четвер, 23 серпня 2018 00:25

"Нудніше польського весілля нічого не бачив"

Автор: Степан Рудик
  Колишній львів’янин скрипаль Остап Манько дев’ять років живе у Польщі, працює у познанській філармонії
Колишній львів’янин скрипаль Остап Манько дев’ять років живе у Польщі, працює у познанській філармонії

Майже 1,7 млн українців живуть і працюють у Польщі. 35-річний Степан Рудик створив фотопроект "Невидимі" про наших співвітчизників у Великопольському воєводстві. Планує зібрати 50 історій. Сам фотограф народився в Ізмаїлі на Одещині. У Польщу переїхав чотири роки тому.

Проект називається "Невидимі". Чи справді при такій кількості мігрантів українці залишаються в Польщі непомітними?

— На фоні інших міграційних рухів у Європі — так. Етнічі українці не надто відрізняються від поляків. Мають той самий колір шкіри, подібні риси обличчя, швидко розчиняються у вуличному натовпі. Незважаючи на кількість, залишаються невидимими для поляків, і тому невідомими. Це при тому, що коли приїжджаєш до Варшави, здається, лише в цьому місті півтора мільйона земляків. Улітку, напевно, в кожного польського фермера врожай збирають українці. Але ніхто не знає точно скільки їх, і чи вони перебувають тут легально.

Що турбувало вас більше: відсутність статистики і розуміння масштабів явища чи те, що поляки не знають хто вони — ці українці?

— Масова міграція почалася два з половиною роки тому. Спочатку було незрозуміло — це тимчасове явище чи ні. Для студентів приїхати на навчання сюди — це приваблива перспектива. Для низькокваліфікованих робітників лише можливість заробити й повернутися додому. Зі встановленням безвізового режиму стало зрозуміло, що українці тут залишатимуться. Почали інтегруватися, вивчати мову, віддавати дітей до польських шкіл.

Як поляки поставилися до зміни ситуації? Адже тепер українці — це не тільки дешева робоча сила, а ще й конкуренція за робочі місця.

— Це цікавий досвід для поляків. Із падінням залізної завіси на цій території ніколи не з'являлися чужинці в таких кількостях. Польща не була економічно приваблива. Не можу сказати, що поляки супертолерантні, бо напевно це не так. Але зважаючи на масштаб еміграції, нація все-таки досить спокійно ставиться до українців. Власники бізнесу, фірм, господарств, магазинів прекрасно розуміють, що їм не обійтися без них. По-перше, велика кількість працездатного населення виїхала на Захід. По-друге, ситуацію на ринку праці погіршили державні дотації для сімей, що мають мінімум двох дітей. Молоді жінки залишаються вдома, бо їм вигідніше не працювати. То ж потреба в робочій силі все більша.

Ваш проект розрахований на польського глядача — показати йому "невидимих", чи хотіли вийти на більшу аудиторію?

— Працював у Познані та Великопольському воєводстві, а більшість жителів цього регіону ніколи не були в Україні й в принципі за східним кордоном. Метою було не просто показати українців. Передовсім спростувати міф, що приїздять лише прибиральниці й будівельники. Безумовно таких мігрантів, мабуть, більше половини. Але балетмейстер, скрипаль або диригент також може бути українцем.

До кожної фотографії ми приготували коротку історію героя: ім'я, прізвище, освіта, посада в Україні й тут. Важливо було донести інформа­цію, що людина, яка працює фізично, це не обов'яз­ково низькокваліфікований робітник. Щоб поляки не ставилися до українців зверхньо.

Багато героїв мають хороші дипломи, але не знайшли в Польщі роботи за фахом. У торговому центрі якось підійшов до жінки, яка мила підлогу. Я знав, що вона українка, й запитав, чи можу сфотографувати її для проекту. Вона відмовила: "Вдома я була економістом, а тут бачиш, що роблю?"

Чи трапилися вам герої, яким міграція в Польщу допомогла реалізуватися?

— Одна наша героїня в Україні займалася ремонтами. Тут за рік із продавщиці в кондитерському магазині виросла до співвласниці цукерні. Тепер сама дає роботу полякам. Решта — це молодь, яка залишилася після закінчення навчання. Наприклад, один філолог відкрив перукарню в центрі міста. А для диригента з Харкова Познань стала домом і творчою базою.

А що для вас означає цікава історія?

— Коли починав працювати над проектом, не було конкретного розуміння, як показати героїв. Розумів, що однією фотографією не зможу передати історію. Тому треба шукати цікаві інтер'єри, простори, які говорили б за людину. Допомагали представити її, розкрити.

У познанській філармонії Остап Манько єдиний зі 100 працівників — українець. Я хотів зняти його на робочому місці під час концерту чи репетиції. Але головний диригент сказав, що я заважатиму іншим музикантам. То ж я прийшов після виступу. І, коли всі музиканти пішли, я попросив Остапа зайняти своє місце в оркестрі. На фото він самотньо сидить серед порожніх стільців.

Найпопулярнішим у польській пресі стало фото дівчині з птахом. Хто вона?

— Мені розповіли про українку Олену. У її хлопця-поляка є ферма з фазанами. Майже 20 тисяч птахів. Вона доктор філологічних наук, викладає українську для поляків, а польську для українців. На вихідні приїздить допомагати коханому.

Вона була перша героїня. Їздив знімати її на роботі в мовній школі, у книгарні й на склозаводі, але там не було нічого цікавого. Ну викладач біля дошки щось пише, пояснює. Така статична нудна фотографія. Придумав зняти її з фазанами, коли падає сніг. Такі кольорові птахи на білому тлі — це красиво. Сама ферма розташована за 60 кілометрів від Познані. Приїхали туди, а там ні сніжинки. В Оленки надзвичайний контакт із птахами. Вона на ранньому етапі за кольором і формою сітківки ока може визначити їх стать. Хотів показати цю любов до птахів.

Ваша виставка майже місяць висіла в центрі Познані. Як реагували глядачі?

— Сидів у кафе і спостерігав за перехожими. Люди затримувалися, уважно розглядали фото і читали історії. Оленка користувалася особливою популярністю у хлопців. Вони одразу знаходили її профіль у "Фейсбуку" і додавали.

У Польщі відчуваєте різницю наших культур?

— Що довше я тут, то більше. У менталітеті, релігії. Ці різниці особливо добре видно в побуті. Наприклад, поляків дивує, коли їм бульйон із хлібом. У нас прийнято знімати черевики в коридорі, а поляки ходять по дому взуті. Але це — дрібниці. От я недавно вкотре був на польському весіллі, й це найнудніше явище, яке коли-небудь бачив. Гості прийшли поїсти, випити й потанцювати. І більше нічого там не відбувалося.

6 шоколадних фабрик діє в Познані та околицях. На всіх працюють українці. Степан Рудик написав до керівництва кожної. Всі відмовили у зйомках, пояснюючи це секретами виробництва.

Зараз ви читаєте новину «"Нудніше польського весілля нічого не бачив"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути