Те, що сьогодні відбувається в Росії, це – дорога до її загибелі. Переконаний, що це скоро станеться, – каже Віктор Ющенко, екс-президент України
На сайті президента з'явилась петиція про призначення вас головою Національного банку. За кілька тижнів вона зібрала понад 12 тисяч підписів. Погодились би на це?
– Більшість людей розуміють: слабка гривня – наслідок поганої фінансової політики. На цей рік бюджетний дефіцит становить 70 мільярдів гривень. Хто його фінансує? Національний банк. Але в нього немає реальних грошей. Він їх друкує. Економіка падає, а грошей більшає. Отже, вони дешевшають.
Як це зупинити?
– В Європі заведено, щоб дефіцит бюджету не перевищував 1,8 відсотка валового внутрішнього продукту. У нас зараз – 3,7.
Ми два роки – у воєнному конфлікті з Росією. Мобілізуємо всі сили, щоб відстояти країну. Але коли девальвація грошей 350 відсотків, у нас з'являється другий ворог. Виникає соціальний конфлікт усередині країни.
Це можна було передбачити?
– Можна. Українська схема працює так: зубожіння, втрата довіри до грошей, інфляція. Далі – згортання економіки і найбільше безробіття за 25 років.
Спіраль цих взаємин: уряд проголошує слабку бюджетну політику, в якої є значний дефіцит. Його покриває Нацбанк. Він продукує нові гроші в умовах, коли економіка падає. Поглиблює девальвацію. Цього не витримує економіка. З'являється армія безробітних. Це – тупиковий шлях.
Яка альтернатива?
– Є друга модель. Що під час Першої світової війни робив Микола ІІ? Звертався через облігації до бізнесу. Якщо купували облігації, то всі ваші грошові доходи звільняли від оподаткування. Що в нас? Середня заробітна плата – 3200 гривень. Люди з таким доходом не заплатят навіть комунальних. Не те, щоб профінансувати війну.
Як дійти до тих, у кого є активи? До Пінчука, Ахметова, Новінського, Фірташа? Вони зарплату не отримують і податок на неї їх не торкається. Але у них – найбільші активи. В умовах Першої світової війни вони працювали на перемогу. Для цього було створено інструмент. У нас же він відсутній.
Тіньова економіка становить 55 відсотків, за оцінками міжнародних експертів. Кожен другий бізнес не платить державі податків. Чому? Можна зібрати першу сотню підприємців. Вони назвуть 10–15 причин. Їх можна усунути за чотири місяці. Така ситуація була 2000 року, коли я був прем'єром. Тоді тіньовий сектор займав 48 відсотків. За півроку його звели до 32. Ще за два місяці розрахувалися з пенсіями за три попередні роки, увійшли в графік бюджетних виплат.
221 мільярд гривень можемо отримати, якщо "освітлимо" 10 відсотків тіньової економіки. Якщо "освітлимо" 20 відсотків, то матимемо 442 мільярди ВВП. З них 170 – це будуть надходження до бюджету. А в нас дефіцит 70 мільярдів.
Можемо обходитися без Міжнародного валютного фонду?
– Арифметично – так. Але не ідеологічно. Українська влада не зможе послідовно реформувати економіку без нагляду збоку. Є таке відчуття.
Перед владою стоять кілька завдань. Перше – детінізація. Через діалог, через компроміси. І можна отримати ресурсів удвічі більше, ніж маємо дефіцит.
Друге: за півтора-два роки з депозитів банків пішла третина вкладів – приблизно 6 мільярдів доларів. До цього вони працювали на Україну. Але люди не довіряють фінансовій політиці, банківській системі. Гроші тікають із неї. А Верховна Рада запроваджує податок на доходи від дивідендів. Хоча весь світ зробив би навпаки.
Третє: поза грошима в тіні, поза готівкою у населення на руках – ще є офшори. Десятки мільярдів українських активів у різні часи виведені на Кіпри і далеко поза Кіпрами. Їх можна повернути.
Два роки у країні нова влада, але запустити на повну реформи не вдається. Що заважає?
– В уряді працюють здібні люди. Багатьох знаю особисто. Але у наших політиків багато сил іде на те, щоб виглядати вигідно на публіці.
Я по життю – ліберал. Прихильник моделей реформування, що оптимізують відносини. Але коли чую, що за рік треба зробити 46 реформ, стаю глибоким консерватором. Ті, хто таке каже, не мають уяви про реформи. За скільки можна реформувати, наприклад, галузь медицини? Потрібні роки, а не місяці.
У нас немає п'яти-шести пріоритетів на календарний рік. Тому толком не робимо нічого.
По більшості реформ парламент зрадив уряд. Верховна Рада не може так далеко йти у змінах, як це хоче зробити Кабінет міністрів. Тому чимало законопроектів не розглядають шість місяців, вісім, рік.
Наприклад, яка політична партія з нинішніх парламентських підтримує лібералізацію цін в енергетичному секторі? Ми працюємо з цінами, нижчими від цін на газ для населення в Росії. Хіба не зрозуміло: успішний ринок повинен будуватися на цінах, що компенсують затрати. Неплатоспроможний покупець отримує адресну допомогу. Коли уряд Яценюка каже: "Мені потрібна ваша підтримка з лібералізації цін", від Верховної Ради він не має жодної підтримки. Більше того, його критикують ті, хто 2009 року підписав угоду про найвищу ціну на газ, а зараз у парламенті очолює рух за зниження тарифів на комуналку.
Ми потребуємо сильної бюджетної політики. Для цього уряд повинен відчувати, що його розуміє парламент. Нинішній Кабмін дуже правильно продекларував політику лібералізації. Але повинен зробити і другий крок, який оптимізував би десятки мільярдів доларів із тіньової економіки. Треба виконати п'ять-шість фундаментальних завдань, щоб зберегти фінансову стабільність. Зокрема, лібералізувати ринки. Після закриття дефіциту бюджету з'явиться можливість виділити 30–40 мільярдів гривень на розвиток ключових секторів. Ліберальна політика приведе до підвищення соціальних стандартів. Не можна одне робити, а про друге – забути. В цьому полягає помилка уряду.
2007 року ви розпустили парламент – через відсутність коаліції. Чи можна проводити паралелі з теперішньою ситуацією у Верховній Раді? Якщо провести дострокові вибори, новий парламент буде кращий?
– Я противник нових виборів. Бо після них у парламенті будуть ті самі політичні сили. Його якість не зміниться. Питання, що стоять перед Верховною Радою, не зникнуть після виборів.
Головне зараз для країни – війна. До сьогодні не бачимо плану перемоги. Зранку до вечора говоримо про мир. Хоча мир настає після перемоги. Або після поразки. Ми повинні говорити про план, як здобути мир через перемогу. Я не хочу миру через поразку. Але який національний план перемоги?
Ми живемо в парламентській державі. А в ній відповідальність за формування політичної, економічної, соціальної моделі лежить на парламенті. Мені сподобалася поведінка фракції "Народного фронту". Коли всі – 81 народний депутат – виступили проти недовіри уряду. Розуміючи, що цим викликали на себе найбільший удар. Я таке проходив. Коли на прем'єрі чи на президентові починає хитатися корона, із фракції, як миші, біжать. Мою фракцію покинули 36 людей. І, здається, 42 залишилися. Від В'ячеслава Чорновола теж пішли 36. Залишилися 32.
План перемоги повинен написати парламент. У нього мають повірити 46 мільйонів. Він повинен бути багатокомпонентний. Це не одноходовка, не план на рік. Три четверті перемоги – це дух. Тому В'єтнам перемагає найбільшу армію світу. Хай не за рік, не за п'ять. Те саме завдання – і перед нами. Це зараз лежить на плечах парламентської більшості. Або тих людей, які заявили рік тому, що вони є такою.
Що має бути у плані перемоги?
– Її компонентом повинна бути політика національного відродження. Подивіться на київські вітрини. Ви скажете, що живете у столиці незалежної України? Це світ не нашої культури. Бо суть національного – мова. Якщо втратите її, то втратите і державність. Тоді вам легше житиметься в колонії. Політика національного відродження примножує дух.
Наступний пункт – фінанси й економіка. Гривня і ціни повинні бути стабільні. Тоді економіка почне динамічно розвиватися. І мілітарна, зокрема.
Подивіться, як в одних і тих самих викликах повелися Луганськ і Одеса, Донецьк і Дніпропетровськ. Розумію, що велика відповідальність Києва. Але, вибачте, і ваша. Ви – громадяни. А відповідно – люди з обов'язками. Чому одні громадяни вчинили, як в Одесі чи Дніпропетровську? І чому цього духу не вистачило в Луганську, в Донецьку?
Ситуація на Донбасі загострюється. Таке враження, що Заходу вигідно зняти санкції з Росії і заморозити конфлікт. Якою має бути наша політика тут?
– Сьогодні Україна залишається сиротою. Як сиротою залишається кожна нація, яка в останні 22 роки стикнулася з російською агресією і не отримала жодної серйозної допомоги щодо врегулювання ситуації. Коли визрівав конфлікт у Нагірному Карабаху, нам казали, що то – азербайджанське внутрішнє питання. Коли 21 рік тому конфлікт розгортався у Придністров'ї, говорили, що то – молдовське питання. Вісім років тому нам сказали, що в Південній Осетії грузини посварилися між собою. Те саме начебто відбулося в Абхазії. Потім з'явилися "зелені чоловічки", і нам кажуть, що то українці посварилися в Криму. Далі – на Донбасі. Стороною кожного з цих конфліктів є Росія.
Дивлюся на Мінський формат. Президент України Леонід Кучма веде перемовини із Захарченком і Плотницьким. Запитую: невже ми віримо, що джерелом війни на Донбасі є Захарченко чи ДНР-ЛНР? Мені це нагадує анекдот. Пізно ввечері на автобусній зупинці чоловік нишпорить під стовпом.
