Якби запропонували щось змінити в своєму минулому, відмовилася б. Може, хтось у мене чогось навчився, коли мені було погано.
Навчилася читати у 2 роки. Перед тим батьки подарували паперові кубики з буквами.
Якось подруга-ударниця з іншого гурту говорить: "Коля запросив на дзвіницю". Там скрипаль – ще й дзвонар. Кажу: "Поїхали". Послухала і зрозуміла, що теж так хочу. За кілька місяців уже дзвонила. Спочатку – трохи в неділю і на свята. Після Великодня 2010 року настоятель запросив на постійну роботу.
Молитви сприймаю лише українською мовою. У Києві одразу прийшла в українську церкву, хоча хрещена в Росії. Доти в Московському патріархаті була. Так не стій, туди не повернись. Уже думала перейти до католицизму.
Часто підлаштовую власний час і потреби під те, як комусь сподобається. Але розумію, що найцінніше – зроблене на власний розсуд.
Севастополь – це не російське місто, а радянське. Його жителям усі все винні, а хто не винний – той ворог. Дуже консервативна публіка, не люблять інакодумців. У Києві такого не зустрічала. Тут легко.
Закохувалася багато, але зовсім по-дитячому. Дарувала хлопцям дурні дрібнички, допомагала в навчанні й роботі, бо вважала науку найголовнішим у житті. Вони соромилися, мати за голову хапалася.
Якось закохалась у власну скрипку – із нервами, ейфорією, ревнощами. А потім продала, бо грошей не було.
З чоловіком дратуємо одне одного менше, ніж інші люди. Ми так і одружилися – через заперечення. Йшли разом до метро – 40 хвилин як познайомились. Позаду волала якась дитина. Я кажу: "Ненавиджу дітей". Він: "Я теж! Давай одружимось?" Розписалися за п'ять місяців. Але помирати одне за одного не готові.
Людина має навчитися бути сама. Ми переходимо від батьківської турботи до кохання партнера, потім – до піклування про внуків та залежності від дітей. Так і не виходить жити у любові до себе.
Не відчуваю потягу до материнства. Бісить, коли народжують "для себе". Це що – кошенятко? Я ще не виховала себе, куди мені іншу людину виховувати?
часто роблю щось замість важливих речей. Замість написати потрібній людині, листуюся з ким попало. Або шукаю роботу, до якої не пристосована. Боюся успіху в тому, що мені потрібне, наче за це буде якась кара.
Моя сім'я відірвана від ґрунту. У нас не було традицій. Дідусь грав на гітарі, і ми танцювали. На Новий рік ліпили пельмені.
Боюся, щоб не довелося жити "по-людськи". Усе власне кинути – й робити, як скажуть.
Найбільший страх – залишитися без грошей. Він з'явився після кризи 2008-го. Втратила роботу. Такого не було навіть у 1990-х. Тоді в нас хоча б макарони завжди були.
У мене троє батьків: мати, вітчим і батько. Батько – з дворянського роду Миргородських. Вони з матір'ю розійшлися, як мені й року не було. Зрозуміли, що шлюб поспішний. Зараз він живе в Сибіру, в нього нова сім'я, але ми добре спілкуємося. Часто звертаюся до нього в суперечках як до нейтральної сторони.
Часто чую: "Як усе добре було в дитинстві! От би повернутися туди". Та не було там усе так просто. Ти залежний від інших. Мало відповідаєш за власне життя. Твої проблеми не сприймають серйозно. Виявилося, що в мене з 12 років була хронічна депресія, а я до 30 думала, що це – кепський характер. Друг мав проблеми з гормонами, а його вважали плаксієм і весь час лаяли.
До 2014-го мала зовнішність 13-річної. До мене чіплялися якісь діти. Тепер хоч паспорт не питають у магазині.
Не плачу за померлими.
Не розумію подруг, які звітують перед батьками. Сумую за рідними, але ми не телефонуємо одне одному щодня. Краще один радісний дзвінок, ніж сотня нудних.
Раніше думала, що дружба – це обмін допомогою.
Ідеальне місце для мене – пустеля. Люблю, коли жарко, сухо і людей навколо – якнайменше.
1 
1
Коментарі