Помпезний парад Сі: історія вкраденої у Тайваню перемоги

Парад на честь перемоги у Другій світовій війні в Китаї мав на меті показати: Пекін накопичив достатньо і озброєнь, і живої сили, щоб не лише відбити напад, а й розв'язати війну. Без сумніву - проти Тайваню. Але якщо запитати себе, який стосунок китайські комуністи мають до перемоги - то відповіддю буде: майже ніякого. Бо поки армія Чан Кайші проливала кров у боях, втрачаючи мільйони бійців-націоналістів, комуністи в тилу готувалися до захоплення влади. І їм, зрештою, це вдалося. То хто переміг насправді - і що саме святкує Сі?

Останніми роками Пекін щораз помпезніше відзначає "перемогу у Війні опору японській агресії", так само, як і Росія, перетворюючи пам'ять про Другу світову на інструмент сучасної політики.

У 2015-му Китай провів найбільший військовий парад із демонстрацією нових ракетних систем; цьогорічні 80-ті роковини завершення війни знову подані як тріумф під проводом Сі Цзіньпіна, у супроводі союзників-режимів і разючих строїв техніки. Цей парад був не лише про історію, а про спробу легітимації влади та геополітичний сигнал зовнішньому світові.

Щоб зрозуміти контекст, треба повернутися на початок ХХ століття. Після поразки у війні з Японією 1894-1895 років, Китай утратив Тайвань і фактично став напівколонією, поділеною на "сфери впливу" західних держав і Токіо. Проголошена у 1912-му Республіка не змогла об'єднати країну: більшість провінцій контролювали місцеві воєначальники. Лише у 1920-х роках Націоналістична партія (Куміньтан, КМТ) під проводом Чан Кайші здійснила "Північний похід" і встановила владу в більшості регіонів.

Проте вже тоді з'явився новий внутрішній гравець - комуністи. Після "Довгого походу" (1934-1935) вони закріпилися в сільських районах Півночі, створивши власні структури. Таким чином, Китай напередодні великої війни залишався розколотим і політично слабким.

Японська імперія використала цей хаос, інсценувавши у 1931 році "Мукденський інцидент." Він став приводом до окупації Маньчжурії й створення маріонеткової держави Маньчжоу-ґо під формальним керівництвом останнього імператора Пуї. Ліга Націй засудила агресію, але нічого не зробила. У 1937-му, після інциденту на мосту Марко Поло, Японія почала повномасштабне вторгнення.

Саме тоді розпорошені китайські сили були змушені утворити Другий об'єднаний фронт, хоча співпраця між націоналістами і комуністами залишалася напруженою й формальною.

То хто, і головне, як воював з Японією?

До початку повномасштабної японської агресії Китай уже понад десятиліття жив у стані фактичної громадянської війни. Націоналісти (Куміньтан, КМТ) під проводом Чан Кайші контролювали основні міста та промислові центри, тоді як комуністи після "Довгого походу" (1934-1935) закріпилися у віддалених сільських районах Шеньсі. Обидві сили готувалися не стільки до війни з Японією, скільки до боротьби між собою за майбутнє країни.

Японське вторгнення змусило ворогуючі табори піти на вимушений компроміс. Так виник Другий об'єднаний фронт (1937), коли формально комуністичні війська були включені до складу Національно-революційної армії. Але співпраця залишалася поверховою: комуністи уникали великих фронтових битв, концентруючись на партизанській війні й поширенні свого політичного впливу в селах, тоді як головний тягар регулярних боїв ніс КМТ.

Саме націоналістичний уряд організував оборону в найбільших битвах за Шанхай (1937), Тайерчжуан (1938), Ухань (1938). У цих кампаніях загинули сотні тисяч китайських солдатів, а мільйони цивільних стали жертвами бомбардувань та масових розправ, найжахливішою з яких була "Нанкінська різанина" у грудні 1937 року.

Попри поразки, уряд Чан Кайші зумів утримати Чунцін як тимчасову столицю, де працював дипломатичний корпус і куди надходила міжнародна допомога. Саме цей осередок "вільного Китаю" символізував продовження опору. Комуністичні ж сили під командуванням Мао Цзедуна у цей час зосередилися на створенні альтернативних адміністративних структур у контрольованих селах, готуючись до майбутньої боротьби за владу після війни.

