гуляйте 30 метрів від забора. І діти виходять зажаті. Перші – бо батьки контролюють, другі – бо не почуваються у безпеці.
Яка різниця між міськими і сільськими дітьми одразу впадає в очі, коли приїжджаєте до Києва?
– Дуже швидко стомлююся на дитячому майданчику в місті, бо над кожною дитиною стоїть мама і каже: "Не сыпь песочком, не бери лопатку, пропусти бабушку".
Мій малий забіг на стадіон. Роззувся, заліз на паркан під березою і на всіх дивиться. Мамочка, син якої теж захотів таке утнути: "Это в деревне можно раззуться и босиком бегать! Зачем ты на этот столб лез? Можно упасть и разбиться".
Тут дітям з народження прищеплюють, що треба допомагати. Коли приїхали, дружили з 8-річним Вовою. Чудова дитина, вміє спілкуватися. Наступного року йому стукнуло 9. Він би й хотів із нами гратися, але вже мусить скот пасти, дрова рубати. Але і має гордість, бо сім'ї допомагає.
Такі діти спокійніші. Тоді як у мене в підлітковому віці були кризи: у чому сенс життя, я – тягар для всіх, бо всі в мене вкладають, а з мене віддачі нема.
Бачите результати трирічного спілкування з місцевими дітьми?
– Тепер вони знають мою українську мову, а не лише полтавський суржик. Тому в офіційній інституції зможуть нормально вести бесіду.
Прошу їх одне одного не принижувати. А пояснити: "Мені не подобається, що ти так робиш". Критикувати не людину, а дію. Замість "Ти – дурак" говорити "Оце ти зробив дурницю". Навчилися вибачатися.
Якою мовою говорите з дорослими?
– Треба, щоб вони відчували: ти не ставиш себе вище, бо ти культурна, а тьотя Маруся – ні. У тебе – комп'ютер, а в неї – корова. Якщо хочеш про щось домовитися, корону треба відкласти. Ці люди не гірші, не кращі. Просто виросли в інших умовах. Так само хочуть порозумітися, а не спалити тобі хату.
– Селяни чомусь вирішили, що тут їм хтось відкриє готель, – Оксана заходить до приміщення 100-літньої земської школи.
Вона розташована за кілька хвилин ходу від хати Олійників. Побудована за проектом архітектора Опанаса Сластіона з Лубен. Шибки – вибиті. У кімнатах заметено – тут з ініціативи Оксани кілька тижнів тому прибрали на толоці селяни. У першій кімнаті на стіні висять три розвивальні плакати для дітей. Їх прислала київська художниця Марися Рудська. Посередині лежать кілька колод – на них щосуботи розсідаються діти, коли Оксана проводить читання.
– Раніше тут був бардак – якісь дрова, цегла, мішки, – Оксана йде в інший кінець школи.
Відчиняє облуплені дерев'яні двері. Внизу відкривається краєвид із лісом, полями, ставком – Христанівський ландшафтний заказник. Вдалені височать газові свердловини у селі Сенча. Школа стоїть на кручі.
– Ми одразу побачили, що це – непросте приміщення, – Оксана сідає на вкопане вертикально колесо на подвір'ї школи. На руки залазить Улас. – На початку ХХ століття Олена Пчілка написала в одній газеті, що в українських селах з їхніми мальованими хатками з'явилися некрасиві новозбудовані школи. То чому б не розробити для них дизайн приміщення, яке б органічно впліталося у пейзаж села.
Лохвицьке земство мало толкову владу. Оголосило конкурс на проект школи. Його виграв Опанас Сластіон.
Приміщення звели з думкою про комфорт учня. Розмір вікон такий, щоб світло падало під правильним кутом. На Полтавщині залишилося з півсотні таких шкіл. Їх ніхто не ремонтує і вони занепадають.
Ініціативу з їх відбудови започаткували цього року громадські активісти. Оскільки з приміщенням у клубі в мене не зрослося, вирішила реалізовувати задум з освітнім центром тут. Головне, щоб громада підтримала. Тому почали з толоки. Люди прибрали школу. Отримали дипломи, що вони – учасники відродження школи. Їх підписали телеведуча Ольга Герасим'юк і міністр аграрної політики Тарас Кутовий. Це дуже важливо. Люди ж бачать, що у мене поганенька машина у сараї без воріт стоїть. За їхніми мірками, я невпливова і незаможна. Але якщо Герасим'юк вважає мене цінною, це багато міняє.
Оксана дивиться на годинник. 14:30. Час доїти козу. Йде до хати переодягнути вихідну сукню.
– Маю тобі щось сказати, – біля сараю Еней видерся на камінь поряд із дверима. За ними Оксана доїть козу – чути фиркання цівки молока, що потрапляє у каструлю. – Я загубив свій розкладний ножик, – щоб почути шепіт хлопця, нахиляюся. – Ніде нема. Думаю, у нього виросли ноги. Міг піти до Києва. Я його тільки туди возив.
– Уже наплів сто міхів гречаної вовни? – виходить Оксана у робочих джинсах.
– Оксано, я вчора у космос літав. На ракеті.
Еней просить диктофон. Бігає у загорожі за курчатами – хоче записати, як вони пищать.
Крім кіз, родина тримає качок, гусей, індиків, курей.
– Після переїзду моїм основним заняттям було бавитися з дітьми на вулиці, – Оксана береться напувати молоком із миски біле козеня. – Дивувалася, що тут мами зовсім не гуляють із дітьми. А вони з ранку до ночі на городі раком. Потім усе це по банках. Тепер сама не дуже гуляю. Бо хочеться щось закрити. Для цього треба доглядати за городом. Але нічого: приїхали волонтери, посапали – одразу помідори зацвіли.
– Приїжджають переважно американці. Коли чекали на першого, все село гуло – о-о-о, американець. А він виявився зовсім звичайним – чорнявий, кароокий, 30 років. Ще й відлюдькуватий – сидів у бур'янах, полов і плеєр слухав, – розповідає Оксана дорогою до кручі, що височить над заказником. У візочку везе Уласа. За нами біжить Еней і четверо сусідських дітей. Усі замурзані від шовковиці.
Цілий рік Олійники запрошують до себе волонтерів зі всього світу. Забезпечують їм дах над головою і харчування. А ті допомагають по господарству.
– Зовсім іншим виявився другий, Джон, – Оксана завертає з асфальтової дороги на стежку. – У нього баба з дідом – з України. Тому до всього проявляв інтерес. Його якийсь дядько перепиняв на вулиці, підпоював самогоном. А там підтягувалися інші. Могли до півночі бухати і спілкуватися мовою жестів.
"Ти їм щось платиш? Чого вони сюди їдуть?" – питали сусіди. Раз понапивалися, а я мала перекладати. "От скажи – ти ж красивий, молодий хлопець. У тебе сім'я бідна? Алкоголіки? Наркомани? Що з тобою не так, що приїхав в Україну на два місяці працювати за їжу?" – допитувалися у волонтера. Щось пояснити про культурний обмін і дешевий спосіб пізнати країну – неможливо.
Був сантехнік Бен. Його дід на початку ХХ століття заснував компанію з надання сантехнічних послуг в американському Сієтлі. Хлопець у хаті, яку поруч купив мій батько, зробив розводку на гарячу й холодну воду, поставив унітаз.
Бен із Джоном сиділи під 3-літровою банкою молока від баби Тамари – і їм нічого у світі не треба було. Для американця українська кухня – борщ, відбивні, картопля пюре, смаженина з часником – це рай на землі.
У травні торік в Оксани виявили злоякісну пухлину. Лікування пройшло успішно. Жінка мала вісім курсів хіміотерапії в Ізраїлі та Україні. Мусить багато часу приділяти лікуванню. Відтоді велику частину домашніх обов'язків взяв на себе Орест.
– Переважно, я готую. За Оксаною – вареники. Мені вони ніяк не вдаються, – 43-річний Орест Олійник виносить із хати каструлю італійських макаронів із пармезаном та смажені мисливські ковбаски.
На столі в альтанці вже чекає глибока миска з овочевим салатом і пляшка холодного білого сухого вина, що у спеку покрилася сивими краплями. Вечерю запланували на 19:00.
– Можу ловко говорити на полтавському діалекті, і все таки я – галичанин. Але мої діти вже будуть полтавськими. Для мене, людини з прохолодного Львова, це – пекельна погода. Енею – нормально, – Орест накладає кожному в тарілку пасту.
Має зав'язаний на потилиці хвіст. В окулярах.
Ви залишили кар'єру, щоб сюди переїхати?
– Допрацювався до такого моменту, коли став жалітися дружині, що мені набридло бути керівником, втомився відповідати за когось. Знайшов віддалену роботу з маркетингу в соціальних мережах.
Що тут надихає?
– Почалося все з неба, – Орест наливає молодшому сину у склянку молока. – До цього останні спогади про зоряне небо – з дитинства, коли каталися на санчатах. Світла на вулицях не було, а над головою простягався Чумацький шлях.
– Тату, рятуй мене від гусаків! – кричить із шовковиці Еней.
Хоче зіскочити на землю. Внизу, задерши голови, ґелґочуть гуси.
– Вони думають, що ти їм трусиш шовковицю, – Орест іде відганяти птицю.
– Перший рік робили багато помилок у спілкуванні з людьми, веденні господарства. Бо продовжували жити, як у місті, – продовжує чоловік. – Тут спілкуються по-іншому, інша швидкість обробки інформації, все прив'язано до пори року. Хоч бийся головою об стіну, коли просиш щось зробити: що мені твої гроші, сіно згрібати треба. Школу по два тижні пропускають, коли час картоплю підгортати. Потім відпрацьовують. Тільки сходить сніг – час будувати, ремонтувати. Бо коли прогріється земля, треба її засаджувати. Часу на будівництво вже нема.
Впливає на стосунки між чоловіком і дружиною спільне виконання щоденних обов'язків на землі?
– Перший час я приходив до сусідів про щось домовлятися. Мені покивали, і нічого після цього не змінювалося. Йде жінка, і це вирішується зразу. Мужик має тільки зробити те, про що між собою домовилися жінки.
Змінилося розуміння слова "провінційність" після переїзду сюди?
– Боявся, аби ніхто не сказав, що вбраний "як вуйко". А зараз одягаюся "як вуйко" і не парюся.
У логіці і стратегії сільські діти дадуть фору багатьом. У місті часто живуть одним днем, а у селі бачать на кілька років вперед. Питаю у сусіда: "Чого цього року кукурудзу не садили?" – "Бо в мене є минулорічна. Лежить у сараї. Щоб звільнити місце на новий урожай, треба посунути буряки. А буряки прибиратиму звідси наступного року, коли білитиму стодолу". У нього на кілька років уперед в голові прописані з 15 операцій.
У нових обставинах ви змінилися чи навчилися переключатися?
– Змінився. У мені виліз внутрішній соціопат. І мені з цим комфортно. Із задоволенням спілкуюся з нашими гостями. Але якщо їх нема, не сумую.
3 
1
Коментарі