Україна – модерний продукт. Ніде це так виразно не видно – як на прикладі Галичини – найбільш української України. Подібно до деяких католиків, які є більшими католиками за Папу Римського, галичани є ще більшими українцями, аніж жителі Великої України. Так в Галичині називають Україну на схід від Збруча – колишнього австрійсько-російського кордону.
Але Галичина не була такою ані тисячу, ані 500 років тому. На карті України Боплана вона позначена як єдина територія з назвою "Русь". В латинському перекладі цього терміну – "Росія". Землі нинішньої Росії Боплан називає Московією.
Галичина не була не тільки Україною – вона не була тоді навіть Галичиною. Був Галич, колишня столиця, що дала назву цьому краю, була галицька земля – але не було Галичини. Навіть галичан не було. Точніше, були. Але так називали винятково жителів галицького передмістя Львова, біля Галицької брами – кінцевої точки на шляху від Галича до Львова.
Галичани і Галичина з'явилися в часи Габсбурґів (1772–1914). Тут не йдеться про змовницьку версію, мовляв, їх видумали Габсбурґи або ж австрійський воєнний штаб. Таку версія поширювали у ХІХ столітті польські націоналісти. А зараз її повторюють кремлівські пропагандисти. Щоб переконати в абсурдності цієї версії, досить сказати, що Габсбурґи "видумали" не тільки галицьких українців, а й галицьких поляків, галицьких німців, навіть галицьких євреїв – славнозвісних Galizaner'ів. І не для того, щоб руками цих народів підірвати сусідню Російську імперію чи перешкодити відродженню Речі Посполитої. А щоб із місцевого й дуже бідного населення зробити заможних платників податків. Бо без цього не може повноцінно функціонувати жодна держава.
Тобто Габсубрґи "видумували" не окремі народи – вони видумали цілу Галичину. Ця австрійська Галичина була значно більша за українську Галичину – колишню Червону Русь. У тодішній термінології Східну Галичину з центром у Львові, але майже рівновелику польську (західну) частину навколо Кракова. Можна сказати, що ця австрійська Галичина виявилася найуспішнішим винаходом Габсбурґів. Вона пережила їх майже на 100 років Дослідження виборчої поведінки п'яти посткомуністичних країн, які повністю або частково перебували у складі Австрійської (від 1867 року – Австрійсько-Угорської) імперії – Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини й України – свідчать: Галичина є одним із небагатьох місць, де хочеться вийти за сучасні розмежування й показати живучість кордонів ХІХ століття. Українським і польським галичанам однаково властиві сильний релігійний традиціоналізм й антикомунізм, а також висока громадська активність – сильніша, аніж сусіднім українцям і полякам.
Але ми говоримо про історію України. То ж тримаймося українського виміру галицької історії. Місцеві українці – тобто русини, як їх тоді називали, – були однією з найвідсталіших й упосліджених груп у Габсбурзькій монархії. Вони були п'ятим серед дев'яти найбільших народів, але у статистиці писемності офіцерського корпусу, університетських студентів, періодичних видань тощо незмінно посідали місце ближче до кінця. Жоден австрійський русин не зробив такої карколомної кар'єри при дворі Габсбурґів, як потомки малоросійських козаків у Петербурзі.
Та коли йдеться не про окремі біографії, а про все суспільство, то можна сказати: краще було бути останнім у монархії Габсбурґів, аніж першим чи другим у монархії Романових. Бо за рівнем громадської свідомості галицькі русини значно перевищували підросійських малоросів та інші народи Російської імперії, включно з росіянами.
На відміну від них, галицькі русини не влаштовували кривавих бунтів – ані за Габсбурзької монархії, ані після її розпаду. Коли селяни з Великої України у 1917–1918 роках активно грабували поміщицькі угіддя, галицькі чекали, як землі своїх панів можна буде придбати законно. Те саме стосувалося антисемітизму. Хоча його рівень був дуже високий, у Галичині не було антиєврейських погромів. Коли Українська Галицька армія влітку 1919-го, після поразки від польського війська, мусила перебратися у Велику Україну, місцеві євреї запрошували її на постій – бо знали: там, де галичани, погромів не буде.
