Нові політики з'являться з економічним зростанням, – каже політолог Євген МАГДА
Російський президент заявив, що не проти приєднання США до Нормандського формату переговорів про врегулювання конфлікту на Донбасі. Це блеф?
– Це – розрахунок. Не може держава, що претендує на імідж одного зі світових лідерів, грати виключно в негативі. Путін розуміє – закінчується термін Обами, а каденція наступного президента почнеться із січня. Тож цю його пропозицію нікому прийняти.
Штати не планують приєднуватися до Нормандського формату, сказала посол США в Україні Марі Йованович. Але думка про його зміну витає в повітрі.
Хто може стати новим учасником, якщо не США?
– Рівновіддалена держава. Польща неодноразово пропонувала себе. Але навряд чи Москва погодиться.
Могла би бути Велика Британія. Але настільки поринула в Brexit і його похідні, що їй не до того.
Україна перетворилася на солом'яного бичка, в якому застряла лапа російського ведмедя. Формати підтримки різні, тому що в Євросоюзі майже три десятки країн. Знайти спільну мову складно. Путін грає на цьому.
Третій пакет санкцій (стосуються енергетичного та фінансового секторів РФ, продукції військового й подвійного призначення. – Країна) – це стрибок ЄС вище голови. 28 держав погодили єдине рішення.
Москва збільшує обсяги продажу енергоресурсів до Євросоюзу – це несанкційний товар. Запроваджує контрсанкції. Разом із тим показує готовність домовлятися з європейськими країнами окремо – купувати в них високотехнологічну продукцію. Фактично це – хабар. Адже в ній закладена висока додана вартість, тобто економічне зростання конкретної країни. Який західний лідер відмовиться від цього? Тим більше РФ – це величезний ринок, майже 150 мільйонів населення. Туди можна інвестувати навіть не мільярди, а трильйони доларів.
І тут питання політичне: чи готова країна поступитися принципами? Чи усвідомлює, що мета Путіна – не лише Україна? А й удар по ЄС.
Кажуть, для Кремля вигідний момент – до початку роботи нової президентської адміністрації у США. Чи варто чекати від нього несподіваних кроків зараз?
– Наступу на Донбасі, скоріше, ні. Ймовірніший сценарій – дестабілізація ситуації всередині України. Бо в гібридному протистоянні військові методи допоміжні. Основна боротьба йде за свідомість людей. Щоб якомога більше українців сказали: "Може, давайте з Росією домовлятися? Стільки років були братами…"
Україна навіть у нинішньому напіврозібраному стані створює для Кремля проблеми. Поки що Москва підтримує монолітність свого суспільства за допомогою тези "Мы – крепость в облоге". Плюс "духовные скрепы" і "Мы – четвертый Рим, а пятому не бывать". Але падають реальні зарплати, знижується рівень добробуту. А демократична Україна показує зрозумілу альтернативу. Тим вона й небезпечна для Кремля.
Економіка й енергетика – все ще потужна зброя РФ?
– Товарообіг між Україною і Росією нагадує шагреневу шкіру – постійно скорочується, хоча до нуля не дійде.
Україна рік не закуповує російський газ. На Валдайській конференції Путін говорив, що вона, така-сяка, відмовляється від нашого газу по 180 доларів за тисячу кубів, але купує в європейської компанії за 300. Цю брехню Нафтогаз швидко спростував. Але слова Путіна свідчать про ефективність диверсифікації постачання енергоресурсів. Чи могли ми ще п'ять років тому уявити, що російський президент нарікатиме – Україна мало купує газу?
РФ була готова заганяти сюди хоч весь обсяг своїх надр, аби створювати боргові зобов'язання України. До того ж, на оборудках довкола "блакитного золота" виникло чимало статків. Дмитро Фірташ – показовий приклад. Деяких українських політиків Росія сприймає як союзників, бо має на них компромат щодо формування їхніх багатств.
Де зараз найгарячіший фронт "гібридної війни"?
– Гарячим залишається енергетичний. Уряд Гройсмана заявив, що ціну на газ для всіх вирівнюють. Це треба було зробити значно раніше. Зараз розплачуємося за невчасні реформи. В умовах економічної стагнації робити їх важко.
Не менша проблема – нашим політикам часто бракує усвідомлення національних інтересів. Незалежна, сильна Україна є таким? На словах – так. Однак електронні декларації показали, що в реальності політики діють інакше.
Які наслідки матиме оприлюднення е-декларацій?
– Настав час проявити себе Національному антикорупційному бюро й Нацагенції із запобігання корупції. Треба дочекатися і створення Антикорупційного суду, і другої хвилі декларацій, яка триватиме до 1 квітня 2017 року. Щоб можна було порівнювати, яка динаміка у кого – хтось при владі бідніший стає, а хтось багатшає. За рахунок чого?
