"Війна не закінчиться з перемир'ям чи угодами"

7

Посттравматичний розлад чи посттравматичне зростання?

 

Ніхто не народжується героєм чи зі сталевою силою волі. Усе формує суспільство, обставини й історичний період.

У психології є такий термін – посттравматичне зростання. Будь-який стрес чи травматична подія має два виходи – залишиться в короткостроковій пам'яті чи перейде у тривалу. Найчастіше великі травми закінчуються посттравматичним стресовим розладом або дезадаптацією, або посттравматичним зростанням. Наш соціум ішов останнім шляхом. Кожна трагедія завершувалася появою нових поколінь, ішло накопичення в популяції гена мужності, гена українськості.

Здавалося, що може бути страшніше, ніж загибель Небесної сотні, кров на Інститутській? Ми пройшли це, стали нацією. І проти нас одразу відбулася агресія. Розпочалася війна. Тоді з Майдану на війну пішли добровольці, в яких іще був живий травматичний досвід. Створюють перший батальйон Національної гвардії імені Кульчицького, добровольчі формування "Азов", "Айдар", я був у "Миротворці". Далі – велика війна.

 

Серпень 2014 року, Іловайськ. Він досі вважається найбільшою військовою трагедією в сучасній історії, коли за 2 години загинуло понад 300 українських вояків. Люди, які вийшли з Іловайська, мали десь зачаїтися, повернутися до мирних місць. Але відбувається посттравматичне зростання – це характерна риса української нації.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, всі вже були готові. І з іловайців, які тоді вийшли з котла, жоден не залишився вдома.

Суспільство об'єднується в найбільш тяжкі часи, і цей травматичний досвід накопичується в суспільстві й передається оточенню, формуючи великий спротив, зростання над травмою заради того, щоб іти й розвиватися далі.

Про форуми безбар'єрності в бар'єрному середовищі

 

Ми чуємо, що Україну необхідно відновлювати, відбудовувати. Якщо ж говоримо про безбар'єрність, то здебільшого Україну необхідно перебудовувати. У нас люблять робити форум безбар'єрності в бар'єрному середовищі. Це треба виправляти як мінімум за допомогою тимчасових рішень або інформування суспільства.

Ми гучно про це говоримо, пишемо в документах. Але потім це перетворюється на гроші, які необхідні на втілення цієї безбар'єрності. І кошти йдуть у руки людям, у яких ті ростуть не з того місця. Часто доводиться таке інспектувати й доводити, що необхідно робити по-іншому.

Ми живемо в час, коли кількість людей з інвалідністю збільшується в геометричній прогресії. На ці проблеми варто звертати увагу й обговорювати їх не лише на кухні, а й в адвокаційному порядку. Щоб градус теми безбар'єрності не обмежувався лише проханнями і криком про її виправлення.

Хлопці та дівчата, яких визнали непридатними, повертаються у стрій

 

Мені завжди було складно дивитися в очі людям з інвалідністю. Але коли я почала працювати з хлопцями та дівчатами з важкими пораненнями й ампутаціями, то зрозуміла: це такі самі люди, особистості. А нам раніше завжди розповідали, що це хворі, до яких повинно бути особливе ставлення.

У хлопців нашого підрозділу з 2014 року навпаки є гордість за те, що вони мають якесь "ексклюзивне" поранення. Показують свої протези й кажуть: "Бачиш, у мене класна сталева нога. А в тебе немає". Ми почали їх підтримувати. У патронатній службі виготовляємо стікери з протезами, милицями, кріслами колісними. І це все доповнюємо військовою тематикою. Хлопці постійно беруть їх і наклеюють на протези чи автомобілі.

Багато хлопців і дівчат, яких раніше вважали б непридатними для військової служби, повертається у стрій. Через велику кількість охочих почали проштовхувати зміни в законодавство, щоб дозволити не звільнятися навіть тим, кого військово-лікарська комісія визнає повністю непридатними зі зняттям із військового обліку. Тепер хлопці й дівчата, які мають ампутовані кінцівки і хто пересуватиметься у кріслі колісному, можуть залишатися на військовій службі, обіймати офіцерські посади чи бути інструкторами.

