Звідки гроші на таке святкування? Наші письменники звикли до скромніших інтер'єрів

20 авторів отримали відзнаку "Золоті письменники України". Їхні твори від 2000 року розійшлися накладом понад 100 тисяч примірників. Нагороджували 24 листопада в київському готелі Fairmont Grand

17.35. – Сподіваюся, ніколи не стану класиком і мене не вивчатимуть у школі, – каже 42­річний Андрій Кокотюха. Наклад його 20 книжок сягнув 229 тис. примірників. До плеча Андрія притискається струнка шатенка в чорній облягаючій сукні – дружина Ірина. Письменник без келиха – вже понад п'ять років не п'є. – Не накладатиму на себе руки, але обіцяю всіляко цьому протидіяти. Те, що я пишу, – класичне позакласне читання. Примус убиває всілякий потяг. У школі бунтував проти літератури, яку нас примушували читати. Казав, що у 14 років маємо читати не "Прапороносців", а "Острів скарбів". До парткому школи викликали, щоб утихомирити мене. Ріс на пригодницькій літературі. Треба читати ті книжки, що відповідають віку і світогляду. А радити певних авторів – все одно, що радити сексуальні позиції.

Швейцари відчиняють гостям важкі білі 3­метрові двері з позолоченими ручками. ­М'які килими роблять кроки нечутними, одна бесіда затуляється іншою, розібрати можна тільки передзвін келихів. На кожен квадратний метр невеликого холу припадає по двоє письменників. Із вікон готелю видно Дніпро.

– Звідки гроші на таке святкування? Наші письменники звикли до скромніших інтер'єрів, – каже мініатюрна шатенка, роблячи ковток шампанського із високого келиха.

– Логуш 20 років був головою української ­філії Kraft Foods (заснували премію меценати Юрій і Тетяна Логуші. – "Країна"). У нього грошей вистачить, хоч щодня такі церемонії проводити, – відповідає їй білявий супутник.

Підтримуючи дівчину за лікоть, веде у зал, де вручатимуть нагороди.

18.16. Гості зайняли місця за великими круглими столами, вкритими білосніжними скатертинами. Пригощають сиром, полуницями, виноградом. Одразу напроти сцени сидить перший президент України Леонід Кравчук, 78 років. Розглядається, усміхається й поправляє волосся. Нагороджуватиме переможців.

Цього дня також вшановують пам'ять жертв Голодомору 1932–1933 років.

– Для письменників ця дата особливо символічна. Бо Голодомор почався саме зі знищення письменників, – каже Оксана Забужко, 52 роки. Саме вона напередодні звернула увагу на цей збіг. Організатори виправдовувалися, що зал замовляли заздалегідь, а потім відмовлятися було пізно. – І початок цього процесу має конкретну дату – 13 травня 1933 року, коли Микола Хвильовий пустив собі кулю в лоба. Як на мене, цей постріл – найгеніальніший текст української літератури. Цим він сказав більше, ніж усі письмен­ники разом. І рівно 77 років потому відкриваю вранці пошту й бачу там лист про контракт на переклад англійською мого роману "Музей покинутих секретів". Думаю: "А все­таки Хвильовий переміг".

18.41. – Ліна Костенко попросила передати премію через свого видавця Івана Малковича. Мовляв, він її більше заслужив. Вона відмовляється від усіх державних премій, але ця – народна, – каже зі сцени Тетяна Логуш.

На обтягнутих червоним оксамитом кріслах із золоченими ніжками вона сидить поруч із чоловіком Юрієм Логушем та ведучим вечора, актором Олексієм Богдановичем.

– Вона така принципова, що могла не прийти, дізнавшись хто їй цю премію вручатиме, – тихо коментує у залі режисер і критик Георгій­Григорій Пилипенко, 58 років. – Кравчук керував ідеологією і все, про що зараз хвалиться, – тоді присікав. Бо як би погано Костенко не почувалася, а на похорон Юрія Іллєнка прийшла. Написала "Записки українського самашедшого", бо не бачила зараз у країні літератури такого рівня. Її невдача – це все одно набагато якісніше, ніж перемога Роздобудько. Хоча проза все­таки набагато слабша за поезію. Написала роман, бо має сина­програміста й думала, що знає, як він мислить. А вийшло зовсім неприродно. Нав'язала йому жіноче мислення.

