Який був 2024-й в українській культурі? Власними підсумками року діляться літературна критикиня Тетяна Трофименко, музичний оглядач Ігор Панасов, театрознавиця Людмила Олтаржевська, кінокритик Юрій Самусенко й арткритикиня Юлія Манукян
ЛІТЕРАТУРА
Тетяна Трофименко:
Попри понад 10 років війни та тисячу днів повномасштабного вторгнення літературно-книжкове життя в Україні 2024-го було інтенсивне. Здається, навіть у мирні часи зацікавлення українців літературою не було таке активне, як тепер.
Особливо це помітно за кількістю нових видавництв. Більшість із них має цікаві назви. Наприклад, "Уроборос", яке видає детективи, трилери, горор, фентезі й фантастику. "Грушка", у планах якого – філософська література та книжки про соціальні трансформації. "Так" – із романтичними текстами. І навіть "Капібара", що готується порадувати читачів іронічними детективами та пригодницькими історіями. Найменш оригінальним виявилося подружжя Світлани та Дмитра Стретовичів, які заснували видавництво Stretovych. Зате вони разом із видавництвом "Основи" вже перевидали одне з головних літературознавчих досліджень ХХ століття – "Дискурс модернізму в українській літературі" Соломії Павличко.
Ні шахеди, ні ракети не здатні знищити бажання українців читати й обговорювати книжки. Доказом цього є велика кількість літературних фестивалів. Окрім традиційних Книжкового арсеналу та Lviv BookForum, 2024-го також відбулися KyivBookFest, "Книжкова країна" та "Протасів Яр" у Києві, Meridian Czernowitz у Чернівцях та Одесі, "Фронтера" в Луцьку й інші. Велику увагу привернула проведена вперше у Львові "Земля поетів". Це не дивно, адже саме поезія сьогодні відіграє головну роль у літературі. Передає у стислій та емоційній формі досвід українців, які переживають складні та героїчні часи.
Вийшло друком багато збірок віршів, зокрема від Василя Муліка, Катерини Калитко, Андрія Хаєцького, Ірини Цілик, Олени Павлової, Мар'яни Савки, Ірини Шувалової та інших авторів. На жаль, збільшується кількість митців, які стали жертвами російської агресії. Їхні поетичні книжки лишаються з читачами. Це збірки загиблих Вікторії Амеліної "Свідчення" та Максима Кривцова "Вірші з бійниці", а також "Повільна людина" Миколи Леоновича, який зник безвісти.
Тема війни лишається центральною і в нонфікшні. Наприклад, проєкт "Слова і кулі" від Українського ПЕН і медіа "Читомо" містить 24 інтерв'ю з митцями та науковцями, які нині є військовослужбовцями чи волонтерами. Серед них – Артем Чапай, Анатолій Дністровий, Андрій Любка, Богдан Коломійчук, Валерій Пузік, Петро Яценко, Ігор Мітров, Тетяна Огаркова, Володимир Єрмоленко, Павло Стех. Водночас не зменшується читацький інтерес до історії української літератури. Допомогти в її осмисленні можуть, зокрема, книжка батька та сина Павла й Олександра Михедів "Живі. Зрозуміти українську літературу" або комікс "Коротка історія української літератури", який написав Остап Українець, а намалювали Юлія Вус та Іван Кипібіда.
До найбільш знакових новинок художньої прози слід зарахувати роман Артема Чеха "Пісня відкритого шляху", присвячений війні між Північчю і Півднем в Америці ХІХ століття. "Катананхе" Софії Андрухович – химерну сучасну прозу, де поєднуються міфологія та виклики щоденного життя. А також збірку оповідань Сергія Жадана "Арабески", написану на матеріалі російсько-української війни. Загалом проза дещо відстає в активності порівняно з поезією й не так швидко опрацьовує тему війни. Можливо, тому що для епічного відтворення подій потрібні час і дистанція.