Чи зміг би Китай перемогти без США та СРСР?

Майже напевно що ні. Виживання фронту забезпечували американська допомога: спершу "Летючі тигри" Клера Шенно, потім ленд-ліз і легендарний "повітряний міст" через Гімалаї ("the Hump"). США вкладали ресурси у Китай-Бірма-Індія (CBI), що дозволило утримати постачання.

Тож остаточну капітуляцію Японії прискорили не китайські фронти, а два зовнішні фактори: атомні удари США по Хіросімі й Нагасакі та вступ СРСР у війну 8 серпня 1945 року. Стрімка радянська операція "Августовський грім" розгромила Квантунську армію в Маньчжурії. Саме ці події змусили Токіо капітулювати.

До речі, історичний факт: японську капітуляцію у Китайському театрі 9 вересня 1945 року приймав генерал Хе Інцін від імені Національно-революційної армії, тобто уряду Республіки Китай, а не комуністів. Але цей факт, який визнають і китайські офіційні ресурси, і тайванські архіви чомусь (?) агубився у сучасній китайській пропаганді.

То чия це "перемога"?

Сучасний Пекін активно переписує історію Другої світової. У всіх офіційних промовах та підручниках саме Комуністична партія виставляється головним організатором "всенародного опору японському мілітаризму". Такий наратив підкріплюється масштабними парадами, музеями і навіть серіалами, що зображують Червону армію Мао як головну силу спротиву.

Насправді ж основний тягар війни лежав на плечах Національно-революційної армії Чан Кайші. Саме вона билася у великих кампаніях, несла найбільші втрати і приймала капітуляцію Японії 9 вересня 1945 року в Нанціні. Комуністичні війська тим часом діяли переважно партизанськими методами, уникаючи фронтових битв, і головну увагу приділяли розширенню політичного контролю над селами.

Після 1949 року, коли Мао захопив владу й проголосив КНР, відбулася свідома узурпація пам'яті: роль Республіки Китай (нинішнього Тайваню) у війні поступово витіснили з колективної свідомості, а заслуги націоналістів стерли або применшили. У підручниках, музеях і на парадах головним героєм війни став Китай комуністичний, хоча історичні документи свідчать протилежне.

Історики на Тайвані прямо називають це "крадіжкою перемоги". Адже Республіка Китай мала міжнародне визнання, була серед засновників ООН і офіційно входила до "Великої четвірки" союзників разом зі США, СРСР та Британією. Комуністи на той час залишалися маргінальною силою, яка більше готувалася до майбутньої громадянської війни, ніж до вигнання японців.

Таким чином, сучасне святкування в Пекіні це не стільки вшанування реальної історії, скільки інструмент легітимації режиму. Перемога, здобута республіканським Китаєм і союзниками, була ретельно переписана та перетворена на міф про "героїчний КПК".

Геополітичні танці на кістках загиблих

Пишні "переможні" церемонії в Пекіні це не лише про шану загиблим, а й про конструювання сучасної легітимності КПК. Вони покликані закріпити у свідомості образ партії як єдиного переможця, виправдати претензії на Тайвань та представити Китай як "співзасновника" повоєнного світового порядку.

У цій театралізованій естетиці легко впізнати алюзію до теракотової армії першого імператора Цінь Ши Хуана (Шихуанді). Той так само прагнув безсмертя і перед смертю наказав спорудити грандіозний мавзолей із тисячами глиняних воїнів, які мали оберігати його вічність.

Сьогоднішні паради, де десятки тисяч солдатів і техніки виставляються як живий монумент, це сучасна "теракотова армія", покликана охороняти не імператора, а черговий китайський міф про всесильну партію й безсмертного лідера.

Тож якщо подивитися на історію без ідеологічних окулярів, то бачимо, що головний тягар війни несли націоналісти Чан Кайші, фронт тримався завдяки американській допомозі, а остаточну поразку Японії забезпечили атомні удари США та блискавичний наступ Червоної армії в Маньчжурії. Саме уряд Республіки Китай офіційно приймав капітуляцію Токіо. Тож коли сьогодні Пекін виводить на площу Тяньаньмень тисячі солдатів і техніки, варто спитати: він вшановує справжній подвиг китайського народу чи святкує політичний міф, який узурпував чужу перемогу і перетворив пам'ять про війну на декорацію для сучасного режиму?

Gazeta.ua