Кокотюха – дуже талановитий, цікаві зачини трапляються. Але потім видно, як включає­ться: треба скоріше, треба здавати, бо це – гроші. Інтелектуально сильна Забужко. Але вона зарозуміла. Не думає про такого читача, як я. Раніше вважав за обов'язок читати все, що з'являється нового. А зараз зрозумів – можу дозволити собі не читати новий роман Забужко, бо не хочеться. Краще читатиму західних письменників, які більше мене поважають.

19.37. – Якщо говорити про наклади – я поза конкуренцією, – каже 73­річний письменник і художник Юрій Логвин. Коли запрошують на сцену – знімає берет. Носить їх завжди. – Маю тираж понад 227 мільйонів, – на мить зал ціпеніє, потім заливається сміхом. Логвин – автор загальновживаних українських марок.

Став лауреатом премії і найбільш перекладний український автор – 51­річний Андрій Курков. Його романи видавали понад 40 мовами.

– У програмах університетів, які вивчають культуру Східної Європи, є мої твори. Маю романи, що підійшли б старшокласникам. Але не думаю, що варто змушувати дітей читати мої книжки. Мають самі їх знайти. Пам'ятаю, як мені нав'язували Льва Толстого і як я його ненавидів. Книжка сама не навчить бути сильним чи патріотом своєї країни. Має бути комплекс: батьки, школа, книжка. Сильних ­людей можна виховати прозою Джека Лондона, Жуля Верна. Головне, чого можуть навчити мої книжки, – бути уважними до деталей. Проблема нашої літератури в тому, що книговидавнича справа так і не стала бізнесом. Немає національної літератури, що існує від кордону до кордону. Якісь письменники популярніші на Сході, якісь – на Півдні. Бракує єдиного читацького простору, все регіонально розбито.

20.54. Біля банера з написом "Золоті письмен­ники України" позує 37­річна Лада Лузіна. У короткій сукні з блискітками, на колготках намальовані дрібні зірочки.

– Приятно знать, что как писатель ты – королева, – говорить Лузіна. – Вот если бы эта досточка была короной, я б ее тогда носила, – показує на дерев'яний диплом із позолотою. ­Грошової премії відзнака не має. – Чуть завидую семье Логуш, потому что они могут что­то изменить. Премий много, но они не меняют жизнь писателей, не дают престижа, статуса или квартир, как при Союзе. А после "Коронации слова" можешь проснуться знаменитым.

Мои "Киевские ведьмы" могли бы стать популярным учебником истории Киева. ­Хотела создать книгу, после которой люди ­научились бы на улицах подымать головы и замечать красоту вокруг. Получала письма из Питера и Москвы, где читатели благодарили, потому что научились по­иному вос­принимать свой родной город. Тем более, со временем география "киевских ведьм" расширится. Они уже начали выезжать за границы столицы.

По закінченні церемонії в холі знову гамірно. Пригощають напоями, закусками з королівськими креветками і соусом гаспачо. Осторонь стоїть 72­річний літературознавець Микола Жулинський, у чорному шарфі з вишитими колосками пшениці.

– Сьогодні чув багато висловів на зразок: "тут зібралися генії літератури". Це дуже великий аванс. Зараз превалює література факту, розваги, заманювання читача, що вкрай необхідна, але це – не вищий ступінь. Літературний процес нагадує мені океанський лайнер. Ми бачимо красиву білу палубу, нею прогулюються пари – але тримається він на тому, що під водою. Треба бути сміливцем, щоб піднімати нагору те, що нижче ватерлінії. Є цікаві, талановиті письменники, але на верхніх палубах не бачу нікого. Сьогодні головний показник літератури, і не тільки нашої, – заманити читача. Але тиражі не мають нічого спільного з вічністю. Читаю зараз "Ворошиловград" ­Жадана, прочитав два романи Любка Дереша. Блискуче: стиль, оригінальність. Але це тільки сигнали. То більш експериментальна література – для електрички, ніж виважена. Можемо мати і мільйонні тиражі, але це не означає, що автор є видатним письменником. ­Тобто читати його можуть, але потрапляти в полон його світу – ні. А саме це є літературою.

P.S.

29 листопада 82­-річним від зупинки серця помер один із "Золотих письменників" Іван Білик. На нагородженні не був, бо почувався зле, до того непритомнів.

За кілька днів Іван Малкович повернув Логушам відзнаку Ліни Костенко. Вона відмовилася її прийняти.

61 рік – середній вік "Золотих письменників України". Наймолодша – Лада Лузіна, 37 років. Найстарший – 90­річний Анатолій Дімаров

×