Барометром літературного процесу лишаються літературні премії, насамперед Книга року ВВС. Короткий список претендентів, як завжди, містив сюрпризи. Були імена, які багато хто з читачів почув уперше, тоді як більш відомі письменники до нього не потрапили. Видається, що головна конкуренція відбувалася між двома книжками: "Битись не можна відступити" Павла "Паштета" Белянського, в якій відверто та часом із чорним гумором зображено реалії передової, та "Мої жінки/My women" Юлії Ілюхи, де образи українок утілюють характерну для нашого часу ненависть до ворога й любов до своїх.
МУЗИКА
Ігор Панасов:
Нові імена. Десятки молодих артистів стали помітними протягом року. Серед них чимало хто не вражає талантом або лише шукає особливий стиль та образ. Але є й ті, які відрізняються – сенсами, вайбом, іронією, іміджем. Я виокремив для себе чотирьох – співачок Yarima, Околиця та Domiy і співака Nikow.
Альбоми. Живемо в часи, коли випуск альбому для більшості музикантів є необов'язковою формальністю. Водночас це дає змогу простіше виділити роботи, створені концептуально, з глибокою думкою і як цільний проєкт. 2024-го зустрів сім таких творів: Vivienne Mort – "Фата", Martha Kovalchuk – "Присвята", Діля – "Сад пісень" на вірші Григорія Сковороди, Badactress – "Легкий спосіб кинути хлопця", "Крихітка" – "Мегалюбов", МУР – "Ти [Романтика]", Євген Філатов – "Як звучить світ. Україна (2 сезон)".
Альбоми-проєкти. Окрім звичних альбомів окремих артистів, цьогоріч вийшло кілька масштабних колективних проєктів. Два з них треба слухати обов'язково. Перший – збірка вітчизняної експериментальної музики "Аж гай гуде: українські звукові архіви 1971–1996". Другий – "Епоха", який створила Третя штурмова бригада спільно з вісьмома інді-артистами.
Кліпи. Протягом року вийшло багато цікавих відеоробіт. Але єдина, яку хочеться згадати особливо, – твір режисера Германа Ненова на пісню Джамали Arafat Dağindan. Це той приклад, коли вирішували насамперед мистецьке завдання, а не маркетинговий задум щодо просування композиції.
Ювілей. Осінь стала періодом святкування 30-річчя "Океану Ельзи". Гурт випустив перший за вісім років альбом "Той день" та перший англомовний альбом Lighthouse і відіграв п'ять аншлагових концертів у київському Палаці спорту. Масштаб, який відповідає важливості феномена ОЕ.
Прорив. Співачка Klavdia Petrivna, яка 2023-го була лише перспективною дебютанткою, за рік виросла у феномен. Її нові пісні були настільки хітовими, а образ таким загадковим, що 30–31 серпня слухачі двічі поспіль заповнили Палац спорту. Це ексклюзивний тріумф в історії сучасної української музики.
Сюрприз. Пісня "Гаї шумлять" гурту "Пиріг і Батіг" стала вірусним хітом у тіктоку. Можна лише радіти такій увазі до одного з найпоетичніших вітчизняних колективів сучасності.
Події. Важливі для музичного процесу великі івенти відбулися – для наших часів сам цей факт є чудовим результатом. Черговий нацвідбір на Євробачення відкрив для широкої публіки гурти Ziferblat і Nazva. Фестивалі Faine Misto, "Брудний пес", Atlas United 2024 зібрали свої аудиторії у Львові та Києві. На церемоніях музичних премій Jager Music Awards, Yuna, "Золота зоря Лірум", Muzvar Awards і Megogo Music Awards відзначили найкращих.
Ютуб-новинки. Стартували два проєкти про музику, які стали справжніми прикрасами українського простору ютубу. Тіна Кароль зробила кілька випусків шоу "Дім звукозапису", де сучасні артисти креативно обігрують пісні минулого. А Onuka створила проєкт "Фабрична, 12", в якому спільно з іншими музикантами розповідає про історію народних інструментів.
Фільми. На великі екрани протягом року вийшли дві стрічки, які популяризують сучасну українську музику. Ігровий "Я, "Побєда" і Берлін", знятий за книжкою Кузьми Скрябіна й оснащений грандіозним саундтреком із 16 кавер-версій пісень його гурту. Та документальний "Яремчук: Незрівнянний світ краси". А в інтернеті відбулася прем'єра документалістики Суспільного "Русифікація в стилі поп" про російський вплив на український шоу-бізнес.
Книжки. Нарешті українська музика стала однією з важливих тем для нонфікшну. Цьогоріч вийшли друком "Всьо чотко. Сергій Кузьмінський і "Брати Гадюкіни" Юрія Рокецького, "Історія українського рейву" й "Океан Ельзи. 30 років у фотографіях та спогадах" мого авторства, "Це вам не естрада. Крутими стежками української попмузики XX століття" Філа Пухарєва.
Великі концерти. Важко пригадати, в який рік у Палаці спорту було так багато аншлагів українських артистів. Окрім загаданих вище ОЕ та Klavdia Petrivna, це зробили також "Антитіла", Kola, Kozak System, Dorofeeva, Max Barskih, Оля Полякова та тричі Артем Пивоваров. Додамо до цього успішні сольні шоу у столичному концертному залі Stereo Plaza, які відіграли Yaktak і Latexfauna.
П'ятірка найкращих для мене пісень 2024-го: "Крихітка" & "Хейтспіч" – "Під весняним дощем", Vivienne Mort – "Іскра", Артем Пивоваров & Klavdia Petrivna – "Барабан", "Океан Ельзи" – "Кольорові вежі", Renie Cares – "Дюшеска". Обов'язково послухайте. У цих піснях є нерв сучасності, шалена гострота почуттів та неабиякі сенси.
ТЕАТР
Людмила Олтаржевська:
Театри 2024-го випустили величезну кількість прем'єр, провели кілька резонансних фестивалів, зреалізували чимало освітніх та інших проєктів. Щоб скрізь встигнути, заповзятим поціновувачам доводилося демонструвати максимальну концентрацію. А заодно вирішувати питання квитків, за якими треба було буквально полювати, що ще кілька років тому звучало би фантастично.
Принаймні тричі протягом року мали такі клопоти шанувальники творчості Давида Петросяна. Режисер випустив три нові вистави у трьох закладах столиці – "Процес" у Театрі на Подолі, "Отелло" в Національному театрі ім. Лесі Українки та "Слугу двох панів" у Національному театрі ім. Івана Франка. Ці спектаклі додали виразності сучасному українському театру. А "Процес" та "Отелло" також нарешті повноцінно ознайомили київського глядача з актрисою Ольгою Голдис. Ось вона, безумовна претендентка на перемогу в номінації "Відкриття року".
Серед знакових столичних прем'єр – мюзикли "Чикаго" в постановці Богдана Струтинського в Національній опереті та "Декамерон" Андрія Білоуса в Молодому театрі, опера "Весілля Фігаро" Віталія Пальчикова в Київській опері, вистави "Марія Стюарт" Івана Уривського в Національному театрі ім. Івана Франка, "Хвиля" Юрія Дяка в Національному театрі ім. Лесі Українки, Ha*l*t Тамари Трунової та "Отелло" Оксани Дмітрієвої в Театрі на лівому березі Дніпра.
Плідно працювали цьогоріч театри Львова. Збирали у своїх залах не лише львів'ян і гостей міста, а й театральних туристів, які їхали спеціально на певну виставу. Маю сподівання, вони отримали очікувану порцію задоволення від мюзиклів "Червона рута" Максима Голенка та "Чарлі і шоколадна фабрика" Наталії Сиваненко в Національному театрі ім. Марії Заньковецької, опери "Діалоги кармеліток" у режисурі Василя Вовкуна у Львівській національній опері чи вистави "Мій друг, чорний ельф" Дениса Федєшова в Театрі Лесі Українки.