Інший запитує: що шукаєш? Той каже: годинник. А де ти його загубив? Метрів за 10 звідси. А тут чого шукаєш? Бо тут світло.
Дуже важливо, щоб формат перемовин і формат конфлікту були тотожні. Апелювати до Захарченка чи Плотницького – все одно, що стіну посипати горохом. Від них нічого не залежить. Тому давайте визначимось: б'ємо по мішку із сіном чи по ослу? Я би рекомендував бити по ослу.
Як саме?
– Чим відрізняються конфлікт у Криму і на Донбасі від інших? Тільки за ними двома стоять міжнародні гарантії країн ядерного клубу. Ми 22 роки тому позбулися ядерного арсеналу, більшого, ніж мали Велика Британія, Франція, Китай разом узяті. Отримали гарантії. Наша безпекова політика відтоді стоїть на Будапештському меморандумі. На цьому базується спокій і стабільність у Європі після Другої світової війни. А зараз світ відмовляється від узятих зобов'язань по Будапештському меморандуму.
З другого боку, і ми не прийняли жодного необхідного рішення. До США, Франції, Британії зверталися? Чи навіть запит до Росії робили – як вона виконує підписаний меморандум? Чому щодо злочину, скоєного Путіним, у нас не заведено жодної кримінальної справи?
І про які вибори говоримо? Про яку зміну Конституції? У Основному законі сказано, що в умовах війни не проводити виборів. А ми вже провели троє. Так само під час війни не можна змінювати Конституцію. Мобілізуйте свої сили на перемогу – так каже Основний закон.
Чому німці, після поразки в Другій світовій війні, в 1945–1946 роках не провели виборів? Тільки 1949-го. А нам кажуть зараз їх провести – на окупованій території. Хіба не розуміють, які будуть результати? Це повзуча федералізація – розчленувати Україну. Це спосіб її умертвіння.
Як повернути Крим і Донбас?
– Якби в нас був план перемоги, були б і відповіді. Мене часто запитують: якою мала би бути наша економічна політика щодо Криму? Хотілося б відкрити папку, знайти директиви уряду, РНБО – і зачитати. Це економічна блокада. Де ніяких митних, фіскальних і торговельних відносин не існує. Бо ця територія – окупована ворогом. Кожна операція туди – це субсидування агресора. Те саме можна казати про Донбас.
Його проблему треба розглядати обов'язково у зв'язці з Кримом. Бо дуже велика помилка, коли для повернення Донбасу пропонують один сценарій, а Крим – це нехай онукам буде. Це – неправильно.
Україна повинна мати на Донбасі сторону, до якої можна апелювати. Так, це окупована територія. Але мільйони людей бажають бачити її в складі України. Багато з них живуть сьогодні в Києві, Тернополі, Львові. Їм сниться, як повернутися додому. Ми повинні сприяти їхньому об'єднанню. Формалізувати навіть у владі. Це дуже важливий гравець.
Як сприйняли повідомлення про можливе призначення Ріната Ахметова і Юрія Бойка керівниками окупованої частини Донеччини й Луганщини?
– Перше запитання: яким хочемо бачити Донбас? Друге: як досягти цього? Тільки після цього можна говорити про персони. Бо вони завжди будуть підпорядковані меті та способу її досягнення.
Який міг бути "План Маршалла" для України?
– Треба вийти на серйозну цифру інвестування. Це повинен бути міжнародний план.
Від нас за один рік пішло 12 мільярдів доларів іноземних інвестицій. Населення забрало з банків 6 мільярдів доларів вкладів. І нам, за міжнародною програмою, виділяють 17,5 мільярда фінансової підтримки на чотири роки. Хоча ми мали б отримати в кілька разів більше.
Ще один пункт – миротворці. Погляньмо на ізраїльсько-палестинський конфлікт. На лінії розмежування повинен бути спокій.
А ще маємо 1,7 мільйона біженців. Спеціально не вживаю термін "переселенці", бо він пом'якшує виклик. Насправді, це – біженці. Хоча і в рамках одного державного кордону. Ці 1,7 мільйона – найбільша міграція в Європі після Другої світової війни. І в нас не працює гуманітарна програма на рівні ООН чи Євросоюзу. Дивна річ.
Санкції проти Росії приймали, бо Україна втратила територіальну цілісність. Кожні п'ять-шість місяців в Європі піднімають питання їх перегляду. З якої причини? Крим чи Донбас повернули Україні?
Що чекає на Росію?
– Мені неприємно, коли говорять: "Не дай Бог, Росія впаде, це буде таке нещастя для України". Ні. Модель, на якій розбудований її державний лад, – це модель загибелі. Коли ви підходите до дверей Росії, там написано "Російська Федерація". А коли їх відчиняєте – написано "самодєржавіє". "Самодєржавіє" у ХХІ столітті не ефективне. Жоден режим із таким ладом довго не проживе. І те, що сьогодні відбувається в Росії, це дорога до її зигибелі. Переконаний, що це скоро станеться.
3 
1
Коментарі