"Сьогодні немає нічого, що перешкоджало б нам рухатися вперед"

2

Війна є страшною, там гинуть люди. Але вони своїм прикладом не дають нам спати, – каже Блаженнійший Любомир Гузар

Виповнюється 25 років, як Українська греко-­католицька церква вийшла з підпілля. Пережила перед тим 50 років заборони й переслідувань. Однак зуміла дуже швидко відновитися. У чому феномен її такої живучості і стрімкого відродження?

– Так, після 1946 року нашу церкву загнано в підпілля. Але вона не перестала існувати. Були священики, єпископи, поважне число людей, які не відреклися церкви і старалися по-божому жити. Перестали існувати установи, школи, часописи. Але монастирі, монашество існувало, тільки в інший спосіб. Сестра Вероніка, яка зараз тут з нами є, вступила до монастиря за часів переслідування, і таких було багато. Існувала семінарія, хоч не така, як сьогодні – що є будинок, ціла інституція. Кандидати зустрічалися зі священиками, єпископами, які їм давали науку про богослов'я, Святе Письмо. Було багато приватних домів, у яких служили священики. Церква після заборони перестала існувати тільки в зовнішніх формах. Коли 1989-го прийшла свобода, те, що в підпіллі діялося невидимо, почало працювати видимо.

Радянська влада в 1950-х, усвідомивши, що не знищить греко-католицької церкви, почала задумуватися над тим, чи не дати їй частинну свободу існування. Над цим працював Берія. Він вважав, наскільки ми знаємо, що краще дати церкві частинну можливість існувати, ніж мати її цілком без контролю держави. Уряд, органи безпеки мали контролювати, хто стане єпископом, хто може бути священиком. Так, як вони зробили з Російською православною церквою 1943 року. Православна церква на це згодилася, бо в такий спосіб могла офіційно існувати, мати храми. Семінарії могли виховувати нових священиків. Берія думав так зробити і для нашої церкви, але до цього не дійшло.

Чому?

– Виглядає на те, що влада на це не згодилась. Але і з боку греко-католицької церкви, думаю, не було охоти йти на таку розв'язку. Хоча, якби довше про це договорювались, може, щось було б інакше. Але в кожному разі, церква існувала. 1989-го Михайло Горбачов їхав до Рима, де мав зустрічатися з Папою. За тиждень до цього греко-католики одержали дозвіл реєструвати свої громади. Церква почала формувати свої парохії, організовувати семінарії, видавати газету.

1991-го один мій знайомий з Канади, який тепер є єпископом, разом із владикою Юліяном Вороновським (єпископ греко-католицької церкви в підпіллі, з 1994-го – єпископ Самбірсько-Дрогобицький. – "Країна") їхав від села до села на Великдень. Вони заходили до церкви, а в церкві – люди. Часами мали священика між собою, а часами – ні. Самі молилися, співали великодніх пісень.

Більшість людей на Галичині в той час ходили до православної церкви, яка була єдина дозволена. Коли ж легалізували греко-католицьку, почався масовий перехід до неї. Чому?

– Було багато людей, які з різних причин не мали охоти чи відваги діяти підпільно. Але бажали молитися. І вони йшли до тої церкви, до якої ходили їхні батьки, яку збудували їхні діди. Але офіційно вона стала православною. І священик був православний, але дуже часто то був свій чоловік. Бо, приміром, у Ленінградській семінарії дві третини студентів були галичани. Багато з них, коли греко-католицьку церкву легалізували, повернулися до неї.

Коли на початку 1990-х церква могла офіційно реєструвати громади, люди в певному селі або лишалися православними, або поверталися до греко-католицької церкви, або ділилися – частина туди, частина сюди.

Як жили, з чого утримувалися священики та єпископи підпільної церкви?

– Священики працювали. Наприклад, владика Вороновський – кочегаром. У другій половині 1990-х, коли я був у Стрию, місцевий священик попросив провідати старенького отця. Він під час підпілля церкви працював бухгалтером на великому заводі. А священик, що мене привів до нього, був там інженером. І щоп'ятниці пополудні, під кінець робочого тижня, приносив звіт до того бухгалтера. Вони довго не знали, що обидва є священиками. Дуже здивувалися, коли відкрили це.