Бачення реалізації Мінських угод у Києва й Москви – протилежне. Чи вдасться нам відстояти своє: спочатку безпека – потім політичні рішення?
– Не вірю у втілення Мінських угод у життя. Це ж ілюстрація байки Крилова "Лебідь, Рак і Щука" – всі тягнуть у різні боки. Але учасникам Нормандського процесу невигідно відмовлятися від нього.
Пообіцяли до кінця листопада узгодити положення дорожньої карти. Погоджуюся з Леонідом Кучмою, що буде три варіанти – український, російський й франко-німецький. Умовно, 10 пунктів зведуть, а у 25-ти будуть розбіжності, і їх винесуть за межі. Дорожня карта вийде неповна.
Зараз багато говорять про переформатування світу й цінностей. Як Україні скористатися з цього? Яке місце можемо зайняти?
– Спочатку треба з'ясувати – ким хочемо бути. Європейські політики кажуть: Україна має бути мостом між Росією та ЄС. Але міст завжди буде між чимось і ніколи не стане частиною іншого. Погодитися з цим – це поставити хрест на євроінтеграції.
Нам потрібно усвідомити себе й наші переваги. Понад 40 мільйонів людей – це величезний споживчий ринок. Колосальну цінність мають наші сільськогосподарські землі. Треба показувати, що ми – не проблема Європи, а простір для можливостей. Ми готові бути гнучкими.
Чи є серед молодих українських політиків бачення майбутнього країни?
– Не бачу критичної маси людей, спроможних сформувати нові правила гри. Не вірю, що боротьба з корупцією здатна стати національною ідеєю. Нею може бути побудова успішної держави, в якій комфортно буде десяткам мільйонів людей. Але поки що немає чіткої візії – як це зробити. Хоча зараз ми ближче до її появи, ніж будь-коли.
Нових політиків помітимо з економічним зростанням. Вони готові будуть відповідати на запит національної буржуазії – на сучасне бачення країни, її політики.
Але середній клас в Україні вже є. Він був рушійною силою Революції гідності.
– Так, він витягнув на собі 2004 рік, фактично врятував країну 2014-го. Але поки що не готовий запропонувати план її розвитку.
До речі, ми можемо експортувати досвід протидії гібридній агресії. В якій ще країні суспільство без примусу зібрало десятки мільйонів доларів на армію?
Ви говорите, що в гібридній війні й перемога має бути гібридною. Якою бачите її?
– Немає чіткої дати початку гібридної війни. Не знатимемо й дати її закінчення. Але Росія буде змушена від нас відчепитися і змиритися з існуванням незалежної України.
А відновлення територіальної цілісності?
– Це один із критеріїв перемоги. За життя Путіна Донбас і Крим не повернуться. Крим, боюсь, не стане українським і за його наступника. Тому що його повернення в Україну фактично означатиме початок дезінтеграції Росії. Немає механізму виходу суб'єкта федерації з її складу.
Захід уже прийняв рішення докласти всіх зусиль, щоб Путін не був президентом після 2018 року?
– Ні. Картина інша. Путін може пересидіти практично всіх демократичних лідерів. Олланда з рівнем недовіри в 90 відсотків фактично вже пересидів. Навесні 2017-го у Франції буде інший президент. Якщо того ж року піде й Меркель, то Путін почуватиметься переможцем. Новий президент Сполучених Штатів навряд чи зможе на 100 відсотків консолідувати західний світ.
До того ж, Кремль періодично показує Рамзана Кадирова. Мовляв, вам не подобається Путін, то дивіться, з ким далі можете мати справу.
Посилення тиску на Москву очікувати не варто?
– Хай це краще буде для нас бонус, ніж розраховувати на нього. Маємо сподіватися насамперед на себе.
У розмові з досвідченим європейським дипломатом почув: зараз конфлікт на Донбасі може бути вирішений лише за рахунок інтересів України. Це – не офіційна, але консолідована позиція Заходу. Однак наше суспільство до такого вирішення не готове.
Які найбільші перемоги й поразки України за два з половиною роки гібридної війни з Росією?
– Головна перемога – сам факт існування України. Нам ще належить усвідомити, як близько були до втрати суверенітету, й віддати належне тим, хто зберіг його.
Неспроможність викристалізувати національні інтереси – поразка не лише політичної еліти, а й усього суспільства.
Посталі виклики змусять нас змінитися або слід готуватися до нових втрат – людських, територіальних, суверенітету.
4 
1
Коментарі