Очиститися й жити далі - що не так із пам'ятником Булгакову

Так, і Булгаков, і Анна Ахматова народилися в Україні. Власне, як і Микола Гоголь, який писав російською та Олександр Довженко, який виконував замовлення сталінського режиму. Але між ними - світоглядна прірва. І якщо цього не усвідомити, то може, варто поставити ще й пам'ятники творцю окупаційної червоної армії Троцькому, теж українцеві? Тож в чому полягає ця світоглядна різниця - і чому для нас сьогодні так важливо позбавитися від носіїв і пропагандистів російськості в Україні?

Непрості долі й особисті трагедії в усі часи переживали й досі переживають щонайменше сотні тисяч людей незалежно від місця проживання. Але в публічний простір переважно виноситься життєпис персон публічних. Зокрема, ось була собі поетка з культовим статусом. Її першого чоловіка розстріляли більшовики. Третій сидів у сталінському концтаборі. Твори підпадали під цензурні ножиці, творчість засудили спеціальними постановами ЦК ВКП(б). Типова, навіть еталонна жертва ненависного українцям російського радянського тоталітарного режиму.

Або ось був собі письменник та драматург, котрий замолоду страждав від наркотичної залежності, ще й написав про це книжку, яку за вісімдесят років після публікації втілив на екрані режисер дражливих для українців стрічок "Брат" і "Брат-2". Цей же автор написав невеличку повість, у якій наслідував модний тренд фантастичної літератури першої третини ХХ століття, але додав туди густої політичної сатири на чинну тоді більшовицьку владу. Твір заборонили, як інший, більший за обсягом роман, котрий є одним із передвісників сучасного фентезі. Ще одна жертва цензури.

Розглядаючи Анну Ахматову та Михайла Булгакова під цим кутом зору, а також враховуючи, що поетка народилася в Одесі та мала питомо українське дівоче прізвище - Горенко, а письменник жив у Києві й писав про Київ, слід визнати: пам`ятники й загалом меморіалізація жертв російського більшовизму в Україні логічні. Проте депутати Київради днями підтримали рішення щодо декомунізації 15 об'єктів, які пов'язані з РФ та СРСР. Серед них - пам`ятники згаданим вище літераторам. І почалося.

Визвольні змагання під гаслом "Руки геть від Булгакова!" в соціальних мережах набули настільки активного й агресивного характеру, що непозбувно збентежили діючих українських військових: алло, народе, вам робити більше нічого? Натомість частина цілком собі проукраїнської цивільної спільноти стала на захист бронзового Булгакова, бо: а) він визнаний світом класик, б) він критикував радянську владу, в) він писав про Київ, а отже, він - частина історії Києва та України, г) його українофобська позиція - насправді не його громадянська позиція, це лише цитати вигаданих персонажів, а такі точки зору на Україну мають місце й зараз.

Зробивши ці постулати своїми базовими, оборонці роблять надбудови: давайте викреслимо з публічного простору Олександра Довженка. Адже ви закидаєте Булгакову особисті контакти з диктатором Сталіним - то Довженко ж як режисер виконував спецзамовлення Кремля, і взагалі займався пропагандою. Он як оспівав "золотий вересень" - вторгнення радянських військ на Захід України в 1939 році.

За Довженком іде чималий перелік українців, котрі мали в кишенях партквитки, а в активі - Сталінські та інші російські премії. Ну і куди ж без зазіхань на Миколу Гоголя, якого ставлять у один ряд із Булгаковим, хай між їхніми життєвими й творчими шляхами сто років різниці та різні умови, котрі дозволяли кожному обирати шлях. Зрештою, самосвідомість етнічного українця Гоголя й етнічного росіянина Булгакова кардинально відмінна.

У відповідь до булгаковознавців лунають контраргументи. Експосланниця України в США Оксана Маркарова звернула увагу: захисники Булгакова й Ахматової здебільшого послуговуються в побуті російською мовою, яку не вважають іноземною. Інших мов не знають, а українську розуміють, проте нею не користуються.

Журналіст, а нині військовий Богдан Буткевич нагадує про британського письменника, класика британської літератури, батька Мауглі, автора вірша, який у російському перекладі став піснею про "мохнатого шмеля", котрий "на душистый хмель" та творця одного з перших шпигунських романів Редьярда Кіплінга. Він чимало писав про Індію в тому часі, якому її застав і яка тоді була британською колонією. Але місце дії зовсім не спонукає індусів глорифікувати й меморіалізувати окупанта й нащадка окупантів.

"Книга джунглів", вона ж "Мауглі", давно стала зразком саме дитячої класики та втілена на екрані багато разів, у тому числі - радянськими мультиплікаторами. Проте нема жодних доказів тому, що ця книга, щільно занурена в питомо індійські фольклор та міфологію, популярна в Індії. Хоча журналіст Юрій Макаров на це обмовляється: так, Кіплінг мав колоніальну свідомість, та все ж представляв на колонізованих землях європейську цивілізацію. І доказ тому - це вже від себе додам, - у відмові Британії, як і Франції, від своїх колоній.

Це важливо. Булгаков, Ахматова та інші, чиї прізвища нарешті приберуть із публічного простору, репрезентували й досі репрезентують в Україні культуру російську. Котра декларативно позиціонує сама себе як щось протилежне базовим європейським, читай, цивілізованим цінностям. Російська культура - це культура ґвалтування, грабунків, масових убивств, воєн, нічим не підтверджених величі, обраності, пихи.

Булгаківське "Собаче серце", опубліковане й екранізована в другій половині 1980-тих, справді завдало суттєвого удару по СРСР - але жодним чином не вдарило по Росії. Бо життєва позиція Булгакова - позиція білогвардійця. Його погляди втілюють і професор Преображенський, і доктор Борменталь, а пізніше - генерали Хлудов і Чарнота в романі та фільмі "Біг".

Чи варто битися за пам`ятник "білій гвардії"? Питання для України риторичне. Це все одно, що ставити на нашій території пам`ятник генералу Денікіну, одному з лідерів "білого руху". Він був проти більшовиків, але також не розглядав Україну як самостійною державу. Спроби українського військово-політичного керівництва домовитися з Денікіним проти "червоних" у 1919 році не лише провалилися. Вони зруйнували й без того хисткий союз УНР та ЗУНР. Або давайте підемо ще далі - поставимо пам`ятник творцеві окупаційної Червоної Армії Левові Троцькому на тій підставі, що народився він на території України та вбитий за особистим наказом Сталіна.

Жоден із носіїв російського світогляду, де б він не народився, не може бути збережений в українському просторі в будь-якому вигляді. Що не заважає кожному із захисників тримати в себе вдома книжки Пушкіна, Булгакова чи Ахматової на чільних місцях. Попри загальну проблему з читанням у народжених після 2000-го року українців, ними "Євгеній Онєгін", "Майстер і Маргарита" чи поезії російського "срібного століття" затребувані не є і вже не будуть.

Нинішні видавничі тренди України - українська класика, не прочитана свого часу, та перекладна література, переважно з англійської та французької. Тож зачищення міських просторів від питомо російських персонажів лише сприятиме інтересу до свого та цивілізаційно ближчого. А звитяжний захист ментально чужих пам`ятників уже дивує дітей та онуків тих, хто замолоду мав за щастя читати позичені на одну-дві ночі машинописні передруки заборонених російською ж владою російських творів.

Gazeta.ua