У вогні війни й революції

Частина І

Україна як модерна нація народилася в 1914–1945 роках у вогні війни й революції. І це не красива метафора. Це ствердження факту, без якого годі зрозуміти українську історію ХХ ст.

Для становлення націй дуже важливий міжнародний контекст – наскільки існування тієї чи іншої нації визнається сильними світу цього. Саме від 1914 року українське питання набирає міжнародного значення. До того воно було внутрішнім питанням двох імперій, які володіли українськими землями – Російської та Австро-Угорської. До того ж, воно дуже рідко потрапляло у "топ 10" порядку денного. Скажімо, польське питання чи проблема революціонерів-терористів привертали увагу Відня та Петербурга незрівнянно більше, аніж діяльність кількох тисяч українських патріотів у Києві, Львові чи Полтаві.

1914 рік поклав початок правилу: перемогу в Східній Європі здобував той, хто міг краще розіграти українську карту. Приміром, німці 1918-го. Не слід забувати, що в Східній Європі війну виграли-таки вони – однак програли її в Європі Західній. Так само більшовики 1922-го та Сталін у 1944–1945 роках. І навпаки: хто українське питання ігнорував, зазнавав поразки – як це було з Гітлером. Багато істориків сходяться на тому, що він міг би виграти, якби зробив ставку на національні рухи на окраїнах СРСР, включно з українським. Але тоді Гітлер не був би Гітлером.

 

Від 1914 року українську карту розігрували всі. Звісно, не з доброї волі. Йшлося передусім про те, щоб встановити контроль над стратегічно важливими природними й людськими ресурсами. Це можна було б легко зробити, якби на перешкоді стояли лише декілька десятків тисяч згаданих вище українських патріотів.

Більшість із них, однак, були інтелігентами, які володіли краще пером, аніж гвинтівкою. А що панівною серед них була мода на соціалістичні утопії, вони ігнорували важливість війська, поліції, в'язниць – усього того, без чого жодна держава не може не те що перемогти, а втриматися навіть кілька місяців. Тому держави, які вони творили, були короткотривалі. І територія, яку вони контролювали, становила в ліпшому разі декілька десятків кілометрів у радіусі від чергової української столиці – Києва, Кам'янця-­Подільського, Львова чи Станіславова.

Єдиним винятком були Організація українських націоналістів і створена нею Українська повстанська армія. Українські націоналісти, подібно до більшовиків і нацистів, добре розуміли роль насильства. І не відчували особливих докорів сумління, коли обертали його проти своїх ворогів. Байдуже – зовнішніх чи внутрішніх, українських. Поєднання насильства з масовою підтримкою знизу дозволяло їм боротися досить довго. Принаймні довше, аніж старшому поколінню українських патріотів-соціалістів.

Та зрештою їм теж довелося розділити долю попередників: більшість або загинула, або рятувалася втечею в еміграцію. Бо, як і українські уряди перед тим, ОУН та УПА не змогли знайти міжнародної підтримки.

Була, однак, одна сила, яку жоден режим не міг ані повністю винищити, ані вигнати в еміграцію – українські селяни. Одразу слід сказати: у центрі селянських інтересів стояло не національне питання, а земельне. Але саме воно їх націоналізувало. Початок цієї націоналізації припав на межу ХІХ–ХХ ст. Війна і революція прискорили цей процес: за декілька місяців відбувалися зміни, які в мирний час тривали б роки, а може, навіть десятиліття.

Перша світова війна стала водорозділом у житті селянського суспільства. До неї воно страждало від земельного голоду, однак мало вибір: іти працювати на фабрику чи шахту, стаючи робітником, чи емігрувати в пошуках вільної землі до Канади або Сибіру, залишаючись селянином. Як правило, українські селяни вибирали друге. І таким чином залишалися тим, ким були.

Війна позбавила селянство вибору: всіх осіб продуктивного віку мобілізували до ­війська. Армія була нічим іншим, як великою фабрикою: як робітник повинен освоїти техніку, селяни мусили навчитися користуватися сучасною зброєю. Воєнний досвід переконував їх також у перевазі організації і дисципліни – речей, яким годі було навчитися в селі.

Селяни, які раніше рідко вибиралися за межі повіту, у складі армій мандрували тисячами кілометрів. Бачили різні села й міста, стикалися з різними укладами життя. І, наче Колумби, робили свої відкриття. Скажімо, солдат із Полтавщини міг бачити, що в австрійській Галичині живуть не "німці", а нормальний "руський" народ. І розмовляє він говіркою, схожою до тої, що в його селі, співає схожі пісні, так само молиться.

Селяни, яким пощастило вижити й повернутися в рідне село, ставали лідерами. Як 1924 року скаржився московській "Правді" комуніст із Житомирщини, "у кожнім селі нашого району є тепер політично розвинене й активне верхівля з "тертих" селян, що за роки війни й революції побували в різних державах, багато чули, читали й читають газети, роблять зауваження і нас садять у калошу".

Українське село ніколи не було ­безмовне та покірне. Але війна додала селянській непокірності нового ­виміру: люди ­отримали зброю. З нею поверталися з фронту солдати, її ­підбирали на полях боїв. Зброя давала селу почуття сили й незалежності. Де в часи війни чи революції утворювався вакуум влади, селяни перебирали на себе її функції. Причому йшлося не про стихійний самосуд Лінча, а про справедливий – за селянськими мірками – суд над мародерами, підозрілими чужинцями, жінками, які зрадили своїх чоловіків, поки ті воювали. І нерідко жорсткий – аж до забиття до смерті чи спалення живцем. І знову ж таки: часто головну роль у цих судах відігравали солдати, які вернулися з фронту (Далі буде)

×