Влада - це про відповідальність. Зокрема й перед загиблими

Коли зустрічають наших захисників з полону - рясніють прапори, усмішки, представники влади махають руками на камери ЗМІ. Однак коли йдеться про зустріч тіл наших загиблих - читаємо скупі слова про приблизну кількість тих, кого повернули. Чому так? Невже наші полеглі, віддавши за Україну своє найдорожче - життя - не варті ані окремого ритуалу зустрічі з почесною вартою, ні персональної подяки від можновладців? Не кажучи вже про те, щоб спростити процедуру проходження всіх кіл пекла для родин загиблих?

Пошана до загиблих захисників - це дзеркало ставлення до живих. Кожного разу, коли ми зустрічаємо наших громадян, повернутих з полону, бачимо усміхнені обличчя їхніх рідних та близьких. Лунають радісні репортажі, звучать пафосні заяви представників влади.

На жаль, картина стає значно похмурішою, коли повертають тіла наших загиблих воїнів та пересічних громадян, сотнями чи навіть тисячами. Тих, хто був убитий чи доведений до смерті в нелюдських умовах російських катівень. Статті про це переважно роблять не українські, а іноземні ЗМІ, що особливо пригнічує.

NYTimes описує це відчуття гнітючої реальності: "На запиленій залізничній платформі в Одеській області українські працівники розвантажують білі мішки з тілами з рефрижераторних вагонів. У повітрі стоїть різкий трупний сморід".

А ось як це виглядає у репортажі "Слідства Інфо": "На Полтавщині після репатріації привезли близько 1000 тіл українських оборонців у вагонах-рефрижераторах. Просто біля залізничної колії працюють слідчі, судмедексперти та вибухотехніки. Через брак холодильних потужностей процес організовано як "польовий морг". Морг не вміщує таку кількість тіл, тому фахівці працюють у польових умовах біля колій".

Зрозуміло, що на заходах із зустрічі тіл загиблих, закатованих українських громадян, попіаритися не вийде. Тому там ми не бачимо керівництва держави. Не хочу вдаватися до жорстких епітетів, які використовує з цього приводу головред "Останнього Бастіону" Геннадій Сікалов, можливо, він робить це занадто прямолінійно.

Однак саме на таких заходах найбільше відчувається їхня особиста відповідальність за кожного загиблого. Адже це означає, що, можливо, вони чогось не зробили чи зробили не так, щоб не допустити цих смертей.

Безперечно, це неймовірно важкий моральний тягар. Але погоджуючись йти у владу, людина має усвідомлювати, що це не лише про приємні події з квітами, усміхненими обличчями та позитивними репортажами про досягнення можновладців. Це також про готовність брати на себе відповідальність за втрачені життя та про необхідність бути поруч із родинами загиблих у найтяжчий для них момент. Навіть якщо доведеться наразитися на їхню жорстку емоційну реакцію, особливо в присутності ЗМІ.

І зауважу, що абсолютно неприпустимою є лексика, якою користуються деякі високопосадовці, навіть міністри, коли кажуть про "приблизно 6 тисяч тіл". Такі слова - ніж по серцях родин цих "приблизно" 6 тисяч. Матері, батьки, дружини теж рахують своїх дітей "приблизно"? Коли йдеться про загиблих героїв - прислівники недоречні.

Проблема назріла та перезріла. Голосів, що наголошують на необхідності запровадження чіткого ритуалу шани до полеглих, обов'язкового для всіх органів влади, дедалі більше. Дійсно, є очевидний мінімальний набір, з якого треба починати обговорення: почесна варта (за можливості), прапор, коротка офіційна формула, приспущені прапори у визначені дні та чітка візуальна айдентика держави. А також нормативи етичної мови для посадовців, що заборонятимуть дегуманізуючи терміни, натомість фокусуючись на іменах, підрозділах, персоналізованій подяці. Повага до родин загиблих має стати суспільною аксіомою.

Додам також, що потрібна координація дій держави, спрямована на підтримку родин загиблих. Має бути запроваджений принцип "єдиного вікна", коли родина спілкується не з десятком різних інституцій, а з однією людиною, яка відповідальна за логістику, ідентифікацію, церемоніал, виплати, психологічну підтримку. І від якої ми ніколи не повинні почути: "Я його/її туди не посилав".

Крім того, варто запровадити регулярні символічні формати пам'яті. Окрім офіційних дат, корисні повторювані "моменти тиші"/національні ініціативи, які об'єднують країну. На рівні держави потрібно більше прозорих пояснень (з урахуванням безпеки й приватності) щодо необхідних дій родин загиблих, які не повинні перетворюватися для них на пекло. Таку процедуру можна побачити в репортажах зі США чи Франції. Навіть труну з тілом одного загиблого з почесним караулом зустрічає хтось із вищого керівництва держави.

Зрозуміло, що коли йдеться про тисячі загиблих, про сморід, який лине з рефрижераторів, перебувати поруч може бути дуже важко і фізично, і емоційно. Але повага до загиблих, яких зустрічає глава держави, а не патологоанатом і американський журналіст, має стати найяскравішою демонстрацією різниці між Україною і Росією. На жаль, поки що її немає. Але вона обов'язково має бути! Бо пошана до загиблих захисників країни - це безпосереднє відображення ставлення до живих.

Оригінал