Яких невідновних втрат зазнала греко-католицька церква, що до цього часу відчуває їх?

– Перед війною, 1939 роком, кожна парохія мала посілість – якусь землю під оранку. Священик міг, господарюючи, себе і сім'ю удержувати, послати дітей до школи. На підставі цих земських дібр можна було утримувати церковні структури – і парохії, і загальні. Це все радянська держава забрала. І тепер церква могла існувати тільки з пожертв.

Друга трудність – треба було наново організувати семінарії. Крім того, що це справа дуже коштовна, було трудно з кваліфікованими учителями. Приїздили отці наші з Америки, із Західної Європи й помагали готувати нових священиків. Сьогодні вже тої проблеми нема.

А якщо йдеться про втрати духовні?

– Коли я 1990 року вперше приїхав в Україну, церкви тріщали в неділю. Але в Західній Україні 45 років, у Східній – 70 років виховували людей за радянськими принципами. І тепер проблема була, що люди вірили в Бога, молилися, радо йшли до церкви в неділю і на великі свята, але від понеділка до суботи мали труднощі з практичним щоденним християнським життям. У них залишилися серйозні духовні рани.

От приклад. Люди призвичаїлися красти. Хто не крав – той не міг жити. І люди перестали думати, що крадіж – то є гріх. Минуло багато років відтоді. Але от у вівторок (14 жовтня. – "Країна") Верховна Рада рішила поборювати корупцію – ухвалила закони. А чому так багато корупції? Це є залишок радянських часів. 25 років минуло, а ми не годні тої біди позбутися. І не позбудемося тільки законами. Мусимо людей виховати, що не можна привласнювати чужого добра.

Дуже гарний момент – те, що сталося на Майдані. Ми називаємо це Революцією гідності. Люди остаточно починають думати про себе як таких, які мають гідність. Мають працювати не тільки, щоб збагачуватись, а й щоб служити загальному благу, мати відповідальність.

Я радий, що такий поворот відбувся. ­Церква проповідувала, і це дало свої результати. Це не впало з неба, воно зріло між народом, був певний відрух, що треба повертатися до християнського життя. Ми до цього пункту дійшли, але попереду ще далека дорога.

Які зараз перед греко-католицькою церквою найбільші виклики?

– Виховати й перевиховати людей. Щоби вони зробили християнську науку програмою свого життя. Під кожним оглядом – особистим, родинним, громадським, державним. Церква має виховувати порядних людей. Помагати їм позбуватися поганих звичок.

Ще за місяць до Революції гідності ніхто не припускав, що українці здатні на такий зрив. Навпаки, говорили, що народ притлумлений, песимістичний, розчарований. І тут такий вибух прагнення справедливості. Звідки воно взялося?

– То збиралося. Росло, набирало внутрішньої сили, а настав момент – і стався вибух. Так далі жити не можна.

Першою на Майдан вийшла молодь. Вона має природний ентузіазм, шукає справедливості. Ніхто свідомо той вибух не готував, це зробило саме життя. Люди терпіли, терпіли, а коли раптом прийшла та нагода, на неї дуже сильно зреагували.

Але будьмо обережні. Ви слідкуєте за виборчою кампанією? Якість вибору, філософія депутатів, те, як вони й далі купують і продають душі, – показує: ще багато є роботи.

Маємо в недавній історії приклад помаранчевої революції. Але шанс був змарнований, відбувся відворот назад. Як уникнути такого сценарію тепер?

– Надіюся, що сьогодні є значно більше людей, які хочуть змін, ніж 2004 року. Щоб не змарнувати шансу, треба усім нам – і представникам влади, і рядовим громадянам – працювати. ­Перестати красти, брати і давати хабарі, не горнути гроші для себе, а працювати для суспільства. Виглядає, що той вибух – уявімо велику хвилю води – все ще йде. І що при Божій помочі й нашій праці ми його не втратимо. Але якщо знову обиратимемо бандитів у Верховну Раду, як було перед тим, – змарнуємо і другий Майдан. Тоді чекатимемо на третій. Але я надіюся на краще, бо прийшло покоління, яке не дуже заражене радянськими звичаями, мисленням. І коло них є поважне число старших людей, які готові працювати над змінами.

