Донбас став українським після Першої світової війни та революції. Однак його українськість ще тоді була проблематичною. Генерал Петро Григоренко у спогадах про свою молодість писав, що на початку 1920-х у Юзівці українців майже не було. Вони, як і перед війною, воліли вирощувати хліб та іншу живність, аніж працювати на шахтах.
Радянська індустріалізація та колективізація переломили цю тенденцію. Масовий наплив селян – спершу шукали працю, а потім тікали від колгоспів та голоду – почав українізувати Донбас. Українізація "знизу" у 1920-х посилювалася офіційною політикою українізації "зверху". Їх сумарний ефект був, однак, поверхневий. Борис Антоненко-Давидович наприкінці 1920-х бачив, що всі вивіски на вулицях написані українською мовою, але немає жодної без помилки – бо українська вивіска без помилки була б нетиповою для Сталіно (нова назва Юзівки від 9 березня 1924 року. – "Країна").
Припинення радянської українізації та сталінські репресії повернули тенденцію назад: як і "троцькісти", "українські буржуазні націоналісти" були головними мішенями терору. Початок радянсько-німецької війни, офіційно званої "Великою Вітчизняною", приніс нову хвилю українізації – нерадянської і напівофіційної. Нею займалися насамперед члени українських націоналістичних груп із Галичини. Вони були людьми молодими, вихованими на міфі "Великої України" – і вірили, що звільнена з-під радянської неволі та з їхньою допомогою вона постане у всій своїй силі та красі. Частково їхні очікування справдилися: на Донбасі виявилося чимало українців, які не хотіли повернення Сталіна і дослухалися до лозунгу незалежної України. Однак їм не подобалася Україна у "донцовсько-бандерівському" виконанні. Ось як згадує про свій досвід Євген Стахів, один з організаторів бандерівського підпілля на Донбасі: "Пам'ятаю одну характерну розмову зі своїми донбаськими друзями, що тоді відбулася. "Послухай, – почув від них, – ми тобі кажемо щиро, що коли здобудемо незалежність для України, ми вас, галичан, до влади не пустимо". "Це ж чому?" – здивувався я. "Тому, що, хоча ви й добрі організатори – вмієте створювати дієздатне підпілля, і ми беззастережно вам довіряємо, Україна потребує широкого світогляду. Тоді як ваш – обмежений".
Так чи інакше, від початку і до кінця СРСР російська мова продовжувала домінувати в містах. А оскільки Донбас із часом перетворювався на один суцільний міський регіон (за рівнем урбанізованості Донецька область в Українській РСР була на першому місці) – то, значить, й в усьому цьому промисловому районі.
Але увага до мови й національності мало що дає для зрозуміння Донбасу. Слова "нація", "націоналіст" були тут чужі й навіть ворожі. Радянська влада пробувала втілити пророцтво Леніна й витворити породу "рухливого пролетаря", який би не був ані росіянином, ані українцем, а новою, радянською людиною. Створювався культ шахтаря, втіленням якого, серед інших, був Олексій Стаханов і стахановські робітники. Донецьк мав стати взірцевим радянським індустріальним містом. Зарплати й забезпечення продовольчими товарами там були кращі, ніж загалом в Україні чи сусідніх російських областях.
Однак за лакованою картинкою ховалися проблеми. Праця в шахті залишалася небезпечною. Донбас демонстрував одні з найгірших показників травматизму й тривалості життя в СРСР. Вислання на донбаські шахти стало певним покаранням для кримінальних і політичних злочинців. За словами донецького історика Валерія Стьопкіна, "все, що було зв'язано з тюрмами і таборами, буквально висіло в повітрі. Що й не дивно, сидів кожен п'ятий". З власної волі сюди прибували ті, хто пробував утекти від репресій або колгоспної праці. Очевидно, були й такі, хто переселявся під впливом офіційної радянської романтики. Але переважали сила й примус: аж у 1960–1970-х нестачу робочої сили компенсували примусовими "оргнаборами" населення.
Внаслідок своєї особливої культури Донбас був і залишався одним із найпроблемніших регіонів для кожного політичного режиму, включно з комуністичним. Не випадково звідси походять такі видатні дисидентські фігури, як Іван Дзюба, Василь Стус, Натан Щаранський та організатор перших у СРСР незалежних профспілок Володимир Клебанов. Коли влітку 1968 року керівництво ЦК КПУ, боячись втратити контроль над Українською РСР, наполягало на партійному пленумі в Москві на введенні радянських танків у Чехословаччину, то виділяло два небезпечні регіони – Донбас і Галичину.
1968 рік називають репетицією 1989-го. Ситуація в Україні під кінець горбачовської перебудови виглядала як підтвердження і втілення страхів радянської влади з 1968-го: Галичина стала осередком національного, а Донбас – незалежного робітничого руху. Мало хто знає чи пам'ятає сьогодні, що вигнання парторганізацій в Україні почалося на межі 1980-х і 1990-х у цих двох регіонах. На початку літа 1991 року вони уклали союз проти Москви: розв'язання своїх проблем, національних і соціальних, бачили в незалежній Україні.
До ситуативного об'єднання Галичини й Донбасу додалося "перефарбоване" комуністичне керівництво з Києва. Незалежна Україна постала 1991 року з цього союзу "щуки, рака й лебедя". У кожному разі, без участі Донбасу й донецьких шахтарів на референдумі 1 грудня 1991-го не вдалося б досягнути такого високого результату, коли аж 91 відсоток населення проголосував за українську незалежність.
