У Старобільську на півночі Луганщини, звідки ви родом, сепаратистів не підтримали, хоч ті й намагалися захопити місто. Чому вони там не втрималися?
– Там дещо інший соціальний і національний склад населення, ніж у південних пролетарських районах області. Росіян менше. Так чи інакше, це дається взнаки. Північ Луганщини – більш аграрні райони, тут інша психологія людей, інша історія – це ж іще Слобожанщина. У Старобільську цілу торішню зиму був Майдан, щоденно люди збиралися. Але говорити, що це тотально проукраїнський регіон – теж не зовсім коректно. Там і сьогодні можна почути: мовляв, якби прийшла Росія – було б добре. Але люди для себе багато що зрозуміли, дивлячись на захоплені й обстрілювані території. До них же й біженці тікають, і поранених везуть.
Доводилося чути, що Харків – це український Детройт. Що його застарілий промисловий потенціал зараз не потрібен.
– Частково – так, ця порожнина виникає. Робота на заводах і фабриках заморожується, промисловість помирає, не адаптуючись до нового часу. Але Харків не можна трактувати виключно як пролетарське місто. Це потужний науковий та освітній центр, тут понад 200 тисяч студентів. Відповідно, величезна кількість викладачів. Це Харків і різнить від тих-таки Луганська чи Донецька.
У нас цікаве культурне середовище, музична сцена, художня. Просто все це існує автономно, на рівні субкультур, своїх кіл, не інтегроване в єдину культурну політику міста. На відміну від Львова, скажімо, з його фестивалями й ініціативами, які підтримує місто. Навіть не обов'язково фінансово – просто ідеї не натрапляють на перешкоди. А в Харкові таке враження, що влада існує в одній реальності, а оці ось "культурні кола" – в іншій. І перетнутися в них нема жодного шансу. Більше того – це навіть добре, бо якщо перетинаєшся з Геннадієм Кернесом (із 2010-го мер Харкова. – "Країна"), у тебе нема шансів уникнути моральної травми. Навіть у Києві, здається, офіційні заходи не такі одіозні й кічуваті.
Наскільки міцні позиції має в Харкові "русский мир"?
– Була спроба імітувати сепаратистські "народні волевиявлення" навесні – коли завозили "гастролерів" із Росії. Але швидко стало зрозуміло, що місто цього не підтримує. Це все невеликі виступи були. Окрім мітингу 1 березня, куди всіх бюджетників зігнали. Антимайдан у Харкові не був сильним. Зараз його вже й нема, всі його активісти або на Донбасі, або в Москві чи Криму. А більшості населення, за великим рахунком, все одно. Аби не стріляли й давали зарплату. Платитиме її Кернес – добре, оберуть Кернеса. Платитиме Путін – будуть за Путіна. Чи можна це назвати "русским миром" – питання. Думаю, багато хто з харків'ян скаже, що вони з росіянами почуваються одним народом. Але якщо запитати, чи готові вони за це взяти в руки зброю і йти стріляти в українців – гадаю, погодяться небагато.
Хоча й на Донбасі навесні, не думаю, що багато хто сказав би, що готовий іти воювати. Але війна втягує, засмоктує. Сидиш під обстрілами, починає спрацьовувати стокгольмський синдром. А якщо хтось у тебе загинув або влучили у твій будинок – скоріш за все, мимоволі станеш на бік того, хто насправді є твоїм кривдником.
Чому харківський Ленін протримався так довго?
– Тому що є такий чоловік, як Геннадій Кернес. Ми ще торік у березні домовилися з нашою владою, що Леніна демонтують. Законно, офіційно, без пиляння ніг. Давно ж є рішення про обов'язковий демонтаж радянської символіки, прийняте ще в 1990-х. Навіть заступник губернатора підписав папірець разом із головним архітектором. І мені цей варіант був набагато симпатичніший, бо при дотриманні законної процедури не було б жодних розмов про відновлення харківського Леніна.
Як сталося, що жителі півторамільйонного мегаполіса обрали мером таку людину, як Кернес?
– Ну, Леонід Черновецький теж двічі ставав мером Києва. Кернеса частина харків'ян ненавидить. І щоразу більша, тому що його зрадником тепер вважають і ті, хто його рік тому підтримували. Зрадив же "русский мир". Не закликав російські танки, пішов на перемови з "кривавою хунтою".
По-перше, багато питань щодо легітимності його обрання. Вибори відбувалися дуже брутально, всі говорили про величезну кількість порушень. Перевага над Аваковим у нього була мінімальна, і чи була вона насправді – ніхто цього вже й не скаже. Інша річ, що харків'яни не захистили свій голос і дозволили йому стати міським головою.
А по-друге, Кернес – доволі меркантильний і зіграв на речах, важливих для пересічної людини. Він грає роль "господарника", не лізе в політику, тримається усталених настанов, святкує і церковні свята, і радянські – парадигма, оптимальна для пересічного східного українця. На Пасху сходити в церкву, 23 лютого святкувати день радянського солдата. Мати в кабінеті ікону святого Миколая і портрет Сталіна або Леніна. Ці технології – примітивні, але дієві.
Він їх і сьогодні використовує?
– Я не знаю, що сьогодні відбувається за дверима, де сидить харківський міський голова. Раніше він принаймні інстаграмився. Фотки з папугами вивішував. Зараз – не знаю.
Як Харків за рік змінився?
– Все стало синьо-жовтим. Така собі зміна декорацій. Леніна немає, але його ноги стирчать – це метафора змін у Харкові. Обгородили сіткою й написали: "Идут ремонтные работы". Якесь підвисання – ось це характеризує теперішню ситуацію в місті. Частина людей чекає, що все повернеться, що буде як раніше. Частина – вірить, що так уже ніколи не буде. А більшість ходять і справді вважають, що ведуться ремонтні роботи.
Не думаю, що сьогодні в Харкові хтось може побити когось за синьо-жовтий прапор – якщо, звичайно, не вночі і не на "спальнику". Є відео, де так звані "харківські партизани" виловлюють і б'ють тінейджерів із синьо-жовтою символікою, зривають її. Але все це вночі, подалі від міліції – на рівні хуліганки.
Під час Майдану влада зовсім інакше себе почувала і поводилася набагато брутальніше. Але це не принципові зміни, а ситуативні. Якщо завтра повернеться Янукович – стовпи знову перемалюють у кольори Партії регіонів.
3 
1
Коментарі