вівторок, 04 квітня 2017 12:16

"Коли діти стають дорослими, батьки повинні навчитися з ними дружити"

Атмосфера навколо сильно впливає на мене. Коли живу в місті, сплю до дев'ятої ранку. У селі прокидаюся о шостій.

На нашій вулиці стояли фінські будиночки – маленькі, однакові. Їх зводили як тимчасове житло. Але люди обклали їх цеглою і зробили постійним. 10–12 дітей із вулиці щодня збиралися на "бугорку" поряд із люком, який вів під землю. Там будували землянки, облаштовували магазини. Те місце належало тільки нам.

Батьки розлучилися, коли мені було 11. Їхнє життя дуже різнилося. Батько мешкав у великому будинку, мав купу речей і багато друзів. У мами навпаки: маленький дім, мінімум речей і мало подруг.

  Алевтина КАХІДЗЕ, 44 роки, художниця. Народилася 16 березня 1973-го у місті Жданівка на Донеччині. Батько – інженер. Працював головним механіком на нафтовому танкері. Керував будівництвом приморського бульвару в Батумі, Грузія. Мати – дошкільний педагог. Після виходу на пенсію почала вирощувати квіти на продаж. Закінчила Дніпропетровський будівельний інститут. ”Хотіла малювати. Але в родині це не підтримали. Пішла вчитися у технічний вуз. На третьому курсі зрозуміла, що йдеться про моє життя. 1995 року переїхала до Києва. З третьої спроби вступила до Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури”. Переможець конкурсу серед молодих художників і кураторів Центру сучасного мистецтва при Києво-­Могилянській академії. Лауреат Премії імені Казимира Малевича – для українських художників. Навчалася в Академії імені Яна ван Ейка в місті Маастріхт, Нідерланди. ”Там викладачів не було. Вони разом із нами називалися дослідниками”. У творчості використовує відео та аудіо, малюнок, перформанс, інсталяцію. Найвідоміший проект – ”Я запізнююся на літак, на який неможливо запізнитися”. Реалізувала його завдяки фонду Ріната Ахметова. Хотіла зобразити вид на землю з літака. Годину кружляла над Києвом на борту. Нічого не написала. 20 років у шлюбі із Володимиром Бабюком. Живуть у приватному будинку в селі Музичі під Києвом. 2009-го відкрили там резиденцію для художників. Прийняли 22 ­митців. Мають собак Сьюзі та Буковські. Вирощує лікарські та пряні трави
Алевтина КАХІДЗЕ, 44 роки, художниця. Народилася 16 березня 1973-го у місті Жданівка на Донеччині. Батько – інженер. Працював головним механіком на нафтовому танкері. Керував будівництвом приморського бульвару в Батумі, Грузія. Мати – дошкільний педагог. Після виходу на пенсію почала вирощувати квіти на продаж. Закінчила Дніпропетровський будівельний інститут. ”Хотіла малювати. Але в родині це не підтримали. Пішла вчитися у технічний вуз. На третьому курсі зрозуміла, що йдеться про моє життя. 1995 року переїхала до Києва. З третьої спроби вступила до Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури”. Переможець конкурсу серед молодих художників і кураторів Центру сучасного мистецтва при Києво-­Могилянській академії. Лауреат Премії імені Казимира Малевича – для українських художників. Навчалася в Академії імені Яна ван Ейка в місті Маастріхт, Нідерланди. ”Там викладачів не було. Вони разом із нами називалися дослідниками”. У творчості використовує відео та аудіо, малюнок, перформанс, інсталяцію. Найвідоміший проект – ”Я запізнююся на літак, на який неможливо запізнитися”. Реалізувала його завдяки фонду Ріната Ахметова. Хотіла зобразити вид на землю з літака. Годину кружляла над Києвом на борту. Нічого не написала. 20 років у шлюбі із Володимиром Бабюком. Живуть у приватному будинку в селі Музичі під Києвом. 2009-го відкрили там резиденцію для художників. Прийняли 22 ­митців. Мають собак Сьюзі та Буковські. Вирощує лікарські та пряні трави

Кожна нова тварина вдома – це нова історія. Ми з чоловіком поховали вісьмох домашніх улюбленців. Після смерті одного одразу беремо другого.

