"Мав велике бажання піти на війну. Жартома називаю її дискотекою"

Батько Володимира Барабаша боровся за незалежність Ічкерії

Мій позивний – "Мерс". Це через шрам на голові у вигляді позначки, яка нагадує лейбл легендарного німецького концерну. 2018-го потрапив у ДТП. Зіткнулися авто з мотоциклом. Я був пасажиром мотоцикла. Його водій загинув.

Прокинувся в лікарні. Перша думка: більше не зіграю у футбол. Бо два переломи в районі таза. А грі віддався повністю з 13 років. Був і нападником, і воротарем. Після аварії кілька разів дошкандибав до поля. Навіть пограв голкіпером – суто руками, без ніг.

 

Хотів у армію – на строкову службу. Мислив так: після школи рік відпочину – й до війська. Передалися батькові гени. Він колишній спецназівець. Воював за незалежність Ічкерії під проводом генерала Джохара Дудаєва. Пройшов жорсткий відбір – відібрали двох людей із ста кандидатів. Зазнав там поранення. Розповідав матері, що потрапили в оточення. Трупи змушені були кидати в озеро. Пошкодували, згодом із нього довелося воду пити. Підхопив інфекцію. З часом вона, а також поранення ніг, далися взнаки. Помер 2006 року.

2020-го вже забирали до лав Збройних сил України. Напередодні проводів вирішив відвідати могилу батька, попрощатися. Повертався назад. Шлях такий, що з гори треба було спускатися. Зламав ногу. Розцінив це так, що батько поки що не пускає в армію. Бо я на цвинтарі просив дозволу.

За два місяці нога загоїлася. Повторні проводи. Виник­ла бійка. Знову зламав ногу – ту саму. І тільки з третьої спроби вдалося потрапити до армії. Зрозумів: батько вже не проти.

Пропонували піти в Національну гвардію чи в ДССТ (Державна спеціальна служба транспорту. – Країна). Не розшифрував абревіатури. Подумав, десантники. Коли дізнався, було пізно. Навчальний центр був у Чернігові, вчився на командира відділення. Далі – Шептицький, Львів. Нічого складного, готувався до цього. Брав більше, ніж дають. Якщо треба було відтиснутися від підлоги 20 разів, робив це 30.

За місяць до демобілізації почалася повномасштабна війна. Перебував тоді у Львові. Відчувалося наближення чогось значного – почали частіше возити нас на полігон. Непокоїло, що сім'я на Сумщині залишилася. Попросив переведення. Направили до Чернігова. Там у мене був шок. Війна "за вікном" палає, а строковики без автоматів ходять і бордюри білять.

Строкова служба для мене тривала чотири роки. Демобілізувався у квітні 2024-го. Отримав рік відстрочки. Знову вирішив відпочити, а згодом проситися до бойової частини.

Зайнявся ремонтом у квартирі, доки сім'я була на Одещині. Психіка була порушена після строкової. Бо ти хочеш воювати, а тобі не дають такої можливості. Просилися ж у штурмові групи. Відповідь: строковиків не беруть. По Чернігову "Град" прилетів, а ми траву щипали на КПП. Добре, що мав дівчину – втішила. Але розбіглися: я залишився в рідному селі, вона поїхала в Польщу.

18 квітня 2025 року в мене закінчилася відстрочка. 6 травня мені виповнилося 25. За шість днів до цього підписав контракт, який держава запропонувала у віковому форматі "18–24". Керувався кількома факторами. Перший – служитиму з молодими пацанами. Бо в навчальному центрі бачив, кого набирають – що далі, то старіші. Другий – є вибір, до якого роду військ іти. За гроші – той горезвісний мільйон гривень – не дуже переймався. До фінансів ставлюся легко. Треба щось купити, не дивлюся на ціни. На строковій накопичив на мотоцикл. Віддав 112 тисяч.

Контракт уклав з 59 бригадою. Порадили знайомі зі строкової. Був варіант з іншою, але дізнався, що там багато немотивованих втрат.

У Гайсині на Вінниччині, де дислокується 59-та, пройшов базову військову підготовку. Рівень – інша річ. Не те що на строковій. Давали постріляти. Показав найкращі результати. Вчилися штурмувати приміщення. Там теж задніх не пас, був серед перших.

Плюс бригада забезпечила бойових інструкторів. Я добре розбираюся в людях. Почав визначати, до кого з них тягтися. Це було зайвим – усі кваліфіковані. А от чого бракувало – різних видів зброї.

50 днів БЗВП і велике бажання піти на війну. Жартома називаю її дискотекою. Боюся головного – втратити життя. Це нормально, але завжди ставлю високу планку – перевірити себе в бойових умовах.

14 днів проходили злагодження неподалік фронту. Показали себе добре. Довели: багато чого знаємо. Кілька днів відпочинку, а потім підійшов ротний і запитав: "Є охочі піти на позицію?" Відповів: "Я точно буду перший".

Півтора місяця тому й рушив. Завис на вісім днів. Визначив, що стріляти й переміщуватися вмію добре. Але от як поводитися, коли тебе переслідує дрон із тепловізором – це ще треба дошліфувати. Особливо вночі.

Зайшли чітко. Ворог не побачив. Сиділи, копали – готували позицію під піхоту, бо була мінометна. Вели оборонні дії. Мало виходили на вулиці. Бліндаж і "нори" рили.

Головне – набрати побільше води. Бо розраховувати на те, що дроном докинуть, марно. З трьох таких "посилок" до нас потрапила одна.

Найважчий із цих восьми днів – останній. Коли тебе мають міняти. Це завжди небезпечна ситуація – ворог ловить.

Одного з наших поранило. Він перебував на іншій позиції. Постраждав від скиду – коліно. Вранці мене будить черговий і каже: "Треба йти й забрати". Треба то треба. Швидко вдягнулися, дісталися до пораненого побратима. Стікав кров'ю, допомогли з бандажами.

Командири першим виходом залишилися задоволеними. Завдання виконали, довели, що на нас можна покластися.

Вийшов із позиції й зателефонував матері. Зробив їй сюрприз, бо свідомо злукавив. Сказав, що йду на 15 днів. А тут минуло вісім – і я вже на зв'язку. Все добре, кажу їй. Відповідь: "Ти мені хоч раз скажеш, що тобі погано?" І додала: "Ти такий же відчайдух, як батько".

Мої майбутні діти, думаю, додаткових запитань щодо Росії не ставитимуть. Історія до того часу буде написана, а Україна збережена.

Передплатити журнал "Країна"

×