Тристоронній союз розпався, як тільки Москва зникла з України, і молода незалежна держава опинилася зі своїми проблемами сама. Вчорашні спільники стали затятими ворогами: Донбасу однаково не подобався і націоналістичний Захід, і посткомуністичний Центр. Масовий страйк донецьких шахтарів 1993 року поставив країну перед політичною кризою і привів до позачергових парламентських і президентських виборів. Україна виявилася глибоко розколотою політично, і, що найстрашніше, розкол збігся із культурно-мовним поділом. Ситуація була вагітна різними небезпеками – аж до громадянської війни між російськомовним Сходом й україномовним Заходом. І Донбас виступав у ролі головного представника російськомовного населення України.
З появою Януковича як кандидата у президенти, а потім як реального глави держави, це населення, здавалося, дістало ще й свого лідера. Його лозунг "Все буде Донбас!" відображав один із можливих сценаріїв розвитку України. Тепер уже очевидно, що йому йшлося не про те, щоб бути виразником чиїхось інтересів – він дбав насамперед про власні інтереси. Що, на жаль, є нормальним майже для кожного політика.
Поведінка Януковича та його оточення була, однак, ненормальною – з двох причин. По-перше, їхня жадібність, агресивність і короткозорість перевищувала природний інстинкт самозбереження. По-друге, їхня нетиповість полягала у способі поведінки: як правило, лідери прикордонних територій пробують або добиватися бути почутими в центрі, або ж, у випадку невдачі, йдуть геть від центру – тобто стають сепаратистами, особливо коли центр і пограниччя відрізняються між собою мовою і культурою. Янукович і його оточення не робили ані одного, ані другого. Вони пішли наступом на центр, пробуючи завоювати його і нав'язати свої правила гри.
Це виглядало приблизно так, якби Степан Бандера, замість боротися проти Польщі, став балотуватися на польського президента. Умовою походу на столицю було притягнення за собою свого електорату: він теж мусив українізуватися – у політичний, а не етнічно-культурний спосіб. Дослідження, які проводили у 1990-ті й 2000-ні в Донецьку, показували повільну, але стабільну тенденцію: одночасно з "донецькими" та "робітниками" зростала кількість тих, хто вважав себе "громадянами України" чи навіть "українцями" – при одночасному зменшенні "радянських" та незначній кількості тих, які вважали себе росіянами.
Це була третя (після радянської і воєнної) хвиля українізації. Як тільки Євромайдан змив Януковича з української політичної сцени, вона закінчилася крахом так само, як і перші дві.
Це не означає перемогу донбаського сепаратизму. Без допомоги Росії його давно спіткала би доля всіх попередніх рухів на Донбасі – комуністичного, націоналістичного, робітничого і мафіозного. Бо головною проблемою Донбасу був і залишається брак політичної модернізації – тобто формування громадських інституцій і відповідного соціального капіталу (стосунків між людьми, побудованих на взаємній довірі), які уможливлюють тривалу політичну дію знизу. Так, як це є на Заході, – зокрема українському Заході, тобто в Галичині. Її селяни, не говорячи про міських галичан, у 1939-му чи 1989 році виявилися політично набагато модернішими, аніж мешканці промислового Донбасу.
Донбас і Галичина виникли в модерну добу і внаслідок модернізації. Вона має дві складові – економічну й політичну. Майже всюди вони перебували в конфлікті одна з одною. Але серед усіх європейських країн лише в Російській імперії та СРСР він набув такого екстремального й насильницького виміру. Україна як спадкоємець одної і другої імперії цей конфлікт успадкувала – і на Донбасі він набрав найбільш затяжного характеру.
Кожен політичний режим, що пробував встановити контроль над цією територією, разом із Донбасом діставав "донбаську проблему". Але регіон був і залишається проблемою і для самого себе. Він, як та собака на сіні: не дає себе політично асимілювати, але й не може нав'язати свій спосіб поведінки іншим. За час від початку Євромайдану і краху "російської весни" стало очевидно: Донбас не розділяє і не виражає нічиїх інтересів, окрім своїх власних.
Навіть більше: ми є свідками, як він розпадається. Спочатку на ДНР і ЛНР, а потім – на сепаратистські і сусідні українські території. Останні, у свою чергу, поділяються на звільнені від ДНР та ЛНР і ті, які "нагадали собі", що вони є частиною інших історичних регіонів – Слобожанщини й Приазов'я. Можливо, що ми є свідками дезінтеграції цього великого промислового регіону, коли замість Донбасу появляться Донеччина, Луганщина, Південна Слобожанщина та Приазов'я.
Однак я не проголошував би "кінець Донбасу". Історики знають, що кінець рідко коли настає передбачувано. А тому до книжок і статей, які мають у своїй назві це слово ("кінець Європи", "кінець історії" тощо), треба виявляти здорову іронію. Як стратегічне завдання для України я ставив би не "кінець Донбасу", а "кінець донбаської проблеми".
У свою чергу, її розв'язання напряму пов'язане з реформами – з радикальними політичними й економічними змінами. Без них країна може повернутися до 2013 року. Чого не хоче не тільки більшість українців, включно з жителями українського Заходу, а й Донбас (Далі буде)
3 
1
Коментарі