Мистецтво допомагає позбутися дискомфорту. Коли не мала грошей на дорогі речі, дивилася на них у вітринах і малювала. Зникало бажання володіти ними.

Із чоловіком разом 20 років. Нещодавно пережили кризу, роз'їхалися. Мирилися в готелі Катаянокка у Фінляндії. Його реконструювали з колишньої тюрми. Кажуть, цей готель – для справжніх стосунків.

Любов передбачає спільний розвиток. Це погляд уперед, коли можеш уявити, яким хто із нас стане років через 10 або 20. Якщо пара не бачить майбутнього разом, це – закоханість.

Найважливіше у вибаченні – це усвідомлення своєї неправоти. Якщо не розумієш, у чому був неправий, вибачення не має значення. Коли хтось просить вибачення, уточнюю – за що?

Коли не можеш нічого змінити, треба розслабитися. Недавно в мене була криза середнього віку. Нічого не могла вдіяти, тому вирішила страждати якісно. Одного дня пішла за бродячим псом – щоб дізнатися, як він живе. Весь день ходила за ним слідом. Мої страждання перетворилися на пригоду.

Постійно борюся із собою, аби бути незалежною.

Війна змінює цінності. Не засмучуюся, коли щось зламалося чи загубилося, коли недодали решти в магазині. Перестала звертати увагу на дедлайни. Не встигла – нічого.

Журналістка у Штутгарті запитала: чи ненавиджу росіян? Це мене вивело з себе. Але потім раділа: "Мене щось дратує. Я – жива!"

У молодості на першому місці було мистецтво. З віком його витіснили родина, тварини й чоловік.

Гроші можуть давати людині відчуття, що вона більше знає і вміє. Чоловік якийсь час заробляв більше за мене. Але це не значить, що я дурніша. Просто мистецтво менше оплачується.

Ніколи не критикувала партнерів свого чоловіка. А він постійно робив це. В якийсь момент вирішила нічого йому не розповідати. Рік не розказувала, що роблю, з ким працюю і за які гонорари. І він сказав: "Я більше так не можу. Хочу знати, чим ти займаєшся". Більше критики від нього не чула.

Усі проблеми можна вирішити. Мій чоловік лінивий. Дивлюся на це конструктивно. Якщо можу, роблю сама. Якщо не справляюся, кажу: давай наймемо третього, який зробить це за нас.

Старості не боюся. З роками подобаюся собі більше. От тільки впав зір. Це дратує.

Вирощування рослин допомагає відчути владу. Щоб виховати собаку, треба три роки, дитину – 16. Рослини дозрівають набагато швидше.

Колупання в землі корисне для нервів. Коли відчуваю напруження чи стомлююся від роботи, йду в сад.

Садівники знають, що таке сум за весною.

Щастя – як повітря. Не думаєш про те, що щасливий. Розумієш, коли втрачаєш це відчуття.

Завжди відчувала себе щасливою. Із 40 років це відчуття почало зникати.

Щоб здолати свій страх, про нього треба знати все. У Санкт-­Петербурзі є Музей політичної історії. Про Бандеру там немає нічого, хоч усі росіяни бояться його.

Мрія стане реальністю, коли в уяві збудувати шлях до неї. Але робити це треба із кінця: за день до здійснення мрії, за місяць, за рік і до сьогодні – так маршрут буде побудований точніше.

Людина живе, коли натхненна. Інакше це лише біологічне існування.

Коли діти стають дорослими, батьки повинні навчитися з ними дружити. Таких родин у нас дуже мало. Частіше батьки продовжують опікуватися і над 40-річними. Мама постійно питає, чи я їла, переживає, чи не змерзну в тоненькому пальті. Мені б хотілося, щоб вона говорила зі мною, наприклад, про секс.

Плачу часто. Востаннє вчора – солдат залишився без ніг.

У Бога не вірю. Моя релігія – це сучасне мистецтво.

Зараз ви читаєте новину «"Коли діти стають дорослими, батьки повинні навчитися з ними дружити"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути