Підсумками 2025 року в українській культурі із журналом "Країна" поділилися експерти – літературна критикиня Тетяна Трофименко, музичний оглядач Ігор Панасов, музикознавиця Олеся Найдюк, театрознавиця Людмила Олтаржевська, художник Олександр Ляпін і кінокритик Юрій Самусенко
ЛІТЕРАТУРА
Тетяна Трофименко:
2025 рік в українській літературі найкраще можна схарактеризувати словами "Україна бореться". Тема війни була присутня в усіх жанрах і лишалася головним акцентом як під час літературних фестивалів і подій усередині країни, так і за її межами. А сенси, створювані сучасними авторами, покликані допомогти українцям по-новому пізнавати себе під час війни та свідчити про неї світові.
Протягом року з'явилася друком велика кількість книжок письменників-комбатантів, які осмислюють власний досвід і водночас рефлексують над життям суспільства в умовах протистояння ворогові. Тут важко прокреслити чітку межу художньої літератури та нонфікшну, однак це завжди щира, хоч і психологічно важка, проза.
До таких книжок належать "Гра в перевдягання" Артема Чеха, "Не народжені для війни" Артема Чапая, "Хороші передчуття" Богдана Коломійчука та "Ким ми були" Валерія Пузіка. Усі ці письменники є добре знаними як автори різножанрових художніх творів. Ставши до служби у війську в різний час, вони дивляться на світ крізь воєнну оптику. Можливо, їхні міркування не завжди здаються зручними, одначе транслюють спільний меседж: у нас немає іншого вибору, крім протистояння російському окупантові, адже ціною є саме існування держави Україна.
2025-го було й кілька яскравих прозових дебютів. Багато схвальних відгуків здобула книжка молодого поета Артура Дроня "Гемінґвей нічого не знає". Вона є особливою в сегменті воєнного нонфікшну, адже її написано християнином, для якого релігійність – не відірвана від життя абстракція, а його реальний сенс, особливо загострений в умовах війни.
Іншою за спрямованістю є книжка журналіста Дмитра Крапивенка "Усе на три літери". Вона іронічна й часом шорстка, недаремно ж бо в ній армійську реальність представлено через поширені трилітерні абревіатури. І це не лише загальновідомі ТЦК чи УБД, але й інші, які можуть нічого не значити для тих, хто й далі живе так, ніби війни не існує.
Позиціонована як роман "Букурія" Богдана Журавля, який із цивільного хірурга перетворився на начмеда батальйону, базується на реальних подіях і теж містить багато гумору та нелегких питань.
Виходили друком репортажні книжки. Наприклад, "Списки" Мирослава Лаюка побудовано на розповідях українців із різних куточків нашої країни, а збірка есеїв Оксани Щур "Кассандра помиляється раз" пропонує читачеві зовсім інший досвід – з-поза меж України.
Про необхідність пам'ятати минуле та враховувати його уроки у форматі літературознавчих есеїв пише дослідниця Віра Агеєва у праці "Проти культурної амнезії". Зрештою, саме проблеми національної ідентичності й осмислення колоніального минулого лишаються першочерговими в житті українського суспільства сьогодні.
У спробі подолання постколоніальних комплексів, зокрема успадкованих від радянського минулого, постають і художні тексти. Вони часто зближаються з тими проблемами, які зачіпає есеїстика. Так осмисленню колективних совкових травм, що досі позначаються на свідомості суспільства, присвячено нонфікшн Ольги Карі "Твоє, моє, нічиє та інше". Власне про те саме править в автобіографічному романі "Мій прапор запісяв котик" драматургиня Лєна Лягушонкова, відкриваючи перед читачем образ дівчинки з Донбасу, сформованої у світі жорстоких правил і безглуздих стереотипів.
Загалом жіночі образи були важливі для літературного ландшафту 2025 року. У кожній із книжок героїні постають різними. Є тут місце й коханню на тлі війни, як у романі Євгенії Кузнєцової "Вівці цілі", і пізнанню себе в умовах відірваності від дому, як у "Нерухомості" Анни Грувер. Звичайна жінка може відкрити в собі надприродні сили, коли оточенню потрібна допомога, а рідна земля опиняється в небезпеці, стверджує Тамара Горіха Зерня вустами героїні роману "Шептуха".
Кінець року приніс і давно очікувані новинки від авторів бестселерів. Від 1 грудня фанати можуть придбати "Книгу Еміля" Ілларіона Павлюка, що є міксом темного фентезі та психологічної прози, а також зробити передзамовлення "Колапсу" Макса Кідрука – продовження "Колонії" з фантастичного циклу "Нові темні віки" про світ ХХІІ століття.
100 віршів від 50 сучасних авторок зібрали в антології "Другий вінок". Вона є символічним продовженням видання українських феміністок "Перший вінок" 1887 року.
МУЗИКА
Ігор Панасов:
2025-й був не гірший і не кращий за попередні три роки. Загалом музичний процес зберігає всі ознаки живого, і це неабияке досягнення для країни у стані війни.
Хіти. Серед усього валу пісень декілька отримало особливу увагу та народну любов. Право називатися хітами найбільше заслужили: Drevo – "Смарагдове небо", Victoria Niro – "Питань нема", Alena Omargalieva – "Мужчина", Jerry Heil – "Додай гучності (12 points)" і кілька треків головного попгероя цього року – Шугара. До речі, найбільшими хітами стали його пісні, випущені 2024-го, – "Олєг" і "Тьотя".
Альбоми. Великих і мініальбомів вийшло більш як чотири тисячі. З того, що чув, найкращими великими альбомами були: в попсегменті The Maneken – Nova Era, в гіп-гопі Міша Правильний – "Нормальний божевільний", на альтернативній сцені Паліндром – "Машина для трансляції снів", Ship Her Son – "Саундтрек до порядку денного", "Обійми дощу" – "Відрада", в андеґраунді Foa Hoka – "Вовків не їдять". Серед ЕР головною роботою року для мене є новинка від фронтвумен гурту Go_A Катерини Павленко: Monokate – "Половина мене".
Кліпи. В Україні стабільно сильна школа кліпмейкерів. Щороку виходить багато креативних відео, але ще довго згадуватиму лише одну роботу 2025-го: Oi Fusk – "Скажена собака". Це найбільш чесне, відверте й безкомпромісне, що бачив цього року.
Концерти. Навала великих концертів і прем'єрних шоу, яка мала місце 2024-го, трохи вщухла. Цьогоріч у київському Палаці спорту виступили Шугар, "Жадан і Собаки", "Курган і Агрегат", "Без Обмежень", повторно показали свої шоу Kola та Dorofeeva, а Артем Пивоваров встановив рекорд – відіграв відразу сім вечорів. Окремим феноменом є чотири концерти з унікальною режисурою, які Monatik провів упродовж року на різних майданчиках у столиці – від Українського дому до Національної опери.
Події. Протягом року було реалізовано чимало проєктів, які популяризують музику та дають додатковий поштовх артистам. Серед них – фестивалі Faine Misto та Atlas Festival, незвичайна масштабна колаборація війська та музичної сцени "Хартія Фест", черговий музично-театральний перформанс МУР "Ребелія [1991]". Важливими для формування історичної пам'яті були книжка "Океан Ельзи. 30 років у фотографіях та спогадах" і документальний фільм "Океан Ельзи: спостереження шторму", а також гала-концерт на честь ювілею Юрія Рибчинського. Продовжують працювати як інституції музичні премії Yuna, "Золота зоря Лірум", Jager Music Awards, Megogo Music Awards і Muzvar Awards.
В Україні стабільно сильна школа кліпмейкерів
Тренд. Відбувся активний прорив штучного інтелекту в музичний процес. 2025-го вийшло приблизно 30 тисяч українських треків, де вокал і музику створено нейромережами. Вони починають становити реальну конкуренцію людській творчості в чартах стримінгів: подивіться на мільйони прослуховувань у ютубі віртуальної українськомовної співачки Amaya Roma.
Скандал. Головним медійним конфліктом, який вплинув на українську музику, вважаю історію з кліпом на пісню Jerry Heil та Yarmak "З якого ти поверху неба?" Його було видалено через звинувачення в аб'юзі актора Костянтина Темляка, який зіграв у цьому відео. Хоча антикризова діяльність менеджменту артистів зрозуміла, жаль цю сильну роботу про кохання військового та його дружини.
Ютуб-блоги. Головним у цій площині бачу запуск формату "Критиканти" на каналі Макса Нагорняка Bezodnya Music. Кожен випуск набирає в середньому 60–70 тисяч переглядів. Цей формат показує великій аудиторії, що про музику можна говорити по-різному, але притому зберігати тональність розмови цивілізованих людей.
Колаборації. Серед сотень дуетів і фітів 2025-го найкращою вважаю зустріч Паліндрома та Христини Соловій у пісні "Холодна кров". А найважливішою системною роботою зі створення колаборацій цього року була діяльність інді-гурту Renie Cares, який випустив майже 10 спільних треків із різними артистами.
Нові імена. Гучні попзлети абсолютно нових імен, як це було торік із Klavdia Petrivna, цього разу не відбулися. Але серед сотень новачків є кого виділити окремо. Рекомендую уважно придивитися до співачок Darie Lu та Sestra Blyznyuchka і гурту De Sens. Окрім того, багатообіцяльним видається рестарт артистки Anna Petrash. Вона ще підлітком потрапила на радари музичної індустрії в 2010-х, але тепер це вже не дитячі спроби, а зрілий індіпоп.
ТЕАТР
Людмила Олтаржевська:
Протягом останніх років традиційні підсумки театрального процесу країни логічно починалися із заштампованої фрази про виклики та готовність їм відповідати. Четвертий рік повномасштабної війни вніс свої корективи в цю формулу. Ми вже звикли до того, що виклики – це і є наша реальність, яка творить нові сенси та фіксує нову шкалу творчих цінностей і координат. Тому доречніше підсумовувати рік, аналізуючи його втрати, тренди та здобутки.
Ми вже звикли до того, що виклики – це і є наша реальність, яка творить нові сенси
Цьогоріч не була оголошена та проведена театральна премія "Київська пектораль". Запитання, хто й чому ухвалив таке рішення та яке майбутнє очікує на відзнаку, залишилися без відповіді. Департамент культури КМДА до Дня театру влаштував тематичний круглий стіл, який нагадував зустріч членів клубу за інтересами, а не серйозну професійну розмову.
Не знаю, чи варто вважати, що вперше проведена аналогічна премія агенції "Укрінформ" "Театральний інфобум" зможе замінити "Пектораль", яку вважало за орієнтир професійного розвитку не одне покоління служителів театру. Зрештою, добре, що відтепер цей рейтинг підхопив "Укрінформ". У таких же умовах працює фестиваль-премія "ГРА". Шукає можливості, залучає експертів, запрошує міжнародне журі – і картина складається в єдине ціле, і український театр у моменті зафіксовано для історії.
Щодо прем'єр, то тут і з кількістю, і з якістю, і з різножанровістю все гаразд. Серед найрезонансніших – "Мами" в Рівненському музично-драматичному театрі, "Я бачу, вас цікавить пітьма" в Національному драматичному театрі імені Марії Заньковецької, "Золотий обруч" у Львівській національній опері, "Вирій" у Чернігівському музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка, "Безіменна зірка" в Миколаївському художньому драматичному театрі, "Креонт" у Чернівецькому музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської.
Столиця також потішила новими виставами від провідних режисерів. Іван Уривський поставив "Макбета" в Національному драматичному театрі імені Івана Франка та "Казки Гофмана" в Національній опері України, а Давид Петросян – "Гедду Ґаблер" у Театрі на Подолі. Тамара Трунова провела серйозну "Роботу з тінню" в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра, а Дмитро Богомазов фіналізував сезон 2024–2025 у Театрі Франка виставою "Арлезіанка".
Зникають комфорт, нормальність, ілюзії, а мистецтво залишається
Два спектаклі мали гучно вистрілити в Національному драматичному театрі імені Лесі Українки. І якщо "Дім" Андрія Жолдака в перші покази ще збирав у залі майже аншлаги, то "Благальниці" польського режисера Радослава Стемпіня, які так і не вийшли на глядача, залишили по собі шлейф непорозуміння і взаємних претензій.
Сучасні українські драматурги продовжують активно торувати свій шлях на театральну сцену. Наприклад, у Харкові в межах чергового форуму "Драма-спринт" пройшли читання творів, що стали переможцями конкурсів "Тиждень актуальної п'єси", "Липневий мед", Eurodram, Theatre Against War і Конкурсу короткої драми. Автори шести з восьми прочитаних текстів – військові.
Протягом усього року особлива увага спільноти була прикута до театрів у безпосередній близькості до лінії бойового зіткнення. Вони продовжують працювати, залишаючись прикладом стійкості для інших театрів України.
Сторічні ювілеї відзначили Одеський театр імені Василя Василька та Чернігівський театр імені Тараса Шевченка – без особливого пафосу, але з безмежною подякою нашим захисникам. Після третьої релокації через війну Луганський музично-драматичний театр розпочав новий етап свого життя та відкрив 85-й театральний сезон у Києві.
Навесні відбувся фестиваль-конкурс "Січеславна", в якому взяли участь театри Запоріжжя, Кривого Рогу, Дніпра та Кам'янського. А восени у змішаному форматі пройшов іще один знаковий фестиваль – "Мельпомена Таврії". 93 мистецькі події провели у 25 містах восьми країн – України, Кіпру, Німеччини, Румунії, США, Грузії, Туреччини та Литви. Участь узяли 55 театрів, які презентували понад 60 вистав.
Сьогодні вони співають хіт Степана Гіги, а завтра з таким самим успіхом – віртуозні партесні концерти Миколи Дилецького
– 2025-й у житті української академічної музики пройшов під знаком переосмислення традицій, – каже музикознавиця Олеся Найдюк. – Вихід з орбіти російської музики неначе відкрив вікно можливостей. Таке враження, що звільнилося місце для інших національних культур, української насамперед. Це дивне відчуття, ніби заново відкриваємо себе.
Цьогоріч виповнилося 130 років від дня народження Бориса Лятошинського. Головна постать українського композиторського модерну, Лятошинський входить до пантеону вітчизняних класиків ХХ століття. Але в актуальному інформаційному просторі його завжди було якось мало. 2025-го чи не вперше це ім'я на слуху весь рік, адже ювілейні заходи було розплановано мало не по місяцях. Ми ніби враз чітко усвідомили, що маємо справу з композитором не просто національного значення, а справді світового рівня.
У січні відбувся новий масштабний фестиваль Liatoshynsky Space. Три локації, п'ять концертів, два з яких симфонічні, понад сотню задіяних музикантів, дискусії за участю провідних інтелектуалів – усе це викликало неабиякий суспільний інтерес. У Національній філармонії України захід планують проводити щорічно.
У квітні в Національній музичній академії України надскладну сольну програму фортепіанної музики "Лятошинський та його учні" зіграв Євген Громов. Потужно виконавши, зокрема, твори Володимира Загорцева, Валентина Сильвестрова та Леоніда Грабовського, піаніст ніби проілюстрував відповідь на запитання, чому Лятошинського ще називають батьком українського музичного авангарду.
У травні у Львівській національній опері відбулася прем'єра "Золотого обруча" Лятошинського. Це опера зі складною долею та складною музичною мовою. Востаннє її спробували поставити 1989-го в Києві, але невдало. Відтоді у столичному та жодному іншому театрі цієї опери не бачили. Оновлена й осучаснена режисером Іваном Уривським, вона має всі шанси закріпитися в постійному репертуарі. Ба більше: "Золотий обруч" здатен саме тепер змінити канон вітчизняної оперної класики, який уособлюють "Запорожець за Дунаєм" Семена Гулака-Артемовського і "Наталка Полтавка" з "Тарасом Бульбою" Миколи Лисенка. Чи вдасться це модерністській опері, час покаже.
Вишенькою на торті в межах ювілейних заходів стала довгоочікувана монографія "Часи задзеркалля: вибір Бориса Лятошинського". Книжка музикознавиць Ірини Тукової й Олени Корчової розповідає "нерадянську" історію української радянської музики та повертає Лятошинського в український культурний контекст.
Грандіозним проєктом року є "Dictum: повний цикл камерних симфоній Євгена Станковича". Для виконання та запису 17 творів, написаних протягом 1971–2021 років, ініціаторка ретроспективи, диригентка Наталія Пономарчук залучила Київський камерний оркестр і запрошених солістів – загалом майже 80 музикантів. Проєкт можна порівняти із прижиттєвим пам'ятником нині 83-річному композитору. Станкович чи не єдиний із сучасних українських митців, який удостоївся такої честі.
Набирає обертів барокова хвиля. Це не лише концерти, а й майстеркласи, лекції та бесіди, присвячені музиці XVI–XVIII століть. Останніми роками ми побачили на наших сценах кілька знакових барокових опер, почули шедеври вокально-інструментальної лірики ранніх епох і частіше запрошуємо до себе європейських виконавців бароко. Один з останніх приводів – другий міжнародний фестиваль Kyiv Baroque Fest, який відбувся в листопаді.
Найяскравіше виконавське враження року – львівський хор "Гомін" на чолі з харизматичним диригентом Вадимом Яценком. Мало набрати мільйонні перегляди в мережі – ви спробуйте переламати традицію так, щоб хорове виконавство слухали навіть ті, хто ним раніше ніколи не цікавився. Справа в репертуарі, скажете? Не лише. Втім, сьогодні вони співають хіт Степана Гіги, а завтра з таким самим успіхом – віртуозні партесні концерти Миколи Дилецького. Так отож.
ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО
Олександр Ляпін:
2025-й в українському мистецтві, як і всі роки повномасштабної війни, – рана, що відмовилася заживати й тому спонукала творити. Я спостерігав не виставкову активність, а скоріше масову психічну контратаку проти небуття. І тут ми майже перемагаємо.
За рік відбулася майже тисяча різноманітних активностей по всій Україні: виставки, резиденції, лекційні програми. Трішечки ожили арткритики. З'являлися нові галереї та артцентри. І це за традиційної відсутності артринку. Львів, Одеса, Київ, Харків, Дніпро, Запоріжжя, Суми, Черкаси та Луцьк стали бастіонами культурного спротиву. Музеї та галереї перетворилися на фронтові укріплення свідомості, куди люди заходили не тільки по естетику, а й по те, щоб не збожеволіти.
2025-й довів жорстоку істину: коли немає світла, тепла й електрики, земля гуде від ракет, а з фронту невтішні новини – мистецтво активізується. Зникають комфорт, нормальність, ілюзії, а мистецтво залишається. Українські художники творили тому, що припинити означало б зникнути. А музеї прибрали постійні експозиції та дали змогу висловитися митцям, які в мирні часи мовчали й чогось чекали.
Стилі ніби побилися, злилися й розійшлися, наче нейрони під струмом. Примітивізм став філософією. Абстракція перетворилася на мапу внутрішніх руйнувань. Фотографія стала судовою експертизою буття. Інсталяції скидалися на уламки психіки, зібрані у вигляді просторових конструкцій. Скульптура нагадувала уламки тіл, що вижили.
Різноплановість виставок вражала – від імпресіонізму й академізму Олександра Мурашка й експресивного оптимістичного авангарду 1920-х до сучарту інституційного Микити Кадана, фотографій Бориса Михайлова з Вольфґанґом Тільмансом, мракобісного постапокаліптичного "пробудження" Івана Марчука чи сумбурного, масштабного, кітчевого ювілейного підбиття підсумків Анатолія Куща. У PinchukArtCentre нарешті в межах премії потрапив представник артбрют Юрій Болса. Не думаю, що це можливо було в мирні часи. На стіни галерей і музеїв увірвався колаж – у вигляді персональної та фестивальної експозицій.
Країна ходила на виставки як на сеанси групового переживання катастрофи
Художники рефлексували, страждали, шукали себе в темах війни та у власних світах. Намагалися відволікатися. Часто вдавалися до спекуляцій на військовій тематиці. Досліджували своє Я – від психомоторних функцій до гендерної та національної сутності. Вдивлялись у власне тіло та в тіла, що їх покалічила війна. Вона дала поштовх і змогу зануритися в найтемніші куточки підсвідомості, бо смерть увесь час поруч.
З'явилося багато проєктів, які документують війну та травму як частину української миттєвості. Таке мистецтво – про "бути тут і тепер", бути свідком і голосом. Інсталяції, фото, об'єкти, архівні матеріали – як заклики пам'ятати.
Країна ходила на виставки як на сеанси групового переживання катастрофи. Ніхто не називав цього терапією. Бо терапія – це щось м'яке. А тут було жорстке: тільки ти й реальність, яку розірвало.
Музеї та галереї перестали бути святинями та стали мобільними штабами культури, де кожна виставка проходила як операція зі збирання розбитої ідентичності. Це був рік, коли музей перестав охороняти минуле. Він охороняв і творив теперішнє, хоча іноді представляв минуле, щоб закріпити віру в майбутнє.
Світ тріснув, а мистецтво відповіло раною, що світилася зсередини. 2025-й сприймається як ціла епоха, коли витіснене перестало бути тінню. Воно стало експонатом. Естетика перестала існувати як окрема сфера. Вона стала реконструкцією реальності під час удару.
КІНО
Юрій Самусенко:
Цей рік був досить непоганий для українського кіно – як за кількістю, так і за якістю проєктів. Але починався він банально – з комерційних жанрових фільмів. Комедії "Потяг у 31 грудня" режисера Олега Борщевського, "Коли ти вийдеш заміж?" Олексія Комаровського та "Песики" Олексія Єсакова збирали певну аудиторію, але в довгостроковій перспективі, думаю, не залишаться в пам'яті глядача.
Що залишиться в пам'яті глядача, так це документальні фільми, які показали на міжнародних кінофестивалях. "Стрічка часу" Катерини Горностай розповідає про освітній процес в Україні після повномасштабного вторгнення. "Дівія" Дмитра Грешка демонструє, що переживає природа в умовах війни. І звісно, "2000 метрів до Андріївки" Мстислава Чернова показує, як клаптик за клаптиком ми відвойовуємо свою землю.
Успіх "Ти – космос" доводить, що глядач не розчарувався в українському кіно
Наша документалістика не закінчується лише на фестивалях. У вересні вийшла "Антарктида" Антона Птушкіна про роботу учасників 30-ї Української антарктичної експедиції на станції "Академік Вернадський". Фільм став абсолютним рекордсменом прокату серед документального кіно. Хоча й не з такими рекордами, але зі схожим підходом працювала і стрічка Артема Григоряна "Океан Ельзи: спостереження шторму" – історія головного гурту України через призму історії країни.
Напевно, головний фільм року – фантастика "Ти – космос" Павла Острікова. Це історія космічного далекобійника Андрюхи Мельника з Хмельницького, який, попри знищення Землі, не втрачає надії знайти кохання у Всесвіті. Стрічку створювали 10 років, і в листопаді вона нарешті дійшла до глядача. Успіх "Ти – космос" доводить, що глядач не розчарувався в українському кіно. Він підтримує його передусім тому, що якісно зроблене – добре написане, зігране та зрежисоване, з хорошою музикою та несподіваними поворотами.
2 
1
Коментарі