Скажи: дядько

Була така кав'ярня, куди я любив заходити. Вона нічим не особлива. Але хлопець, що варив там каву, називав мене дядьком. З іншими говорив київською мовою, а мене якось вичислив, і казав: "Дядьку, вам — як і вчора?". Вимовляв це без панібратства чи іронії, а саме так, як треба, і як у Києві не вміють.

Понад 40 років тут живу, і до мене ніхто так не звертався. Я боявся спитати, звідки він. Бо могло статися, що він зовсім не з тих місць, де таке звертання — старовинна норма. А він же міг бути, скажімо, студентом-філологом, і просто вичитав десь про це — може, у Загребельного, у якого один роман саме з цього починається.

Я боявся спитати, звідки він

Там хлопці-пастухи женуть корів з поля, й один другому наставив у спину самопал: "Кажи "дядько", а то встрелю!". А назвати когось дядьком, тобто дорослим мужчиною, зовсім непросто, бо в цьому є якась майже еротична відвертість. Тут доводиться говорити ніби набагато більше, ніж уміщається в одному слові. От той перший хлопець і не захотів цього сказати. І другий всадив йому заряд картечі між лопаток. Бо якщо хтось хотів назватися дядьком, то мусив це зробити, оскільки дядько — це той, хто може все, і вистрелити теж. І так само той, у кого стрельнули, мусить вижити — тоді й він буде дядько.

Я читав цей роман, коли був такий, як описані там хлопці — десь у шостому класі. Між іншим, ще до школи батьки спеціально нас наставляли, щоб називали вчителів на ім'я й по батькові, а, не дай Боже, не дядьком. А воно іноді хотілося — бо вони ходили в чорних галіфе й хромових чоботях, і стріляти, ми це знали, їм довелося колись немало — отож, вони були якраз живим втіленням забороненого слова. А саме те слово — чи воно потроху втратило повноту значення, чи люди якісь не такі, але от дивлюсь — і нема з кого вибрати, щоб назвати його саме так.

×