Вищий рівень громадської свідомості пов'язаний з особливим типом модернізації, який пережила Галичина. Вона була найбільшим і водночас найбіднішим аграрним краєм. За винятком нафтовидобутку в околиці Дрогобича, у ній не було великої промисловості. Відповідно, головні агенти змін у Галичині – не підприємці чи банкіри, а австрійські чиновники. В їхніх очах новоприєднана територія була "напів-Азією", яку треба було європеїзувати. А оскільки відповідальність за галицькі злидні вони перекладали на польське господарювання, то польську знать аж до середини ХІХ ст. не допускали до управління краєм.
Головними "бенефіціарами" габсбурзьких реформ були євреї та русини. Останні, як тоді говорили, складалися з "попів та хлопів". "Попи" – тобто місцева греко-католицька церква – хоча й підлягали верховенству Папи, так і не зрівнялися у статусі з римо-католиками. На відміну від польських ксьондзів, вони були одружені й малоосвічені. Перші Габсбурґи були просвітниками, а тому не могли змиритися з таким станом. Вони започаткували греко-католицькі семінарії у Відні та Львові, змусивши усіх семінаристів записатися в університети, та прирівняли парафіяльних священиків до державних службовців, призначивши їм стабільні зарплати. Взамін священики мали дбати не лише про спасіння душ своєї пастви, а й про її соціальний та економічний устрій – навчати "хлопів" грамоти, санітарії, нових методів господарювання. Так греко-католицька церква стала просвітницькою.
Селяни теж стали об'єктом радикальних реформ. Передусім Габсбурґи скасували найтяжчі та найбільш відразливі елементи панщини, а 1848 року – й саму панщину. По-друге, у конфлікті між селом і помістям вони, якщо не ставали на бік селян, то пробували виконувати роль третейського судді. Тому рідко яке село в Галичині не судилося зі своїм паном за спірні землі – і часто в цьому суді вигравало.
Галичина стала об'єктом бюрократичної модернізації. А ця модернізація, поза волею бюрократів, спричинила націоналізацію населення. Не перших порах освічені галицькі русини не могли вирішити, до якої нації вони належать – окремої австро-руської (разом із русинами сусідніх Закарпаття та Буковини), об'єднаної білорусько-української (з греко-католиками колишньої Речі Посполитої), польської (так званої genti Rutheni natione Poloni – русини за походженням, поляки за національністю), української (разом із малоросами із сусідньої Російської імперії), чи, врешті (велико) російської – "від Карпат до Камчатки".
Моментом істини стала "весна народів" 1848 року. Усі національні рухи, що перемогли наприкінці ХІХ–ХХ століття, вперше голосно заявили про своє існування і права саме тоді. Український не став винятком. Коли 1848-го галицьким русинам довелося визначатися, – після тривалих суперечок вони заявили, що є частиною малоруського народу.
Та українська орієнтація довго не протрималася. Вибір національності сильною мірою залежав від політики Відня. Спочатку руський національний рух виразно дратував австрійських бюрократів. Вони ледве могли впоратися з польським націоналізмом. А руські патріоти – на зразок "Руської трійці": Шашкевича, Вагилевича й Головацького – пробували "розбудити" в Галичині ще одну давно приспану націю.
1848-го Відень майстерно скористався з руського руху, щоб з його допомогою підірвати рух польський. Але у 1860-х роках, ослаблений воєнними поразками від Пруссії та в Італії, він, заради утримання імперії, змушений був поділитися владою з іншими державними народами, насамперед – угорцями (Австрійська імперія стала Австро-Угорською), а також чехами і поляками. Галичина здобула автономію і стала польським краєм. Чи існуватимуть русини як окрема нація, відтепер залежало від польської влади. "Зрада Відня" змусила руську еліту змінити свій вибір. Якщо їм судилося втопитися, казали вони, то краще це зробити в російському морі, аніж у польській калабані.
