Кожна господиня колись мала свою діжку, в якій розчиняла тісто. І ніколи, й нікому її не позичала – "щоб добро й достаток не покидали хату". Від "поганого ока" діжу завжди накривали віком, зверху оповивали хусткою або спеціально зшитою накривкою – "надіжником". Хлібну діжку остерігалися стукати дном, біля неї не сварилися й не лаялись. Вважали, що може образитися й тісто в ній не підходитиме. Якщо в діжі не вдавався хліб, казали: "Або діжа здіжилася, або хазяйка сказилася". Після випікання хліба діжу щоразу лише "вишкрібали" – очищали ножем. Мили тільки раз на рік – у Чистий четвер.
– На Чистий четвер, рано-раненько, іще токі чуть почне розвиднятися за вікном, мама моя береться мити пікалну дєжку, – 10 років тому розповідала тоді 89-річна Наталія Гордін із села Малі Кліщі Народицького району на Житомирщині. – Обмиє дєжку водичкою, гарненько випарить її, ножичком дно пошкрябає і солом'яним віхтиком усередині її акуратненько повитирає і приказує: "Дєжа, дєжа, треба тобі віхтя і ножа". А тоді наряджає дєжку – зверху настулничком чистим обв'яже і червоною крайкою підпереже. Наверх на дєжку покладе окрайчик хлєба, дробочок солі і тоді вже винесе її надвір. "Це, – каже, – наша дєжка пішла сповідатися".
На Київському Поліссі всередину хлібної діжі клали ще й гроші. В такому випадку казали, що діжа "йде на базар торгувати". За язичницьких часів хліб, сіль, гроші були жертвоприношенням діжі, щоб добробут, який вона уособлювала, не покидали господу.
– Надворі наряджену дєжку ставили на щось високе. У нас – на ушули, воротні стовпи. І вона оце там буде стоять, аж поки сонце високо не підніметься і не поблагословить її, – розповідала Наталія Гордін.
Діжа "благословлялася" на сонці годину-другу, а далі її заносили в хату й урочисто ставили на покуті під образами, де вона зазвичай завжди і була.
– А ще є така прикмета, – згадувала Наталія Гордін. – Якщо лопнуть обручі, що тримають дєжку, то значить, жонка при надії – у неї скоро дитинка знайдеться. От якось у нас в хаті діжка візьми і лусни. Тісто порозтікалося долі, а баби сміються й тішаться. І точно збулося: мама скоро мені привела братика.
Діжу, в якій розчиняли тісто на хліб, робили із соснових дощечок – клепок. Інколи соснові чергували з дубовими, але дно завжди мало бути з дуба. Зверху діжа мала віко – кришку із соснової або ясенової дошки. Купуючи діжу на хліб, пильнували, щоб клепок у ній була парна кількість. Якщо ж була непарна, то вважали, що це – діжун, хліб у ньому не вдаватиметься. Тож вставляли збоку ще одну клепку – до пари. З цього й походить приказка "бракує клепки"
2 
1
Комментарии