Взагалі список цьогорічних прем'єр закладів інших міст, які привернули особливу увагу театральної спільноти, солідний і розмаїтий: "Перед волею" Євгена Лавренчука та "Житейське море. Суєта" Олександра Самусенка у кропивницькому Театрі корифеїв, "Лебедине озеро. Зона" Івана Орленка в Одеському театрі ім. Василя Василька, "1975" Томі Янежича в Івано-Франківському національному театрі ім. Івана Франка, "Молочайник" Андрія Бакірова в Чернігівському театрі ім. Тараса Шевченка.
Тішить, що 2024-го на столичних сценах помітно активізувалася присутність театрів із прифронтових міст, більшість із яких не має змоги повноцінно працювати у своїх приміщеннях. До Києва привозили вистави Сумський національний театр ім. Михайла Щепкіна, двічі переміщений Луганський музично-драматичний театр, заклади з Харкова, Херсона, Миколаєва. З ініціативи Національної спілки театральних діячів України харківські театри, яким місцевою владою взагалі заборонено грати на власних майданчиках, показали свої спектаклі в Івано-Франківську в межах мультижанрового проєкту "Харків: (не)релокована культура".
Фестивальний рух навіть за несприятливих нинішніх умов не тільки не пригальмував, але й набрав обертів. "Мельпомена Таврії", "Золотий лев", "Вересневі самоцвіти", "Золоті оплески Буковини" – організатори цих форумів із багаторічною історією доклали максимум зусиль, аби вони відбулися і буремного 2024-го.
Звісно, міжнародну складову зі зрозумілих причин довелося якщо не викреслити зовсім, то суттєво скоротити. Натомість з'явилися простір і час для нових ідей. Кілька заходів саме цьогоріч розпочали свою історію. Серед них – Український шекспірівський фестиваль на базі Івано-Франківського драмтеатру та різдвяний "Скрудж-фест" у Рівненському драмтеатрі, на якому зібрали вистави за Чарльзом Дікенсом не лише з України.
Увага до творчості сучасних українських драматургів і запрошення до співпраці вітчизняних та іноземних режисерів залишаються серед трендів театрального процесу. А от градус активності митців, які нині перебувають за кордоном, помітно знизився. Чи то вони не так афішують своє мистецьке життя, як рік чи два тому. Але на противагу цьому факту можна навести інший. Почастішали гастролі наших театрів в інші країни, до того ж не лише в межах міжнародних фестивалів, а й в індивідуальному форматі.
КІНО
Юрій Самусенко:
Могло здатися, що на третій рік повномасштабного вторгнення Росії в Україні закінчиться прокат будь-яких фільмів. Утім, український глядач усе ж таки побачив кілька десятків стрічок на кінофестивалях, у прокаті та на стримінгових сервісах. Левову частку зайняли документальні роботи про війну. Але й у ігровому кіно було достатньо яскравих прикладів.
У прокат виходив переможець національної премії кінокритиків "Кіноколо" "Ля Палісіада" режисера Філіпа Сотниченка. Це нуар про любовний трикутник в Ужгороді 1990-х на тлі здійснення останньої смертної кари в Україні. Досить складна кіномова й українське озвучування поверх російської мови персонажів не стали на заваді осмисленню нашого минулого.
Російську ми чули й у фільмі "Буча" Станіслава Тіунова про іммігранта з Казахстану, який у лютому-березні 2022-го вивозив людей з окупованих територій Київської області. Перед початком виробництва розгорнулася дискусія, що ще рано показувати ті події в ігровому кіно. Зрештою стрічка фактично вийшла в обмеженому прокаті з незручними сеансами та не викликала такого розголосу, як, скажімо, "Конотопська відьма" Андрія Колесника.
"Конотопська відьма" – напевно, найскандальніший фільм року, який зібрав понад мільйон доларів у прокаті. Імовірно, глядач зацікавився фольклором, акторами та темою першої ігрової стрічки про російських загарбників на українській землі. Але отримала аудиторія треш-горор, у якому в росіян більше екранного часу, ніж в українців.
Не менш жваво обговорювали історичну драму Тараса Томенка "Будинок "Слово". Нескінчений роман", яка виросла з однойменного документального фільму. Хтось критикував за вигаданого головного героя серед невигаданих репресованих українських письменників, а комусь, навпаки, сподобався цей прийом, який викриває злочинність радянської влади. Стрічка не залишила байдужими, а це вже хороший знак для вітчизняного продукту.
2024 рік став продовженням фільмів про наші 1990-ті. Окрім "Ля Палісіади", вийшли "Ти мене любиш?" Тоні Ноябрьової та "Назавжди-назавжди" Анни Бурячкової, які різною мірою аналізують жіночий досвід у країні, що не так давно здобула незалежність. У Ноябрьової це більш особиста історія дорослішання, а в Бурячкової – ансамблеве кіно про те, як давати прочухана кривдникам.
Головним феноменом українського кінематографа стало отримання премії "Оскар" Мстиславом Черновим за документалістику "20 днів у Маріуполі". Хоча режисер каже, що волів би не знімати цього кіно, схоже, лише такими фільмами можемо зацікавити західну аудиторію.
Ще одне явище – кіностудія Knife! Films, яка за 2024-й випустила фактично п'ять документальних прем'єр. Це три серії серіалу "Епізоди" про відеогру S.T.A.L.K.E.R., збірну України на Чемпіонаті світу з футболу 2006-го та вітчизняне телебачення 2000-х, а також серіал про рекламу "Три в одному" для онлайн-школи Skvot і біографічне кіно про співака Назарія Яремчука. Їхній "Яремчук: Незрівнянний світ краси" зібрав понад 12 мільйонів гривень і став найкасовішим українським документальним фільмом. Нині компанія готує стрічку про гурт "Океан Ельзи".
Блогер Антон Птушкін зняв свій перший фільм "Ми, наші улюбленці та війна", який успішно побував на фестивалях і у прокаті. Ще один поворотний момент – ми побачили перше рекрутингове кіно. Режисер Любомир Левицький показав, як працює Третя штурмова бригада, у стрічці "Ми були рекрутами". А Олександр Стратієнко зобразив роботу армійської авіації в "Підйомній силі". Імовірно, таких фільмів ставатиме більше. Важко виміряти їх реальний рекрутинговий вплив, але вони роблять те, чого не вистачало з 2022-го, – піднімають бойовий дух і додають мотивації продовжувати оборону.
ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО
Юлія Манукян:
2024 рік ознаменувався купою значущих досліджень, завдяки яким ми повертаємо й аналізуємо своє через масштабні виставкові проєкти. Як-от "Алла Горська. Боривітер" і "Протагоністи. Живописний заповідник / Паризька комуна" у столичному Національному центрі "Український дім", "Пам'яті тої, що пам'ятає" у львівському центрі сучасного мистецтва Jam Factory Art Center тощо.
Український дім став симулякром музею сучасного мистецтва. Цей апропрійований статус майже очистив його від радянських конотацій. Здається, примару Ілліча нарешті виведено із сучасного дискурсу Дому. Хоча згадую опис роботи Нікіти Кадана "Вчора, сьогодні, сьогодні" 2012 року, присвяченої Київському метрополітену, що народжувався як ідеологічний простір і набув постідеологічності впродовж останніх десятиріч, ставши простором реклами. Його радянське минуле, що дрімає у граніті й мармурі, – це "образ агресивного спротиву майбутньому, який чинить наш час і місце, в якому ми живемо". Утім, "синє озеро" Тіберія Сільваші на виставці "Кола Сільваші", де був і твір Кадана, остаточно розвіяло ті "чари". Попри всю проблематичність самої експозиції, яка стала яскравим кейсом контраверсії в сенсі балансу між ефектним дизайном та замахом на всеохопність мистецьких і кураторських практик художника. Матеріалу насправді було на кілька ретроспекцій.
З першої великої події в Українському домі – торішньої виставки "Ти як?" – мене турбує накинутий будівлею масштаб, коли майже кожна експозиція стає вітриною кураторського vanity fair. Де прописана вимога щільно заповнювати мистецтвом усі п'ять поверхів, виснажуючи відвідувачів і кураторів, яким важко в межах однієї екскурсії пояснити всі тонкощі складних зв'язків? Проте приборкання простору відбулося, й вердикт одностайний: УД є ідеальним на сьогодні рішенням.
За рамки компліментарної "постмортем-шпалери" виходить виставка Дослідницької платформи PinchukArtCentre "Олександр Ройтбурд. Теорема влади" за кураторства Костянтина Дорошенка. І через обраний "владний" ракурс, який розкрив особистість художника з різних, часто суперечливих, боків, і завдяки дискусійній програмі, що надала контекстуальні подробиці. Акцентована "театральність" виставкової архітектури тільки додала процесу антибронзування культової фігури та дала змогу її репрезентувати в усій складності. Дві ітерації – в Києві й Одесі – утворили простір, де є місце критичним голосам.
Чи є місце іронії в мистецтві в часи катастроф? У своїй статті "Остання щирість: 6 українських творів про війну, що вдаються до іронії" я розглядала питання, чи справді "нова героїка" є антитезою "деконструювання" пафосу через іронію, чи вони співіснують у новій парадигмі? Чи це дієвий антидот до кон'юнктурного опрацювання болісної теми? Знадобилося інтерв'ю з Павлом Маковим про ганебну кітчевість та недоречність розмалюйок і саморобок зі зброї, що побувала в бою. Згадуючи всі ці виставки з естетизованими засобами знищення, щиро сподіваюся, що вони підуть із галерей і залишаться в ніші "сувенірів", які допомагають закривати збори для фронту.
Натомість стане більше таких проєктів, як "Непідвладне" за кураторства Нікіти Кадана в PinchukArtCentre, присвячений одеським альтернативним мистецьким осередкам на межі 2010–2020-х. Виставка вирвала із забуття практики опору виснаженню та гонитві за конвенційною видимістю на артсцені, кидаючи каменюку "непідвладного" в конформістські простори Пінчука. Там, за куратором, квітнуть популізм та ідеологічне обслуговування, які заводять художні процеси у глухий кут. Що не заважає щороку спостерігати за купою охочих загнати себе в цей кут.
За великими масштабами нерідко губиться вайб менш гучних проєктів. Серед них – "Люда Ястреб. Живопис і графіка" в Одеському національному художньому музеї. Це дев'ята персональна виставка робіт представниці легендарної групи нонконформістів Одеси 1960–1970-х. Художник Віктор Маринюк присвятив її виходу своєї книжки про дружину.
Наостанок зауважу, що нині ми є свідками зсуву інтересу від нашої "культури страждання" до іншої, за влучним спостереженням культурної менеджерки Анастасії Волкової. Після 24 лютого Захід почав відкривати для себе Україну передусім крізь оптику географії травми. Себто цей інтерес виник великою мірою через емпатію. Проте увага, яку приділяють нам, може бути легко перенесена на іншу постраждалу культуру, адже світ сповнений геноцидів і війн. Сьогодні мистецтву недостатньо бути просто українським. Художня цінність і глибокий зв'язок із загальноєвропейською культурою зможуть перетворити емпатію на більш ґрунтовну зацікавленість, яка визначається не тільки географією травми.
1 
1
Коментарі