Суспільство має взяти більшу відповідальність за цю війну

 

Я є тим поколінням, яке прийшло в громадський сектор через Майдан. У 17 років була свідком розстрілів. Це покоління насправді особливе. Для мене честь бути поруч із такими людьми й називати їх друзями. Іноді сумно, бо 10 років нашого життя – це найкращі роки молодості, а вони проходять Майдан, АТО, ООС, повномасштабне вторгнення. Мій хлопець був цивільною людиною 2014-го. Займався автоспортом, був інженером, мав бізнеси й хотів розвиватися в цьому. Але, як і інші наші друзі, став добровольцем і пішов воювати. Досить скоро став учасником спецпідрозділу однієї з наших Сил оборони, пережив кілька поранень, але завдяки хорошій реабілітації повернувся у стрій.

У лютому 2022-го я думала: нам кінець. Готувалася, що треба просто з гідністю перечекати полони, фільтраційні табори, окупації. Мій хлопець так не вважав. Зібрав речі й вирушив виконувати завдання на півночі Київщини. Він завжди говорить: "Я не вважаю себе жертвою. Я не жертва, а мисливець". З одного боку, це покоління, яке багато втратило, а з іншого, вони взяли за нас відповідальність і дають можливість вижити в ці найгірші часи.

"Принцип" робить все для того, щоб ці люди відчували престиж військової служби, мали справедливі правила цієї служби й доступне кар'єрне зростання. Але ми не можемо змінити суспільство. Тому що нас недостатньо – родин, побратимів і посестер. Проте ми всі прийдемо на місця воїнів. Щоб Україна вижила перед мільйонними арміями, які стоять біля наших кордонів, ми всі як суспільство маємо взяти більшу відповідальність за цю війну. Вона не закінчиться з перемир'ям чи угодами. Екзистенційна загроза від Росії буде завжди.

Рано чи пізно мені доведеться пройти базову військову службу, отримати військово-облікову спеціальність. Колись на держслужбу ти зможеш піти, тільки маючи проходження цієї базової військової підготовки й базової військової служби. Нам треба починати це приймати.

Ми вже є суспільством ветеранів, але завдяки їм – не суспільством жертв. Ми перемогли 2022 року, але цих пафосних слів недостатньо. Тому всім українцям час перепідписувати наш суспільний договір і говорити про майбутнє України, в якому буде інше планування резервів, служби для призовників, загальна підготовка всього населення до національного спротиву.

Щоб воїнові не опускати очей через поранення

 

Адаптивний одяг створено для того, щоб поранений міг легше його вдягнути. Раніше в мене був успішний бренд. І якось під час Великої війни до мене звернувся поранений: "Я хочу відчувати себе в адаптивному одязі, як людина". Тобто бути стильним. Тож ми шиємо цей одяг із нуля, з якісних тканин. На речах є принт – HERO. Коли воїн одягається, то розуміє, що він – герой. Він цим написом показує іншим, що перед вами стоїть воїн. Не треба опускати очей через поранення або через те, що він військовий.

Ми відправляємо цей одяг безкоштовно. Виробництво підтримуємо за рахунок донатів. Одна з моїх цілей – це вивести проєкт на державний рівень.

Відійти від радянської системи психологічної підтримки

 

Україна успадкувала стару радянську систему психологічної підтримки. Але через те, що така система негнучка, неперсоналізована, люди не хочуть у цьому брати участь. Цифри Все­світньої організації охорони здоров'я вказують на те, що 50 відсотків українського населення потребують певної психологічної підтримки. Тому потрібно багато психотерапевтів. Ми вирішили, що частково можемо цей дефіцит закрити штучним інтелектом і навчити людей ним користуватися. У Києві над цією ініціативою працюємо з фондом "Відкрий Україну".

Прагнемо, щоб Україна зробила величезні кроки вперед в адаптивній системі охорони здоров'я, зокрема ментального. Тому хочемо створити щось, що може допомагати не лише ветеранам, але й усім, хто цього потребує. Нещодавно я говорила з 23-річною журналісткою. Вона сказала: "У мене був психічний зрив рік тому, я пережила травму і стрес. Я відчуваю, що заслуговую на терапію, але не хочу зайняти місце ветерана, який потребує її". Ми хочемо побудувати щось таке, що забезпечить підтримку будь-кого й дасть людині відчути, що вона варта того, щоб її підтримували.

×