Зараз Україна подібна до людини, яка лежить на операційному столі й мусить пережити дуже важливу операцію. Як витримати період болю, повільного одужання і стати здоровою?

– Ваше порівняння не дуже точне. Оперована людина не може рухатися. Але сьогодні нема нічого, щоби нам перешкоджало рухатися. Хіба тільки наша глупота або лінивство.

У країні йде війна, яка забирає багато енергії, люди біднішають. Як правильно розподілити свої сили?

– Кожен має бути на своєму місці. Вояк – на війні, журналіст – говорити правду, будити людей. Нам нічого не перешкоджає. Війна є страшною, там гинуть люди. Але вони своїм прикладом не дають нам спати: він із рушницею на фронті, а що я роблю? Що, буду сидіти, зложивши руки, і дивитися якийсь примітивний фільм? Я можу й так робити, але де моє сумління?

Які риси українців найбільше їм заважають бути успішними в облаштуванні держави і свого життя?

– Ми не вміємо використовувати обставин, нагод. 20 років я жив у США. Українська громада там була коло мільйона людей. Дуже багато нашого народу працює на фабриках, заводах, у шахтах. Їх шанують, люблять, бо вони дуже добре все роблять.

Але раз приїхав до Нью-Йорка, де я жив, чоловік з Югославії – і вже через місяць мав ресторан. А то дає гроші. Наші ж бідаки, що добре працюють на заводах, ніколи не будуть багаті. Бо не вміють використати момент. Або пригадую, як один чоловік продавав печені каштани. Сидів на дорозі, з візочком, пічкою невеликою, і пік каштани. Не минув рік, як він мав своє підприємство.

Нам, українцям, не вистачає ініціативи. ­Покійний патріарх Йосиф Сліпий був надзвичайно працьовитий. І він казав: "Дивіться, які ми, українці, здібні. Наш народ талановитий – що другий, то геній. Але всі ліниві". Мусимо ­навчитися не чекати, щоб хтось щось нам дав.

Українська церква розділена. Як із цим дати раду?

– Ми не повинні миритися з тим, що церква розділена, бо це є проти Божої волі. Треба працювати, треба щонайменше – помагати одне одному, не проклинати, шанувати. За часів князя Володимира в нас була одна церква. А сьогодні маємо чотири гілки київської традиції. Скоро не полатаємо те. Як зійдуться представники різних церков, усі говорять про єдність. Але – говорять. А чому так мало ­роблять? Бо щиро не прагнуть, не хочуть.

Але ж Майдан дав приклад єднання церков, коли вони стали на боці народу.

– Те, що вони стали на боці народу, Богу дякувати, дуже добре. Але вони не сказали: "Ану, що ми зробимо, щоб об'єднатися?" Кожний хай скаже в першу чергу про себе: "Господи, прости мені. Що я маю тепер робити, щоби рятувати нашу церкву, а тим самим і наш народ?"

З ким із православних владик у вас найміцніші контакти?

– Часто зустрічався з патріархом Філаретом. Відвідував, може далеко менше, митрополита Володимира, гарні спомини маю з тих зустрічей. І є Всеукраїнська рада церков, де ми всі зустрічалися – католики, і православні, і протестанти.

Яких тем у розмовах торкалися, а яких свідомо уникали?

– З Володимиром говорив про молитву, монашество, церкву. А з Філаретом – як зробити, щоб наша церква зберігала свою ідентичність, щоб була незалежною, але об'єднаною. Завжди намагався оминати світські теми, а говорити про церковні, духовні.

Які зараз головні виклики перед людством і кожною людиною зокрема?

– У світі дуже багато голодних людей. Треба поборювати голод. І дбати, щоб була справедливість, щоби мир був між народами.

×