Вибір російської орієнтації галицькими русинами міг вплинути на національну карту всієї Центральної і Східної Європи. Якщо брати до уваги, що в той час українська мова і культура були заборонені в Російській імперії й український рух міг там зникнути, свідомий вибір австрійських русинів на користь російської ідентичності міг означати смерть української нації.
Ситуацію врятувала поява нового покоління світської інтелігенції, переважно селянських дітей. Його символом і голосом став найперше Іван Франко. Як і для значної частини його ровесників, вибір українства прийшов до нього через захоплення соціалізмом. А формулу цього вибору запропонував його вчитель і наставник, киянин Михайло Драгоманов: "по обставинам України, тут плохий той українофіл, який не став радикалом (тобто соціалістом), і плохий той радикал, який не став українцем". Франко зі своїми товаришами став засновником найпершої української партії, що містила в назві слова і "радикальний", і український – Русько-українська радикальна партія (1890 рік). З неї вийшли всі пізніші партії. І вона вперше – 1895 року – в історії української політичної думки поставила вимогу про необхідність боротьби за самостійну українську державу.
Стосунки між Франком і Драгомановим відображали певну модель. Згодом вона повторилася у випадку Михайла Грушевського і школи українських істориків у Львові на зламі ХІХ–ХХ століття та Дмитра Донцова і українських націоналістів у міжвоєнну добу. Ця модель полягала в тому, що ключову роль в "українізації" Галичини грали не так галичани, як українські діячі з Великої України. Вони переносили свою діяльність після того, як у себе вдома український рух зазнавав переслідувань від російської та пізнішої радянської влади.
Взаємини між українцями з Галичини й українцями з Великої України ніколи не були легкі. Перші звинувачували других у російській неорганізованості й нецивілізованості. Другі висміювали перших за їхню манірність і провінційність. Ці суперечки переростали у сварки, коли галичани й наддніпрянці зустрілися реально, під час спроби збудувати спільну українську державу під час революції 1917–1920 років, а потім, коли опинилися разом в еміграції після поразки цієї держави.
Наддніпрянці називали себе рублями, а галичан – копійками. Вони, здається, не розуміли, що роблять цим комплімент галицьким українцям. Галичина рідко давала лідерів першого масштабу. Але вона славилася активістами – діячами "Просвіти" і "Маслосоюзу", членами селянських спілок, гімназійними професорами, редакторами і журналістами, діячами жіночих товариств тощо.
Галичани – як лоза, що приймається й виживає в кожному ґрунті. Посели їх у будь-яку чужу землю – байдуже, у Канаду, Сибір чи Донбас – і вони зразу будуватимуть свою школу (якщо, на це, звісно, буде дозвіл), творитимуть свої організації, плекатимуть свою мову й віру (навіть якщо вона буде заборонена), ходитимуть на мітинги й вибори (якщо такі будуть) – на здивування чи заздрість корінного населення.
Заберіть Галичину з України – і дістанете ще одну Білорусь. Тим-то галичани й Галичина викликали таке роздратування й ненависть Петербурга чи Кремля. Галицькі українці плутають карти російському уряду – байдуже, імперському, радянському чи теперішньому путінському – перетворити Східну Європу на однорідний "русский мир".
Недаремно восени 1914-го Галичина була вибрана як головна мішень наступу російської армії. У 1939–1941 роках (за "перших Совітів") кількість жертв репресій у радянській (українській) зоні окупації у три-чотири рази перевищувала кількість жертв у німецькій (етнічно польській) зоні. Бойовики ДНР малюють на своїх танках написи "на Львов", а їхній лідер Захарченко мріє подивитися на столицю Галичини у польовий бінокль.
Однак Галичина незнищувана. Вона – не територія, а стан душі. Колишньої найзахіднішої частини Руси, яка під впливом політичної модернізації, але з власного вибору, стала Україною (Далі буде)
3 
1
Коментарі