Чого боїться влада? Практика закритих зустрічей з пресою

Скандал довкола зустрічі очільника ОП та студентів трьох столичних вишів не вщухає. Одні стверджують, що треба зберігати домовленості. Адже якщо оголошено закритий формат - то вся інформація має лишитися за зачиненими дверима. Інші - впевнені, що у відкритому демократичному суспільстві взагалі не повинно бути таких форматів спілкування з пресою. Бо навіщо тоді преса здалася? Щоб обслуговувати чиновників?

У 2003 року до Москви запросили групу українських журналістів, щоб пояснити їм позицію російського керівництва напередодні президентських виборів у нашій країні. Серед чиновників, які вирішили зустрітися з гостями з Києва, був і тодішній очільник адміністрації президента Росії Александр Волошин.

Ця зустріч мала відбутися у закритому режимі. Пресслужба Волошина запросила і мене, як акредитованого у Москві українського кореспондента. Я відмовився відвідувати цю зустріч двох причин. Перша - тому що я взагалі принципово не відвідую закриті зустрічі. Вважаю інформацію, яка розповсюджується таким чином, маніпулятивною і такою, що не відповідає реальним фактам.

І друга - те, що я намагався пояснити пресслужбі Волошина. Що українські журналісти, на відміну від російських, не будуть приховувати важливу інформацію від читачів. І що вони не залежать від російської президентської адміністрації. Тому всі розмови про те, що це закрита зустріч - не мають ніякого сенсу. А відповідальності за оприлюднення закритої інформації я нести не бажаю.

У Кремлі мені не повірили. А за кілька тижнів Волошин дорікав співробітникам, що все те, що він сказав на цій зустрічі, було опубліковано. Був скандал. Скандал, пов'язаний з тим, що радянська логіка зустрілася із логікою нової преси, яка думає не про чиновника, а про читача. Дивовижно, що до кінця ця радянська логіка в нашому житті не тільки не зникла, а в останні шість років тільки посилилася.

Оригінал